ТОПТЕМИ:

06:54

Не сприймайте, як особисте... Це відбувається з нашими людьми просто зараз: сповідь полоненого захисника Маріуполя

Перша частина великої розповіді: шансів вийти з оточення в захисників Маріуполя були мізерні, проте це не зупинило багатьох справжніх героїв

Ігор Рець Журналіст

Захисники Маріуполя — Морська піхота захищала Маріуполь на початку великої війни: ілюстративне фото - Інформатор-Україна

Ця історія – про морського піхотинця, захисника Маріуполя, який у 2022 році потрапив у російський полон. Його тримали на «Гауптвахті» у Донецьку, де давали по 25 грам хліба на добу. Він встиг побувати у добре відомому українським полоненим СІЗО №2 Старого Осколу (Белгородщина). А у Таганрозі сидів майже у тій самій одиночній камері, де колись раніше – маніяк Андрій Чікатило. Кожний крок на цьому шляху супроводжували побиття, знущання, тортури. У решті-решт наш спікер дістався безименного СІЗО на Уралі. Там українські полонені гнили заживо. Всі вони, чоловіки та жінки, були приречені померти стоячи, під радянську музику.

Кінець історії нашого співбесідника здається щасливим. Він повернувся додому під час чергового обміну полоненими. Проте є сумніви, чи це кінець. На відміну від книг Шаламова чи Солженіцина, йдеться про те, що відбувається просто зараз – десь там, в обнесених колючим дротом невідомих бараках, у країні «Інтервідєнія», Роскосмоса та «сімейних цінностей». Світ має про це знати.

«Я хотів би, щоб пережите, яким я поділився, не сприймалось, як моє особисте. Це реалії тих, хто перебуває в полоні і слугує нагадуванням про те, що з нашими людьми відбувається прямо зараз», - каже наш співбесідник.

2021 рік: гидкий запах війни у повітрі

На жаль, моя історія стосується багатьох військовослужбовців та цивільних українців, які пройшли пекло Маріуполя, полону та війни в цілому. А деякі з них проходять до нині. Лише я знаю понад п’ятдесят місць утримання полонених. А нашим спецслужбам, ГУР, СБУ відомо про ще сотні місць утримання та катувань наших хлопців. І всюди люди зіштовхуються з однаковим конвеєром тортур. Я навіть знаю що в російських “особливих режимах” методи катувань складені в методичні посібники. Це стратегія знищення, розроблена спеціально для геноциду наших людей.

Мене було призвано на службу в 2016 році . Ми - бойова бригада, у 70% з нас був бойовий досвід. Ми постійно їздили на ротації, і кожен раз гинули люди. Тому всі усвідомлювали, що таке війна, хто такий ворог, і що він намагається нас знищити.

Співбесідник Інформатора напередодні активних боїв у Мариуполі, 2022 рік.

У грудні 2021 року, під час мого четвертого відрядження до Маріуполя, над нами наче згущались грозові хмари. За місяць, після прибуття, та безпосереднього виконання службових обов’язків, у складі Операції об’єднаних сил, відмічалось переміщення противника, поповнення ним запасів ПММ, ворог почав розгортати госпіталі в окупованому Новоазовську, посилилась розвідка противника, а у лютому артилерія противника промацувала наші позиції, мінні поля, глибину оборони.

За два тижні до війни з неба сипалося, на передові позиції наших бійців, стільки “заліза”, що військовослужбовці у яких був досвід АТО, відмічали, що стільки не було навіть у 2014-2015 роках. Ти бачиш в небі заграву, чуєш канонаду, знаєш що ворог криє на низці ділянок.

За п’ять днів до вторгнення командний пункт військової частини здійснював безпосереднє керування бойовими діями з іншого місця. Особовий склад бригади перебував в повній бойовій готовності, в засобах захисту, з особистою та колективною зброєю. В повітрі був гидкий запах війни.

В той час багато хто згадував далекий 2018 рік, агресію Росії у Керченській протоці, захоплення наших кораблів та моряків, введення воєнного стану в низці областей України. Противник тоді накопичив достатньо сил та засобів та дійсно міг розв’язати війну.

Бої в оточеному Маріуполі: нас почали «їсти» першими

На момент вторгнення ми не мали забезпечувати оборону Маріуполя, але прийшов наказ зайняти і утримувати околиці міста. Ми почали оборонятись. Дуже важка специфіка ведення бойових дій в місті, вони є важкими, навіть навички військовослужбовця як то, ведення вогню зі стрілецької зброї міняючи з правої на ліву руку, вміти вміло та прицільно вести такий вогонь достатньо важко, потребує відповідної підготовки. Втім ми виконували відповідне завдання з оборони міста.

Так ми опинились на металургійних заводах – велетнях: «Азовмаш», «Ілліча». Навколо заводу зі всіх сторін суша, приватний сектор, поля, важлива транспортна артерія – Волноваська траса, достатньо широка.

