"Живу в темряві, говорити, й дихати мені важко": історія військового, що втратив на війні своє обличчя

 29-річний військовослужбовець Владислав Кемський з Коростеня, що на Житомирщині, восени 2022 року отримав надважке поранення поблизу села Курдюмівка, на Донеччині. Чоловік втратив очі, ніс, йому роздробило щелепу та череп. Нині він знаходиться у клініці у Франції, де з ним працюють кращі європейські лікарі, проте ніхто достеменно сказати не може – коли закінчиться період лікування і реабілітації для Владислава. "Інформатор" зв’язався з чоловіком та розпитав його про життя без обличчя.

Пішов добровольцем

Чоловік розповів, що років з 13 років мріяв бути військовим. Хотів піти в десантні війська, їздив у 25-ту Дніпропетровську бригаду, проте не пройшов медкомісію в десантники. Потім почався 2014 рік, війна на Донбасі, і його родичі видихнули з полегшенням, що він не пішов у десант. 

До великої війни Влад був будівельником та збірником меблів.

"Якось робили ремонт у клубі в селі, там познайомився з завклубом Лесею, за рік побрались, маємо сина Даню, якому 4 роки. Загалом моє життя до повномасштабної війни – було як у всіх. Дім, робота, родина… ", - зітхає боєць

Перші дні війни він зустрів у рідному Коростені. Відправив дружину з дитиною у село, оскільки дуже переживав. Пояснює, що добре розумів: війна йшла з 2014 року, проте свідомість відмовлялась визнавати, що почалось повномасштабне вторгнення.

"Тоді ж вирішив, що маю піти добровольцем. Дружина з мамою відмовляли. Але я бачив, що відбувається в Бучі, Ірпені, Гостомелі, і не міг просто сидіти й дивитися. Мене вистачило десь до травня, потім терпіння лопнуло. Сказав мамі: "Ти мене вибач, але я піду". Дружині правди не сказав, обманув, що отримав повістку. Вона до останнього не знала, що я пішов добровольцем. Зв’язався з своїм кумом – він свого часу відслужив "срочку", потім пішов на контракт, був в АТО. Виявилось, що в нього теж терпіння луснуло і він вирішив іти втретє в армію. В військомат пішли разом", - згадує Кемський. 

Добровольців відразу направили в 30-ту бригаду. За кумом Владислава слідом пішов його батько, а за самим пораненим бійцем - його власний дядько. Рідні заявили, що таких молодих самих на війну не пустять, тому на фронт вирушили родинами. 

"Мій дядько служив при СРСР, кум мав військове звання, його батько теж – їх взяли в окремий батальйон. А мене в учебку. Не буду казати, якими шляхами випросив, щоб мене направили разом з ними. Навчання в мене по суті не було. 10 травня був у військоматі, а 19 травня виїхали на позиції", - каже Влад. 

За його словами, на війні не вистачає приємних емоцій, вражень чи відчуттів. Недарма наші діди та батьки казали: аби не було війни. Війна це завжди жах, смерть, біль, муки, голод і холод.

"Найприємнішим моментом за весь час війни для мене було знайомство з хлопцями. Нашими звичайними хлопцями, які стали на захист країни. Кого там тільки не зустрінеш в окопах. Контингент дуже різний – від дідів, що життя прожили, до артистів. І всі чудові люди. "Цвіт нації", як кажуть", - розказує свою історію боєць. 

Владислав пригадує, як в пам'ять врізалась фраза: на війні не буває невіруючих.

"Звісно, що вірував в Бога, ходив до церкви на свята. Проте на війні кожен приходить до Бога самостійно. То щира віра, від душі. Якогось разу ми потрапили в оточення під Зайцевим. Всі тоді зрозуміли, що до ранку не доживемо, бо росіян було дуже багато. У нас не було ніякого виходу. Добре пам’ятаю, як всі почали молитися. Молилися, як в останнє. Через невеликий час знялась сильна злива. Тепловізори ворожі нас не бачили, дрони не літали, нас не було чутно і ми вийшли без втрат. Оце і є сила молитви", - каже він. 

Битва за Курдюмівку

До свого поранення у листопаді 2022 року Кемський встиг побувати у Нью-Йорку на Донеччині, штурмував Ізюм, що на Харківщині. Був в піхоті. Першочергово завдання бійців було тримати оборону, але піхотинці – це і тримати оборону, і штурмувати, коли потрібно. Останнє де був і отримав своє поранення Владислав – це Курдюмівка на Донеччині.

"Вийшло так, що я відповідав за кулемет. Мені доводилось постійно міняти точку відстрілу. Тобто, смальнув і бігом переміщайся, аби в тебе не прилетіло, бо вогнева позиція вже "засвічена". Над нами працював ворожий дрон і я просто не встиг змінити точку обстрілу. Прилетів снаряд СПГ. Перший "ліг" близько від мене. Напевне, на адреналіні, мені виявилось мало першої "плюхи" і я вирішив підскочити до кулемета ще раз. Тоді снаряд СПГ ліг за метр чи два від мене. Цього виявилось достатньо. Болі я тоді не відчув. Напевне, був зависокий адреналін. Єдине, що відчув – повна дезорієнтація, я не розумів у який бік мені рухатися. До мене дійшло, що я поранений. Я ще намагався вибратися з окопу подалі від цієї точки, проте не зміг. Тоді один з побратимів мене підхопив під руку. Я був у шоці, він мене виводив і командував, коли падати", - згадує момент жахливого поранення солдат. 

