Суджа: як Росія своїх людей покинула - репортаж Інформатора
Кореспондент Інформатора побував у Курській народній республіці
"Коли ж їх евакуюють? Марина ж українка! Росіяни повернуться й обов'язково її вб'ють!" – плаче мені у слухавку Наїда Каширцева з Харкова. Десять років тому її дочка Марина вийшла заміж за громадянина Росії та переїхала жити до чоловіка. Під час поїздки за лінію я випадково зустріла Марину в Суджі. Молода жінка просила подзвонити її батькам і сказати, що вона жива та здорова. А додому не може повернутися тому, що доглядає хворого чоловіка. Її чоловік є громадянином Росії, та в'їзд в Україну йому закритий.
«Марина не хотіла брати російське громадянство тому, що розуміла: Росія є тоталітарною державою, яка прагне знищити всіх навколо, – продовжує Наїда Каширцева. – Вона жила у РФ лише через чоловіка і дуже любить Україну. Що ж тепер буде з моєю донькою? Допоможіть нам…»
Як виглядає російське місто Суджа саме зараз та як там продовжується життя. Кореспондент Інформатора побачив, як Росія знищує власне місто та його мешканців, саме так, як вона робила це в Україні. pic.twitter.com/GQ8VZ0nIWk
— Інформатор (@informatorua) October 14, 2024
Звуки боїв не стихають у Суджі ні на хвилину
Ми виїжджаємо до Суджі із Сум о 10 годині ранку. Військові роблять все можливе, щоб убезпечити журналістів, садять нас у броньовану машину. Відразу за межею міста гарна дорога закінчується. Зважаючи на все, дорогу розбили важкою військовою технікою ще в серпні — на початку Курської операції. Ми їдемо по вибоїстій й розкислій від дощу землі. Ями тут як половина нашого броньовика. Нас трясе та підкидає вгору з такою силою, що я дивом уникаю зустрічі зі стелею бойової машини. Втім, погана погода для нас — це добре. Коли світить сонце, ворог кошмарить околиці Сум (чи варто говорити про трасу Суми – Суджа) КАБами, дронами та «ланцетами». А під час дощу обстріл тимчасово припиняється, і ми можемо прорватися «за лінію».
Дорога до кордону займає у нас близько пів години – лише 40 км. Колись сучасний та доглянутий прикордонний пункт пропуску Юнаківка – Суджа тепер розбитий у тиння. Але прикордонники, як і раніше, працюють. Ретельно перевіряють документи та бажають гарної поїздки. Ще 15 хвилин мук у бронемашині, й ми в'їжджаємо в Суджу – районний цент РФ, який у народі вже охрестили столицею Курської народної республіки. За словами військових, лінія фронту довкола міста не рівна. Звуки боїв тут не вщухають ні на мить. Суджа виглядає так само як українські міста, в яких звірювали російські окупанти. Наприклад, Ізюм. Покручені будинки дивляться на світ порожніми очницями вікон, на вулицях десятки розбитих цивільних автомобілів, на парканах написи: «Тут живуть люди». Російська армія не шкодує свої міста так само як і українські.
«Під час штурму Суджі наші військові знищили лише дві будівлі, в яких ховалися озброєні вороги, які намагалися чинити опір: місцеву адміністрацію і клуб – каже спікер оперативно-тактичного угруповання «Північ» Вадим Місник. - В іншому місто залишилося цілим. Але останні два тижні російські «поливають» Суджу всім, чим можуть. Ось і перетворили місто на руїни. Знищили вже понад 200 будинків. Той факт, що тут залишилося мирне населення, їх не зупиняє — життя власних громадян росіян не цікавить».
Через російські обстріли нашим військовим все складніше доставляти до Суджі їжу та ліки.
Загалом, за словами прессекретаря Суджанської військової комендатури Олексія Дмитрашковського, у районному центрі та прилеглих селах перебуває близько 2 тисяч людей. У тому числі діти. До речі, наймолодшій із них, Дарині, менш ніж два місяці, й з'явилася на світ вона у Сумах.
«Прибігли до нас місцеві жителі одного із сіл та попросили допомоги, – розповідає Дмитрашковський. – Мовляв, жінка народжує, терміново потрібний лікар! Що робити? Ми викликали медиків. Вони врятували життя мамі та дівчинці, яка народилася восьмимісячною. Стабілізували їх, забезпечили памперсами та дитячим харчуванням».
Аптеки та магазини в Суджі не працюють. Люди, що залишилися в місті, розбирають товари, щоб вижити. Зв'язку, світла, газу та води – немає.
«Ми відновили водопостачання, але ворог ударив по водонапірній вежі та уламки рознесли генератор, який качав воду. Намагалися світло приєднати, але КАБ прилетів прямо до трансформаторної, – пояснює Олексій Дмитрашковський. – Зараз знову намагаємося розв'язувати проблеми».
Ще в перші дні Курської операції наші військові евакуювали із Суджі шістьох громадян України. За словами Дмитрашковського, вони опинилися в Росії через літніх родичів, які потребували догляду. Потім люди похилого віку померли, а українці застрягли в чужій країні.
Мирним росіянам, що залишилися в зоні бойових дій, військова комендатура також надає допомогу. Зокрема, організувала притулок в одній з адміністративних будівель. Тут є підвал, в якому можна сховатися від обстрілів, а також палати з залізними ліжками та тумбочками, що покосилися, як у радянських лікарнях. Сюди із Сум привозять ліки, пайки — крупи, олію, цукор, хліб та воду.
