Мати захисника "Азовсталі" проїхала понад 20 блокпостів на шляху з Маріуполя, везучи у своїй сумці нагороди сина. Інтерв'ю

Ганна — корінна мешканка Маріуполя. Вона прожила у місті 50 мирних та спокійних років, з яких 32 роки пропрацювала в одному цеху на заводі Ілліча. Ганна виростила двох синів. Старший Максим вступив до полку «Азов» ще у 2014 році, коли військовослужбовці росії підійшли до Широкиного. 

У березні 2022 року жінці довелося залишити рідне місто — ситуація ставала гіршою з кожним днем. Відсутність зручностей: тепла, води, світла — можна терпіти, без зв'язку — важко, але також терпимо, а ось постійні бомбардування, гул авіації, снаряди, що розриваються, ракети — це було нестерпно. Ганна знала, що їй потрібно дбати про свою матір і молодшого сина. 

Історію евакуації Ганни та її родини з окупованого Маріуполя читайте в авторському матеріалі Інформатора. 

Родина намагалась виїхати із Маріуполя тричі

"Вперше це було на початку березня, бої були вже на підступах до міста. Усі три доступні виїзди з Маріуполя були вже заблоковані російськими військами. Скрізь рвалися міни, стріляли, ми на один виїзд, на другий і повернулися додому. Вдруге ми намагалися виїхати 14 березня. У місті формувалися колони з мирних жителів, які мали цілі машини. Ми намагалися виїхати через Мелекіно. Якщо годину-півтори не було обстрілів, люди одразу намагалися прорватися. Комусь вдавалося, хтось лишався. Нам не вдалося, і ми повернулися", — згадує Ганна.

Будинок та двір, де жила сім'я

З кожним днем ​​жити у місті ставало все важче. Вночі спати не вдавалося — мороз до -14 градусів, випав сніг, опалення немає, вдень люди виходили грітися на сонечку. Готували їжу на багаттях. Неподалік будинку Ганни було джерело, де молодший син набирав воду. 

«Якось я пішла із сином за водою і бачу, лежать балони, а людей довкола немає. Такого не могло бути, що вони нічийні. Ми підійшли ближче і побачили калюжі крові. Вдень по воду ходити не можна — постійні обстріли, лише вранці», — ділиться жінка. 

Касетні снаряди пробили дах будинку Ганни, коли всі ще спали

«Коли вже до нас у двір прилетіли касетні снаряди з літаків, пробило дахи, повибивало вікна — добре, що вони впали з боку нежитлових приміщень (кухні, коридору). Ми були всередині, це сталося о 6-7 ранку. Ми зрозуміли, що треба виїжджати. Вночі обстріл був дуже близький до нас, падали міни, ці літаки, які кружляли, звуки від вибухів важких бомб, — було дуже страшно. Після однієї такої безсонної ночі, ми вигнали машину о 6-й ранку, завантажили протягом 10 хвилин у неї, що змогли, і поїхали. Ми виїхали через Мелекіно – Урзуф на Бердянськ. Там уже були росіяни. На в'їзді вже стояв блокпост. Ми з мамою не ходили, а син поніс наші паспорти, вони заносили кудись наші дані, ходили та дивилися машини. Але до нас не чіплялися, у нас була вівчарка. Сина змушували роздягатися, перевіряли татуювання. Ще не було такого тотального огляду. Ми виїхали ще до того, як з'явилися фільтраційні пункти», – розповідає Ганна. 

"Виїхали дивом — нагороди в сумці, 15 літрів бензину, син отримав права 12 лютого"

Стоячи в колоні вже перед Василівкою, проїхавши понад 15 блокпостів на шляху з Маріуполя, сім'я знайшла документи старшого сина в машині – перепустка на в'їзд до «Азова», ксерокопії всіх документів, посвідчення.  

«Ми навіть уваги не звертали, це ж машина Максима! А коли стояли в колоні, був час, почали оглядатись і знайшли. Якби їх знайшли росіяни, ми звідти не виїхали б. Нас там поклали б. Сховали документи туди, куди не полізуть. Мене та бабусю не доглядали, а ось нашу молодь змусили знову роздягатися, перевіряли татуювання. Порилися у валізі, на щастя в Настиній (ред.: із сім'єю виїжджала знайома дівчина). У моїй сумці я вивозила оригінали документів Максима та його бойові нагороди», — згадує жінка. 

Нагороди Максима – це гордість сім'ї. Серед нагород у Максима: нагрудні знаки «За відзнаки у службі» та «Ветеран війни», дві медалі «За звільнення Маріуполя» та пам'ятний знак полку «Азов». 

«Я не змогла залишити їх там. Нагороди я замотала в купу пакетиків, потім скотчем, потім замотала в речі та поклала на дно своєї сумки. Сумка стояла у багажнику. А у нас в машині, щоб дістатися багажника, треба було відкидати задні сидіння. А задні сидіння були завалені. Бабуся там сиділа, і щойно наближалися до чергового блокпосту, бабуся куталася і починала кашляти. Знов-таки собака у машині. Напевно, у нас дуже сильний янгол-охоронець», — зі сльозами на очах розповідає Ганна. 