Евакуації медичної не було і з такими травмами не виживають. Та хлопцеві пощастило, що поруч проїздила евакуаційна машина, котра просто… заблукала.

"Я на той момент ще трохи бачив, хоч і розпливчато. Все заливало кров’ю, а каску зняти не можна було, щоб хоча б кров витерти. З евакуаційної машини нас покликали і товариш повів мене туди. За пару метрі від тієї "машини життя" я втратив свідомість", - згадав він. 

Тижні зо два Владислав був у медикаментозному сні - медики ввели його в кому, аби не помер. Коли отямився, почали колоти сильні знеболювальні та психотропні.

На той момент він ще не міг осягнути всю складність ситуації. Кемському здавалось, що ось-ось його "підлатається" та він повернеться на фронт. Родичі та лікарі мовчали, все було забинтоване. Першу допомогу йому надали в Краматорську, потім був у Дніпрі в лікарні Мечнікова, опісля - оперували пластичні хірурги у Києві.

"Десь місяців через 3 після поранення я почав приходити до тями. Довго не знав, що став сліпим. До мене у госпіталь приїхав дядько, рідні плакали, я обіцяв, що повернуся у стрій. Після візиту дядька до мене прийшов лікар, почав заглядати в зіниці, що залишились без очей і сказав, що я більше бачити не зможу. Для мене це було потрясіння, у мене почалась істерика. Дружина була поруч, просто плакала і мовчала. Того ж вечора у мене стався приступ епілепсії. Більше доби був у реанімації. А далі почав потроху змирятися з тим, що житиму без зору", - розповідає Влад. 

Незважаючи ні на що, він зумів взяти себе в руки, зрозумів, що має триматися, жити далі заради родини, дитини.

 Поранений пораненого зрозуміє

Дякуючи волонтерам, родина Кемських змогла виїхати до Франції на лікування. В Україні за такі поранення просто не беруться. Зараз він у Європі вже майже рік.

"11 місяців тому мені зробили першу операцію – у мене не було нижньої щелепи. Лікарі взяли частину кістки з ноги, сформували щелепу, піднебіння. Зараз чекаю наступну операцію – реконструкцію черепа. Череп мій у важкому стані – лобова кістка розбита, з боків тріснуті кістки, зубів немає. Лікарі поки не знають коли наступна процедура, кажуть: чекайте. Зараз у мене немає очей та носа, розбитий череп. Я не бачу, важко говорити. Навіть дихати тяжко, бо все спухле. Інколи думаю, раз я вижив, значить моя місія тут не закінчена, для чогось я потрібен. Коли одужаю, хочу бути військовим психологом, підтримувати хлопців, які отримали поранення. Мені здається, якщо я пройшов через це сам – зможу більше зрозуміти пораненого", - каже боєць. 

А ще чоловік дуже мріє про донечку - проте це вже згодом, після лікування. 

У Франції він перебуває з дружиною та сином. Ними опікуються місцеві соціальні служби. Допомагають з житлом, з паперами, з допомогою та виплатами, але французька допомога не покриває всі потреби. Доводиться витрачати власні гроші, яких обмаль лишилося. 

"Дуже вразило мене, коли після травми побачився з сином. Малий мене злякався. Згодом він звик до мене такого, обіймає, цілує. Я ж його тато, він це відчуває. А найбільше, що гнітить, це відношення чиновників до поранених бійців. Коли був у Коростені після поранення, мене запросили на місцевий чемпіонат. Були й місцеві чиновники. Ніхто з них не підійшов. А коли фотографувались зі спортсменами, став зробити фото, ті ж чиновники підійшли, стали збоку і далі робили вигляд, що мене не існує. Було гидко й образливо, я нічого в них не прохав, але потиснути руку можна було б. Але що я вдію?", - каже Влад. 

До сліпоти зараз він звикає важко. Адже треба вчитися все робити в темряві, орієнтуватися, заново робити звичайні речі. Найбільше чоловікові дошкуляють задишка, через яку навіть не може вийти на вулицю, та постійні болі.

"У нашій родині була схожа історія під час другої світової. Родича поранило в 10 років – лишився без очей, відірвало руку. Але прожив усе життя, працював при місцевому УТОСі. Мав родину. Казав, що якби був вибір – позбутися очей чи руки, то вибрав би лишити руку. Це трішки мотивує мене", - підбадьорюється під час розмови Владислав. 

Незважаючи ні на що,  він вірить в Україну та її перемогу. Каже, що бачив на війні найсильнішу та найвідважнішу націю у світі, яка не може програти...  

Рідні бійця створили петиція про нагородження Владислава почесним званням - Героя України та просять небайдужих проголосувати: 

https://petition.president.gov.ua/petition/217144

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.