Сповідь захисника Маріуполя: У полоні хотіли завербувати, тому топили, били током та імітували розстріл
Друга частина великої розповіді: військовополоненого українця переводять до донецької вʼязниці «Гауптвахта»
Інформатор продовжує розповідати історію захисника Маріуполя, який опинився в російському полоні і особисто пережив речі настільки жахливі, що цього навіть не можна уявити. У першій частині цієї сповіді наш співбесідник розповідав, як була організована оборона міста, оточеного з усіх боків, чому його не вдалося втримати та як українські захисники виходили з оточення. Саме під час відходу у полон потрапило найбільше українських військовослужбовців. Лише невелика їх кількість була здатна уявити, що саме їм доведеться витримати. Зараз – саме про це. Наш співбесідник розповідає про жахливі умови існування в російських вʼязницях, нескінченні побої та тортури. А також про речі, які допомагали вижити попри будь-які випробування.
Читайте першу частину розповіді
«Від тебе не відчепляться, навіть, якщо подумають, що ти збожеволів від тортур… Якщо відмовляєшся від їжі, ні на що не реагуєш та постійно виєш. В них є для таких людей ще гірші місця», - каже він.
Думка, що люди виживали й в гірших умовах, надавала сил боротися
Мою групу, яку схопили в полон, привезли на ферму, де раніше розміщувався самохідний дивізіон морської піхоти. Наші бійці передислокувались звідти для оборони Маріуполя, тож на той момент позицію вже контролював супротивник.
Нас утримували у кімнаті шириною 2 на 4 метри. Там були близько 15 військовослужбовців з нашої бригади та підлеглих батальйонів. Всі зі зв’язаними руками та замотаними очима.
Після цього мене відвели у підвал та прикували наручниками до батареї. На голові потрібно було тримати мішок, щоб не бачити обличь та не розуміти, де ти знаходишся.
Тричі в день виводили в туалет. Спеціальна людина підходила, пересмикувала затвор, даючи розуміння, що зброя заряджена, заламувала руки, приставляла пістолет до потилиці і виводила.
Коли цього не відбувалося, справляти потреби доводилось у пляшку. Пару раз на день кидали хліба, часом давали воду.
В цей час над мною “працювали” російські спецслужби. Закидались подібного роду вербовки: “ти маєш пробитись або на Азовсталь, або на позиції наших, що стояли під Великою Новосілкою, а ми за тобою зайдемо”.
Я відмовлявся, і мене починали “топити”: надівали на голову мішок і лили на нього воду. Під час такої тортури мішок намокає і людина починає захльобуватись, наче знаходиться під товщею води.
Били током, використовуючи генератор польового телефону ТА-57 та вчиняли імітацію розстрілу. Уявіть, вас заводять в розбите приміщення, на підлозі розстеллено поліетилен. Вас ставлять на коліна, наводять пістолет, питають: “будеш співпрацювати?” Після відмови лунає постріл над головою, далі побиття і вас приковують знову до батареї.
Також виводили в садок біля місця утримання, ставили дві табуретки, на одній з них - щі. Ти починаєш їсти, а за металевим парканом людина запитує по рації дозвіл на ліквідацію і отримує дозвіл. Ти їси із розумінням, що ця страва остання - і тебе збираються зараз вбити. Ці відчуття ніколи вже не зможеш забути, як би не хотілось.
Я протягом життя читав Варлама Шаламова, Олександра Солженіцина, Ремарка і потрапивши в таку халепу, я розумів, що люди виживали і в гірших умова. Це надавало мені сил боротись і не здаватись далі. Цей час, коли мене намагались таким чином “вербувати”, був чи не найважчим.
Донецьк, Гауптвахта: 25 грам хліба на добу та гематоми після душу з брандспойта
Через деякий час мене закинули у багажник та повезли у невідомому напрямку. Після різних переміщень та маніпуляцій, перебуваючи з мішком на голові, я зрозумів, що знаходжусь в клітці розміром десь півтора на півтора метри. Ані встати, ані лягти в ній неможливо. Можна відпочити, лише якщо висіти на решітці як мавпа.
В якийсь момент мені дозволили зняти мішок і кинули в клітку половину батона. Серед охоронців був хлопчик підліткового віку. Цього хлопчика я вмовив принести мені води. Потім мене знову повантажили у багажник та повезли у Донецьк - на сумнозвісну “Гауптвахту”.
В Донецьку є страшні місця. “СІЗО-2”, завод “Ізоляція” – це найстрашніші.
На “Гауптвахті”, куди мене закинули, утримувались як наші бійці, так і “військовослужбовці ДНР”, що вчинили “правопорушення”. Охорона до “ДНРівців” була максимально лояльною. Вони гуляли по території, відчували себе як вдома. Охорона дозволяла їм над нами знущатись - і вони завжди користувались такою можливістю.
Довгі місяці я утримувався в камері розміром 4 на 5 метрів. В цій камері було 50–55 в’язнів на 18 спальних місць. Ширина триповерхових нар в три ряди, була близько 70 см, це були колишні складські полиці. Ми спали по двоє, місця не вистачало, через це багатьом доводилось спати на полу на ганчір’ї.