Так майбутній укріпрайон ЗСУ виглядав у 2021 році: ліворуч, на узбережжі – Азовсталь. У центрі, позначений, як Кальміуський район – ММК ім. Ілліча. Позначена жовтим дорога праворуч – Волноваська траса.

Тому противник був зацікавлений взяти нас в кільце, в першу чергу. Ситуація особливо загострилася, коли один з окремих батальйонів не зміг забезпечити ведення оборони. Це значно ослабило наші позиції, ми втратили перевагу. Втім ми трималися, адже поки стояв Маріуполь, продовжували триматись і інші міста України. І чим більше на себе стягнемо підрозділів противника, тим більше в них заберемо сил та переваги для атаки.

Нас почали “їсти” першими. Кожен військовослужбовець бригади, розумів що це війна та був готовим загинути, спокійно виконуючи службові обов’язки.

Умови були дуже важкі: великий дефіцит їжі, медикаментів, засобів гігієни, боєприпасів, світла, зв’язку, елементарно - питної води. Поранені військовослужбовці лежали на підлозі, бо не вистачало ліжок в укритті, ба більше це укриття не було призначено, як бомбосховище, звичайні ангари, підвали, напівпідвальні, технічні поверхи.

Вищевказані заводи за своєю площею як містечко, з вулицями, автобусними зупинками, та навіть поліклінікою, але точно не місце для ведення належної оборони. Противник щоденно методично намагався нас знищити, крив корабельною артилерією, ракетами, літаками, армійською авіацією, бомбами, піхотною артилерією, реактивними системами, танками.

Уявіть як в тих умовах особовому складу взводів, рот батальйонів морської піхоти втримати позиції? Приватні будиночки зносяться як паперові, ангари після обстрілів, як решето, вулиці просто перепахані артилерією. Снаряди та бомби гнуть і рвуть металеві швейлери як пластилін, від касетних снарядів встигай ховатись.

Піхоти у противника було дуже багато. Ворог систематично кидав свій особовий склад на «м’ясні штурми». Особовий склад 36-ї бригади діяв відмінно. Злагоджено та самовіддано

Полями Донеччини: наша група прорвалась, це я вважаю Божим благословенням

В певний момент командир військової частини прийняв рішення здійснити переміщення сил та засобів бригади. Це було надскладне рішення, він зважував величезну кількість факторів, адже від цього залежало життя тисяч людей.

Ми розуміли, що в разі прориву оборони противника, особовому складу бригади потрібно буде пройти 120 кілометрів, по території окупованою противником, по полю, навесні, де тебе видно на лінії горизонту під 5 км, при поганому баченні, під контролем ворожої аеророзвідки - і це важке випробування, на межі неможливого.

Були сформовані колони з підрозділів 36 бригади Морської піхоти. Кожен військовослужбовець у складі взводу або роти через відповідний стрілецький бій - пряме боєзіткнення, вогневі контакти - створював у кільці оточення ворогом місця прориву.

Наша група прорвалась в той момент, коли супротивник ще не встиг зорієнтуватись, що я вважаю великою вдачею і Божим благословенням, тому що багато військових загинули, поля тієї місцевості вкриті тілами наших загиблих воїнів. Багато з них навіки залишились в тих полях.

По нас відкрили вогонь з гранатометів та стрілецької зброї. Ворог з відстані накривав щільним вогнем, але боявся до нас підійти, було темно та далеко, проте ми все одно були готові до бою. Ми повзли крізь щільний вогонь по сирій землі, використовували рельєф місцевості, йшли полями попід річкою, організовували переправу через річку в холодній воді.

Через майже чотири доби переховувань в полях, наша група була помічена ворогом та притиснута кулеметним вогнем до землі. Так ми і потрапили в полон.

Однак є успішні історії героїв, яким вдалося здійснити прорив та вихід з оточення. Деякі групи морських піхотинців пробивались до наших позицій, на «велику землю» [автор має на увазі територію підконтрольну нашим військам] понад місяць. Уявіть, що за спиною 120 кілометрів окупованої території і місяці холоду, голоду, життя як звір в полі, де головна цінність – твоя особиста зброя! Це мужні люди. Я маю гордість і честь проходити з ними військову службу!

Також варто згадати успішну військову операцію під керівництвом Героя України, майора Сергія Волинського, який прийняв на себе командування батальйоном морської піхоти і прорвався разом з іншими військовослужбовцями через окупований противником Маріуполь на завод «Азовсталь», де тримали оборону інші військовослужбовці Національної гвардії, полку «Азов», Прикордонних військ України.

Він досконало зрозумів бойову обстановку в місті, співвідношення сил та вогневих засобів противника, здійснивши операцію вночі на бронетехніці. Через розбитий міст над річкою, через окопи та вогневі позиції ворога провів за собою батальйон морської піхоти на завод «Азовсталь», чим посилив оборону.