«Раніше росіяни не мали відомостей, зараз ми б уже так не виїхали» 

«Максим бореться з росією ще з 2014 року. Він прийшов і сказав: мама я піду, я маю захистити своє місто, я інакше не можу. Звичайно, йди, синочку, сказала я, щоб не трапилося, я пишатимусь тобою. І я ним пишаюся. Я дуже переживаю за нього, хвилююся, молюся постійно про його здоров'я та добробут. Приходять звістки, що все гаразд. Звичайно, він ніколи мені не скаже правду, він не буде мене засмучувати, тому що він завжди намагався оберігати мене від цього. Ще до війни я питала, він казав: мам, воно тобі не потрібне, все добре. Знаємо від інших, що хлопці голодують. Їм, дорослим чоловікам, дають дуже малі порції. Впав тиск до темряви в очах. Вони знаходяться в Оленівці. Я не знаю, чим я можу допомогти йому. Від мене потрібно лише чекати та вірити», — каже жінка.

Ганна впевнена, що після таких обстрілів та постійних бомбардувань, хлопці не сподівалися вийти з "Азовсталі".

«На той момент вони мали наказ один — триматися і відтягувати на себе війська. Що вони зробили з доблестю. Якби вони не протрималися 3 місяці, відтягуючи велике угруповання та техніку, не встояло б Запоріжжя та той самий Київ. У Маріуполі був невеликий гарнізон. На півмільйонне місто, у нас військових було може 3 тисячі людей. Природно, росіяни хотіли вибити їх із заводу будь-якими шляхами. Діти не сподівалися вийти. Можливо, коли прийшла команда скласти зброю, у них з'явилася надія, що вони повернуться в Україну», — коментує Ганна. 

18 лютого Максим попросив хорошу знайому подбати про його родину 

Наташа – волонтер патронатної служби полку «Азов» ще з 2014 року. Родом вона із Запоріжжя, а 2015 року переїхала до Маріуполя, стала працювати прессекретаркою "Національного корпусу", очолила донецький осередок. За роки життя та роботи там у Наташі з'явилося багато друзів – серед них Максим. 

«17-18 лютого він написав мені дуже дивне повідомлення, яке мене налякало. «Привіт! Як ти там? Прихистиш, якщо що, маму з бабусею?». Щоб Максим про щось попросив, це траплялося вкрай рідко. Він взагалі не панікер, він дуже спокійна, врівноважена людина. Потім почалася повномасштабна війна. Для маріупольців на початку це здалося звичайнісінькою справою. Це те, що зараз відчувають запорожці — десь бахнуло, вікна трохи затремтіли, у небі якийсь спалах — маріупольці до цього звикли. Я написала мамі Максима, вони не захотіли їхати. Вона написала: ми будемо вдома, ближче до Макса. У березні вже зник зв'язок і якраз почався активний наступ на Маріуполь. Тоді вже зникло опалення, вода, розбомбили пожежні частини. Максим писав мені, що горять багатоповерхівки, їх ніхто не гасить, трупи в машинах. Я думала "Який жах", – ділиться дівчина.  

«У якийсь момент він видалив усе наше листування за 7 років, чистив чати, наскільки я зрозуміла. Я проридала всю ніч. Я думала, що це таке прощання. Потім їм привезли старлінки, він почав виходити на зв'язок, писав свої думки та переживання. Потім загинули наші друзі… У якийсь момент список загиблих моїх знайомих серед маріупольського "Азова" став дорівнювати списку живих. А зараз я навіть не знаю. Може, загиблих більше. У нас немає нормальних списків полонених, які загинули. Росія робить все дуже повільно. Отримати будь-яку інформацію дуже важко. Ми сподіваємося, що міжнародний розголос не дасть ситуації затихнути, може, за сприяння Червоного Хреста, я навіть не знаю кого, росія зробить нормальні списки загиблих, полонених, що для останніх будуть нормальні умови, зможуть виходити на зв'язок з рідними. За Женевською конвенцією полонені мають право двічі на тиждень виходити на зв'язок із рідними», — розповідає Наташа. 

Востаннє Максим виходив на зв'язок 17 травня. Сказав сім'ї: треба чекати. З відкритих джерел рідні знають, що він був у списках тих, кого вивезли з "Азовсталі". 

 «Для мене зараз важливо допомогти його мамі, бабусі. Щоб вони тут мали більш-менш нормальне життя. Могли купити продукти, сходити до лікаря. Це все, що я можу зараз зробити для Макса. Ми дзвонимо на гарячі лінії, заповнюємо заяви, просимо допомоги. Я навіть не знаю, що ці люди відчувають. Рідні — хтось у полоні, хтось загинув, хтось тяжко поранений у Новоазовську. Дому немає, а якщо і є, то повертатись туди не можна. І ми не знаємо, чи живі ті, хто лишився», — коментує волонтер. 

За словами Наташі, сім'я азовців дуже міцна, всі намагаються допомогти один одному. Ми також хочемо допомогти сім'ї та розміщуємо номер картки:

4149609014209276 — волонтерка «Азова» Наталія Максимівна Соловйова.

Якщо у вас буде бажання та можливість допомогти сім'ї – їм це необхідно.  

Сім'я вірить у перемогу України у цій війні та якнайшвидше звільнення сина з полону.

«Я сподіваюся повернутися до Маріуполя, як тільки його звільнять. Я не чекатиму закінчення війни. Я поїду одразу. Воду знайдемо у джерелах, дрова їздитимемо шукати. Ми хочемо додому. Ми хочемо розпочати відновлювати своє місто», - заявляє Ганна.