В таких умовах утримувались ампутанти, люди з серйозними травмами. Зокрема був хлопець, якого під час оборони Маріуполя прикріпили до нас, як фахівця з контрбатарейної боротьби. Через важке поранення в нього був встановлений калоприйомник в кишківнику. Цей пристрій має регулярно змінюватись, втім новий пакет він отримував раз на кілька тижнів, тому щоденно був вимушений прати вручну одноразовий пакет.
В камері було два вікна, одне з них зашите металевим листом. Цей металевий лист розігрівався на сонці як пічка, тож температура в камері завжди була під 40 градусів. З вентиляції - вікно з решіткою, далі ще одна решітка, і далі два метри “тамбуру”, за яким третя решітка.
Особливо важко було переживати цю спеку в середині дня. Я лежав і просто думав: “Боже, дай мені сил пережити і цей день”.
Через те, що 55 людей постійно знаходились на 20 квадратних метрах без вентиляції, стояла сильна задуха, у повітрі тримався сильний сморід. У приміщенні не було туалету, для малих потреб доводилось користуватись пляшкою. Раз на день 10–14 людей групами по 4 людини виводили в туалет. За час походу в туалет треба було не лише встигнути зробити свої справи, але й злити з пляшок сечу. Якщо людина не могла витерпіти своєї черги на виклик в туалет, за щастя було, якщо в камері в той момент був пакет або відро, вміст якого вдавалось викинути лише наступного дня.
Милися раз на 10 днів. Втім навіть в цих умовах намагались підтримувати гігієну. Приїжджала пожежна машина, нас всіх в оточенні конвою виводили з камери, кидали в натовп шмат мила, і починали бити по нас водою з брандспойта.
Щоб посилити тортуру «купання», на брандспойт ставилась маленька форсунка, аби струмінь води був щільнішим. Навмисно цілили по головах, після процедури все тіло було в гематомах. В таких умовах ми встигали намилитись, передати мило іншим, попрати речі в калюжі, і голими нас повертали назад в камеру. У багатьох була короста та у кожного заводились воші, і кожен ранок ми починали з того, що шукали їх у волоссі та білизні і знищували.
Іноді нам вдавалося вмовити охорону видати на камеру 10-літрове відро технічної річкової води. Фактично, це 200 грамів на одну особу. Хто хотів, як правило це було чоловік двадцять, по черзі вмивались в цьому відрі. Потім так само по черзі всі мили пахви, потім знову всі по черзі мили ноги, після цього прали речі — спочатку футболки, труси, потім носки. Врешті після всіх процедур залишалось близько літра води, і цими залишками ми вимивали підлогу.
Час від часу черговому дозволялось набрати воду в баклажки. Звідки у нас були баклажки? Віконце-кормушка на двері камери відкривалося - і охоронець вкидав нам нову пляшку в камеру, наче у смітник – це було за щастя!
В Донецьку серйозні проблеми з водою, і полоненим, які знаходяться там, особливо тяжко. На людину припадає близько літру річкової води на одну-дві доби. Вода мутна, тухла, з пуголовками та іншими формами річкової фауни.
Втім навіть така вода у спеку була для нас наче скарб. Ми намагались відстоювати цю воду, аби випав осад, але це було марним. Від цієї води підіймалась температура та нудило, тож пили мало та невеличкими ковточками.
Якось пішла рясна злива. Я досі пам’ятаю, яка ця вода була холодна, смачна, солодка. Думаю, якби хтось в той момент сфотографував те, що відбувалось, то отримав би Пулітцерівську премію. Лише уявіть: десятки рук тягнуться через дві решітки, намагаючись у жмені та зрізані пляшки вловити краплі дощу, сміючись та плачучи.
Ми їли з бляшаних штампованих попільничок замість посуду. Нам видавали на всіх 14 таких “тарілочок” та 14 пластикових одноразових ложок. Тобто спочатку їли 14 людей, які потім передавали посуд іншим, і тоді ще 14 людей могли поїсти, а потім їх передавали в іншу камеру для прийому їжі.
Зранку та ввечері давали картопляне пюре швидкого приготування. Об’єм порції — рівно 6 пластикових ложок. В обід ми отримували воду з макаронами. Вони називали це “суп”, насправді це розведені водою залишки того, що готували для себе охоронці. Також ми отримували хліб. Круглу хлібину ділили навпіл, а половинку — на 9 частин. Тобто 1/18 хлібини — це все, що ти отримуєш. Враховуючи, що хлібина важить в середньому 450 грамів, можна зробити висновок, що ця порція хліба важила 25 грамів. Весь раціон був, як «квест на виживання», багато людей хворіли просто від виснаження, при різких рухах просто втрачали свідомість.
Допити та тортури у Донецьку практикувалися усюди
У цьому місці утримання представники ФСБ та місцевого донецького “МГБ” вчиняли “допити”. Коли це відбувалось, тебе викликали, били гумовими палицями, пластиковими трубами, а вже потім починали запитувати.
