Сповідь захисника Маріуполя: від ударів по спинах наших морських піхотинців в катів рвалися пряжки від ременів
Третя частина великої розповіді: полонених переводять з Донецьку спочатку до Оленівки, а потім углиб Росії, у добре відоме СІЗО №2 у Старому Осколі; тут все набагато жорсткіше
Інформатор публікує третю частину сповіді захисника Маріуполя, який попав у полон та спочатку опинився на Гауптвахті у Донецьку. Там він, як і інші українські полонені, зіткнувся з жорстокими тортурами. Його намагалися завербувати та били током, морили голодом. Щоб не втратити розум, він займався медитацією. Також допомагало спілкування. Його історія – не лише про знущання ворогів. Вона також про те, як не втратити себе у момент надлюдських випробувань. «Ми – не хохли, ми – Українці», - казали своїм катам полонені у черговій буцегарні, до якої їх переводили – кожен раз все далі від дому.
«Де б ми не перебували в неволі, ми продовжували залишатись військовослужбовцями: вели облік особового складу своєї бригади, фіксували дати етапів, місць утримання полонених», - розповідає наш співбесідник.
Читайте у першій частині цієї історії про те, як почалася війна та відбувалася оборона Маріуполя. Чому не вдалося утримати місто та як українські військові підрозділи були змушені відступати.
У другій частині читайте про те, як українських полонених доправили до відомого місця утримання у Донецьку – Гауптвахти. Які там закони та правила та про те, наскільки поширені тортури українців у цьому місті. Як наш герой намагався впоратися з тиском, голодом та болем.
Рівень прав людини в РФ: російських громадян так само катували, як і полонених
Перших цивільних полонених я зустрів ще на “Гауптвахті” у Донецьку. Це були звичайні Українці, які не були жодним чином дотичними до військової служби. До прикладу, був місцевий тракторист, якого просто забрали з дому, бо місцева «влада» так вирішила. Він був два місяці з нами в Донецьку, і разом з нами потім його етапували до Оленівки. Про подальшу його долю я не знаю.
Другий приклад, хлопець, який двічі їздив на велосипеді через блокпост “ДНР”. Пару раз проїхав, а на третій йому підкинули гранати і заявили що він “корегувальник”. Його помістили спочатку на “підвал” біля селища Володарське. Там він пробув два тижні, і за цей час його заводили до “палача” - людини, яка спеціалізувалась на катуваннях. Хлопець розповідав, що бачив в цьому підвалі відрізані руки та багато крові. Звісно ж він підтвердив всі фіктивні інкриміновані йому злочини.
Був хлопець з Гуляйполя, який по мобілізації служив в АТО у 2014-2015 роках. Сусіди розповіли росіянам, що він колись служив в ЗСУ - і його “арештували”.
Також був священник з Луганської області. Він був з сім’ї священнослужителів, закінчував семінарію. Вони його записали у “вороги”. Яких простих людей зустрінеш, що живуть в горі від війни.
Під час перебування в СІЗО декілька разів утримувався в камері з громадянами рф, яким було інкриміновано перешкоджання проведенню їх сво. Щоб правильно зрозуміти про рівень свободи та прав людини в «правовій державі», як росія, слід вказати, що вищевказані люди були затримані фсб рф в себе вдома, в прифронтових районах, як от Білгородська, Ростовська, Брянська області та без будь яких процесуальних процедур, норм і гарантій, утримувались в СІЗО. До вказаних людей ставились як і до нас, військовополонених.
Оленівка: охоронці прогавили радіоприймач – кожен день слухали президента та переказували новини один одному
Восени мене перевели в Оленівську колонію. По приїзду нас одразу побили і помістили у дисциплінарний ізолятор. Ми провели півтора тижня на карантині - і нас перевели у двоповерховий барак. На той час у бараці було понад 200 людей. До цього там було і 400, і 500 людей з різних родів та видів військ, різних військових частин - ЗСУ, Нацгвардії, Держприкордонслужби.
Взагалі першими в’язнями Оленівки стали бійці бригади морської піхоти, які потрапили в полон на початку квітня. Я знаю, що їх «приймали» так, що від ударів по їхніх спинах в охоронців рвались пряжки від ременів, ламались гумові палки, гнулись металеві прути.