Тут регулярно бувають медики із Сум. Нещодавно, привезли 4 буржуйки та планують завести ще 6 — осінь та холоди вже на підході. Загалом у притулку перебуває близько 300 осіб. В основному люди похилого віку, серед яких багато лежачих. Але є молоді люди. Першою, кого я зустрічаю у дверях будівлі, виявляється Марина Каширцева із Харкова.
«Росіяни виходили з міста 6 серпня – розповідає вона. – Жодної евакуації місцевих жителів не було. Вони просто сказали, що скоро прийдуть українці та всіх нас розстріляють. Тому, коли зайшли українські військові, люди їх дуже боялися й ховалися. Але бійці віддавали їм свої пайки та воду. І незабаром народ зрозумів, що боятися нема чого».
Марина каже, що останнім часом через часті обстріли міста українським військовим все складніше доставляти в притулок їжу та ліки. А без них люди похилого віку можуть померти.
Марина Каширцева, як і більшість молодих людей, що залишилися в Суджі, хотіла б евакуюватися в Україну.
«Я хочу отримати український паспорт та жити у вашій країні – каже 23-річна диспетчерка Юлія Самойленко. – Так само як я, думають усі, у кого ще залишилася голова на плечах. Як до нас ставиться наша влада, ми зараз все бачимо: вони нас обстрілюють, ми для них не маємо жодного значення!»
Втім, люди похилого віку далеко не такі відверті, як молодь.
«Ми поза політикою, – кажуть мені жінки за шістдесят у палатах на другому поверсі будівлі. – Ми не знаємо, хто нас обстрілює та не хочемо спілкуватися з журналістами. Все, що нам потрібне — це мир».
Я намагаюся їм пояснити, що саме Росія, а не Україна, розв'язала війну ще 2014 року. Відправила багатотисячну армію до нашої країни. Розповідаю, що на власні очі бачила в зоні АТО кадрових російських військових, «бойових» бурятів та чеченців. Але вони заводять нав'язану російською пропагандою пісню про те, що ЗСУ 8 років бомбили Донбас.
«Ми намагалися з ними розмовляти, – зітхає Олексій Дмитрашковський. – Показували їм документальні фільми, фотографії. Одній жінці, коли вона зрозуміла, що російська армія грабувала, ґвалтувала та вбивала українців, навіть стало погано від пережитого шоку. Але більшість людей похилого віку так зазомбовані російським телебаченням, що просто не можуть повірити в правду».
З іншого боку, мешканці притулку, напевно, розуміють, що рано чи пізно російська влада повернеться до Суджі, й просто бояться сказати зайве. Коли ми йдемо з притулку, мене зупиняє щуплий чоловік років сімдесяти з борідкою і в кепці.
«Дай цигарку!», – просить він.
«А хто Донбас бомбив?» – запитую його я.
«А хрін його знає!», – з хитрою посмішкою відповідає він. – Дай цигарку!»
«Російський солдат, навчися воювати, ваші строковики гниють у посадках»
На центральній площі Суджі розвивається прапор України. Якийсь жартівник повісив тут і прапор Курської народної республіки. А на асфальті перед постаментом, на якому ще два тижні тому стояв бюст Леніна, красується зроблений білою фарбою напис: «Росіяни, навчитеся воювати, ваші строковики тисячами гниють у посадках!».
«Жарти жартами, але ми розуміємо, що рано чи пізно звідси підемо, – каже Вадим Місник. – Нехай росіяни самі розбираються, як їм далі жити. До речі, погруддя Леніна ми не розбивали, воно було пошкоджено під час вибуху дрона. Після цього ми голову погруддя повернули на місце, але потім прилетів ще один дрон, й пам'ятник повністю розвалився».
Довго перебувати в Суджі через загрозу обстрілу ми не можемо. Ще хвилина, і ми знову сядемо у броньовану машину. У мене стискається серце через мирних росіян, які залишаються тут у нелюдських умовах. Попри те, що багато хто з них є жертвами російської пропаганди – вони живі люди, й мені здається, що Україна могла б евакуювати жінок, старих та дітей. Але, за словами Олексія Дмитрашковського, нам не дозволяє це зробити Женевська конвенція та Міжнародне гуманітарне право.
«Переміщення людей із Суджанського району в умовах війни було б незаконною депортацією», – каже Дмитрашковський.
Дорогою до Сум я думаю про Марину та її родину. Наїра та Геннадій Каширцеви мешкали в багатоповерхівці на Північній Салтівці, в районі Харкова, що найбільш обстрілюється. Але на початку великої війни їхній будинок було знищено ворожими ракетами. І тепер літня подружня пара тулиться у родичів.
«Вам страшно залишатись у Харкові? Росіяни щодня його обстрілюють, вже стільки людей загинуло…» – питаю я у Наїри.
«Страшно було, коли ми боялися, що росіяни захоплять наше місто. А тепер ні. До обстрілів ми давно вже звикли. Боїмося лише за життя дочки…, – відповідає вона. – Аби з Мариною все було добре».
Нагадаю, що на початку Курської операції Україна неодноразово офіційно заявляла, що готова надати мирним громадянам зелений коридор для евакуації на територію Росії. Але коли журналісти запитали про це речника Путіна Дмитра Пєскова, той сказав, що нічого про це не чув, й евакуації не буде. Як і за часів СРСР, людське життя в Росії нічого не варте.