Питання були примітивні. Яке іноземне озброєння було в бригаді? Які іноземці проходили службу? Хто був куратором від СБУ”? На такі допити я потрапляв за час знаходження в Донецьку двічі - і двічі мені ставили саме такі питання.
Ставлення охоронців було жахливим. Могли просто вивести з камери та побити. Могли забити людину до смерті без жодних наслідків. Зокрема, військовослужбовця зранку вивели з камери, прикували наручниками руки і ноги до решітки - і цілий день били. Ти цілий день чуєш, як його б’ють, а він молиться Господу Богу, читає “Отче наш”.
В той день кожен охоронець, який проходив повз, вважав своїм обов’язком познущатися над цією людиною. Той військовий вмер від побоїв того ж вечора. Охоронці шукали будь який привід для побоїв. Нас вважали винними у тому, що Авдіївка тримається, що гинуть “ДНРівці”і били за це. Адже для них ви - не людина, ви повна власність.
Система така, що вони не зупиняються у своїх намаганнях тебе зламати як фізично, так і психологічно. Тебе будуть бити «як старе відро», поки ти не почнеш говорити. Якщо цього мало, тебе будуть бити струмом. Якщо і це не призводить до результату, встромлять голки під нігті.
В Донецьку це всюди практикувалось - на сумнозвісному «Слідчому комітеті», де на наших бійців «вішали» видумані злочини, на страшній «Ізоляції». Не спрацює - відірвуть нігті, відріжуть фалангу пальця, припалять до шкіри копійки.
Від тебе не відчепляться, навіть, якщо подумають, що ти збожеволів від тортур, якщо відмовляєшся від їжі, ні на що не реагуєш та постійно виєш. В них є для таких людей ще гірші місця.
Щоб вижити, треба відкинути емоції
Щоб вижити в таких умовах, треба відкинути емоції, думати головою, слухати, аналізувати. Ти налаштовуєш себе, що це тимчасово і навіть в умовах постійних побоїв та залякувань маєш бути в здоровому глузді, підтримувати фізичну форму та не здаватись, або вмреш.
Займатись спортом в СІЗО було заборонено, за це тебе жорстоко б’ють. Втім під час походу в туалет можна було встигнути зробити присідання, повороти тіла, віджимання від стіни. Під час сидіння на лавці можна непомітно втримати планку, в моменти, коли можна було ходити, ми ходили по камері. Будь-який фізичний рух або заняття надавало мотивації та сигнали тілу боротися та опиратися далі.
Ми придумували собі активності, медитативні практики. До прикладу, я концентрувався на певній ідеї, цілі. Очі заплющувати було заборонено, але дивлячись в одну точку можна було уявляти, що ти зараз не в полоні, а в Києві.
Ти в деталях згадуєш знайомі місця і уявляєш, що гуляєш там. Або уявляєш, як купляєш в знайомому супермаркеті м’ясо, потім несеш його в ліс, а там починаєш смажити шашлики. Це було моєю «практикою» повернення додому, до звичайних буденних речей, які в звичайному, цивільному житті були знецінені і лише після пережитих років полону, усвідомлюєш їх дійсну цінність.
В певний момент ти на якомусь тваринному рівні починаєш відчувати запах одеколону охоронця, який наближається, чуєш звук його ходи (а він намагається тихенько крастись) і з цього трансу миттєво виходиш. Твоя свідомість повертається в камеру, але ти вже провів час в приємному місці, ти відволікся від постійного голоду, що зводить з розуму, ти отримав сили і можеш жити далі. А найголовніше, пройшов час - час до відбою, а відповідно до нової доби, що значить ти вже на один день ближче до додому.
Час від часу згадуєш вірші, твори, розповідаєш події з життя, а інші в’язні намагаються їх запам'ятовувати, а потім так само слухаєш інших і намагаєшся запам’ятовувати сам. Ви багато згадуєте минуле, робите роботу над помилками і плануєте своє нове майбутнє. Ви “будуєте” будинки, розраховуючи до кілограма об’єм цементу на квадратний метр, ви саджаєте біля цих уявних будинків сад і рахуєте з цього саду врожай. Плануєте як будете обіймати рідних та щасливо жити.
В процесі таких розмов та роздумів розумієш скільки взагалі життя кожен з нас прожигав впусту, обмінював на сірі будні. В умовах полону нас рятували саме найкращі риси наших людей - єдність, згуртованість, взаємопідтримка, вміння працювати як єдиний механізм. Колективна відповідальність! Ми намагались бути прикладами один для одного, і так було легше вижити всім. Якщо ти вже став жабою в молоці, то бовтай ногами, щоб збити масло, або втопишся.
Далі буде...
Слідкуйте за нами у Telegram
Зараз читають на Інформаторі
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
- Росіяни вдарили по ТЦ у Харкові: є постраждалі
- В Україну залітали дрони-розвідники з Угорщини: Сирський доповів Зеленському
- Росіяни готують наступ на Донеччині: перекидають піхоту із Сумщини та Херсонщини
- Європа не повинна самотужки нести відповідальність за допомогу Україні — Каллас
- На Запорізькій АЕС другий день триває блекаут: станція працює на дизель-генераторах