Потім до них додали гарнізон Азовсталі. Так тисячі людей опинились в колонії, яка була розрахована на значно меншу кількість. Таке навантаження не дозволяло охоронцям ретельно перевіряти полонених на “заборонені речі”.
Однією з таких речей був радіоприймач. Спеціальна людина потайки слухала українське радіо протягом дня, записувала новини старим фломастером на шмат плівки, ховала приймач в щілину в стіні і йшла доповідати новини іншим. То давало надію на нашу перемогу та гідну відсіч.
Кожен день в певний час після вечірньої перевірки сотня людей на другому поверсі барака завмирала, слухаючи, де наші війська відтіснили росіян, з ким зустрічався та про що говорив президент. Цей щоденний “випуск новин” відповідальний військовослужбовець неодмінно закінчував фразою “Перемога буде за нами. Слава Україні!” Потів він йшов на перший поверх, де люди вже намотували круги по приміщенню в очікуванні новин, які ми щойно почули.
Також постійно здійснювався збір внутрішньої інформації. Адже ти мав знати, хто ходив на допит, щось важливе чув або бачив. Де б ми не перебували в неволі, ми продовжували залишатись військовослужбовцями: вели облік особового складу своєї бригади, фіксували дати етапів, місць утримання полонених.
СІЗО №2: запах смаженої шкіри навіть зараз чую, як флешбек
Після Оленівки я був етапований до росії, у СІЗО №2 [міста Старий Оскол Белгородської області - Інформатор]. Напевно варто розповісти, як відбувається етапування.
Ви нахиляєте голову, присідаєте, лунає ваше прізвище, виходите за територію барака, вас ведуть до КАМАЗів, роздягають, проводять поверхневий огляд, потім вдягаєтесь. Над вами весь цей час знущаються - б’ють, цькують собаками. Вам замотують очі скотчем.
Замотування очей та рук скотчем, до речі, це окремий вид тортури. Ви знаходитесь з цим скотчем на очах по 12-14 годин поспіль. Весь час скотч давить так сильно, що здається що він ось-ось розріже голову навпіл.
Після цього на пару днів погіршується зір, а кистями, на яких від скотчу залишаються глибокі рани, якщо повезе, знову можна буде рухати через тиждень. Рани на зап’ястках загоюються значно довше.
Потім вас закидують у вантажівку - і туди ще 30-40 людей. Ви сідаєте на підлогу, до вас спиною впритул підсідає людина, підіймає руки. Ви надіваєте руки на нього, а він вдягає свої руки наступному полоненому. Так ви сідаєте ланцюгом в 10-15 людей.
Таких ланцюгів у вантажівнці - 4 ряди. Між рядами ходить озброєна охорона та лупцює в’язнів гумовими кийками.
Хочеш в туалет? - Ходи під себе!
Хочеш води? - Отримуй удар гумовим кийком!
Поворухнувся? - Знову удар кийком.
Так ми опинились на аеродромі. Нас повантажити в літак, здається ІЛ. По прибуттю, після приземлення через коридор з охоронців з собаками нас тягли до автозаків, і в цей же час били, травили на нас собак.
В автозаку нас повезли в СІЗО, там вивантажити - і знову били, розділили і забрали речі, фотографували та по одному закидували в камери. В них це називається “прийомка”.
В слідчому ізоляторі мене помістили в камеру, розраховану для двох осіб, в яку додали ще одні двоповерхові нари, і тому там розміщували чотирьох осіб одночасно. Не важко уявити тісноту камери та її розміри.
Але то було найкраще місце, де мене утримували. Адже нас виводили на прогулянки - через побої, але прогулянки. Було більш калорійне харчування. Зокрема на день ми з’їдали три чверті хлібини, а не 1/18, як в Донецьку. Ще там були книжки - про радянський союз, але книжки - і навіть шашки.
Хоча під час прогулянок нас часто і сильно били. Втім ми мали можливість протягом 10 хвилин бачити через три решітки небо - і іноді навіть сонце.
Ти можеш дивитись на птахів, хмари і сніг. Я особливо любив дощ. Холодна вода з неба промочувала тонку синтетичну тюремну робу, але вже повертаючись у вогкій робі в камеру ти все ще продовжуєш відчувати тілом цей дощ, ніби єдине, що поєднує тебе з вільним світом.
Система виконання покарань у противника побудована дуже чітко та методично, оскільки в місці утримання, типу СІЗО, головне - це дотримання встановлених правил режиму, розпорядку дня, режимних заходів - в будь чому і для будь кого, як до військовополонених, так і до працівників цих страшних установ, і це є законом. Все згідно чіткого порядку та інструкції, від проведення обшуку, де перевіряються навіть шви у твого рушника, а ти в цей час голий присідаєш, до закладки в книзі, наявність якої заборонена, та здійснення доповіді і звертання.
Дозволено – кружка, ложка, матрас, ряднина-ковдра, 2 простирадла, рушник, наволочка, подушка, 50 грам мила, 30-грамовий тюбик зубної пасти, рулон паперу. Уявіть собі, час існування 24/7 в камері, ще з вісьмома побратимами. Під побоями, на «особливому режимі», де кожні 15 хвилин в камеру дивиться постовий. По ньому звіряєш час.
Зранку ти стоїш на шпагаті, тебе буцають ногами, б’ють електрошокером, током, травлять собакою. А потім ввечері те саме ще раз. І це – обов’язково, а ще через півтори години прогулянка.
Відкриваються двері камери - ви шикуєтесь в лінію, нахиляєте голову донизу, а руки разом, долонями назовні, догори, утворюєш такого собі «дельфіна» і в нахиленому положенні раком за командою виконуєш дії. Електрошокери в нас просто розряджали, притискали і тримали, він струмом пропалював шкіру, не кажучи про одяг. Запах смаженої шкіри навіть зараз іноді чую, як флешбек з минулого.
Прогулянка – це за командою вибігаєш з камери, у вищевказаному положенні, притуляєшся до стіни на шпагаті, голова вниз, а руки догори, утворюючи таку-собі зірку, правою ногою - за ногу свого побратима-співкамерника. Тебе обшукують, б’ють. Черговий здійснює відповідну завчену доповідь, тоді можливо побиті, а можливо – ні, ви отримаєте команду бігти на прогулянку, перед якою ти ще біжиш на місці, а потім вперед через коридор СІЗО (я стелю побачив лише 1 раз через рік, як я вже пробув в СІЗО, і думав, що це велика вдача) на відповідному поверсі, прольоті сходів стоїть співробітник, або спецназ з шокером, або кінолог з собакою. Ти біжиш, голова донизу, черговий ще несе віник і совок, потім по залізному трапу, в решітці, під колючою єгозою, до прогулянкових двориків, де ти повинен постійно ходити, не зупинятись, а черговий - замітати асфальт.
Потім, через 5 хв прогулянки, під трьома решітками, за командою, вибігаєш з дворику, та стаєш зірочкою на решітку, для обшуку, тебе можуть знову ж таки побити, поштрикати шокером, або всю камеру по черзі бити гумовим кийком - 2-3 рази, або поки тобі ногу так не відіб’ють, що спати не зможеш. Людям відбивали органи, або забивали до смерті, б’ючи кожного Божого дня.
Одного разу нашу камеру під час вечірньої перевірки збіглись бити вертухаї з різних постів та спецназ. Нас били довго, лише тому, що ми мовчали на запитання, «чи ми – хохли», а відповідали, що «ми – Українці».
Ми терпіли, адже в інших камерах знали, чому нас б’ють. І наші хлопці знали, що треба боротись, адже ми не «хохли», «ми – Українці».
Слідкуйте за нами у Telegram
Зараз читають на Інформаторі
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
- Безугла заговорила про наслідки розвіддронів РФ: їх не збивають, а потім Україну атакують
- Росіяни вдарили по ТЦ у Харкові: є постраждалі
- Зеленський: Вірю, що Трамп хоче перемоги України
- Маємо успіхи: Сирський розповів про ситуацію на фронті, удари вглиб РФ та захист енергетики
- В РФ кажуть, що росіяни потрапили в три «котли» на Покровському напрямку: що говорять в ЗСУ
