Сповідь захисника Маріполя: під тортурами я забув обличчя жінки та матері, але залишився запах волосся моєї дитини
Четверта частина великої розповіді: співбесідник Інформатора потрапив у Таганрог, де увʼязнених морили голодом та тримали в одиночних карцерах, один з яких колись займав маніяк Чикатило
Інформатор продовжує розповідати жахливу історію українського військовополоненого, захисника Маріуполя, який потрапив у полон та пережив там сім кіл пекла. Ми розуміємо, ця історія справді здатна викликати шок. Проте усі інші події – агресивна війна, страти військовополонених, ракетні удари по цивільним – це такий самий шок. Розповідь нашого співбесідника важлива, бо вона є нагадуванням: у російському полоні, в жахливих нелюдських умовах залишаються тисячі українців. І багато хто з них, навіть попри неймовірні страждання, залишаються людьми. Ця розповідь саме про те, як залишитися людиною серед озвірілих катів-нелюдей.
У першій частині цієї довгої сповіді наш співбесідник розповів, як була організована оборона Маріуполя у 2022 році та чому це місто не вдалося утримати. Він також згадує героїв оборони – деякі з них теж опинилися у полоні.
У другій частині наш герой опинився у донецькій вʼязниці Гауптвахта. Мало хто міг собі уявити, наскільки жорстоким може бути відношення представників російської влади до полонених. Разом із нашим героєм у вʼязниці сиділи громадяни ДНР, а також росіяни, яких звинувачували у зневазі до СВО.
У третій частині співрозмовника Інформатора переводять до вʼязниці у Росії. Побої та тортури лише посилюються.
На прохання нашого співбесідника ми повністю приховуємо будь-які дані про нього. Це повʼязано з ризиком, що викладені факти можуть якось зашкодити тим українцям, які ще не попали на обмін полоненими та утримуються у тих самих місцях, про які він розповідає.
СІЗО у Таганрозі: в карцері маніяка Чикатило
Після СІЗО я опинився в новому місці, де перші шість місяців я провів в підвалі, в одиночному карцері [СІЗО – 2 міста Таганрог, за даними Інформатора]. Там усього 12 таких камер. В одній з них колись тримали маніяка Андрія Чикатило.
Я був в карцері постійно один. Ліжко, що пристібається до стіни, раковина, туалетна дірка і залізні двері, перед якими ще й решітка. Тьмяна лампа над входом. В протилежному кінці камери розбите віконечко з решітками, яке виходить на стіну підвалу.
З вікна дує, наче з кондиціонера, а в тебе лише поролоновий матрац завтовшки з половину сірникової коробки, подушка, наволочка, два простирадла, тонка ряднина у якості ковдри та короткий клітковий рушник. Тюремну робу за весь час мого перебування там не заміняли, нову не видавали - і за шість місяців в карцері я жодного разу не мав змоги її попрати. Мила видавали 50 грамів на місяць - та й якщо запрати робу в раковині, то я б залишився голим в холодній камері.
Я намагався рухатись, робити зарядку, адже постійний холод деморалізує, позбавляє волі та сил. Я постійно відчував голод, який зводив з розуму.
Баня, яка була раз на 2-3 тижні, тривала протягом хвилини. Били голого та знущались. Кожен ранок також починався з побиття.
За півроку я був на прогулянці 4 рази. Тобто раз на півтора місяця. Я забув, як виглядає моя дружина, моя мати. Єдине що я пам’ятав - запах волосся своєї дитини.
Рано чи пізно у кожного, хто переживає тортури, страждання та катування довгий час з’являються думки: «чи є світло в кінці тунелю?», «де та межа і чи витримаю ще я?» В певний час до мене приходили думки, що я більше так не зможу. І в найжахливіший момент єдине, що мене врятувало - думка «на мене чекає вдома маленька дитина», і я зміг знайти сили боротись далі заради неї.
В карцері я намагався багато фантазувати. Вигадував собі незвичні заняття, щоб мозок постійно був зайнятий мисленням і не деградував в самоті - ловив мишей, дресирував павука, заучував сторінки з радянської макулатури, співав собі та читав вірші. Коли ці такі-собі «концертики» вже не спрацьовували, обіймав сам себе та плакав.
Твої органи чуття максимально загострюються, а відчуття існування, навколишнього світу та часу проходить на якомусь іншому рівні. Бо в колективній камері ти не один, і тобі легше переносити ці випробування. А в карцері ти один на один із собою, в прямому і переносному сенсі знаходишся майже в темряві. Проте я намагався збирати інформацію навколо себе, робити фізичні вправи, попри те що за це били. Бо я вільний - і я борюся.
Як в Донецьку, так і в інших місцях неволі, я завжди мав інформацію, скільки людей на посту, скільки постів в СІЗО, в яких камерах хто сидить і хто проходить по якій “кримінальній справі”. Під час спілкування з побратимами я дізнавався, в яких локаціях знаходились військовополонені, куди їх вивозили і які липові кримінальні справи їм шили.
В СІЗО не важко орієнтуватись. Ранкова перевірка, вечірня перевірка - щоденно. Під час перевірки вас лупцюють, втім під час лупцювання ти все одно чуєш та запам’ятовуєш прізвища військовополонених в камерах - і через неділю ти вже знає їх напамʼять.
Ти також чуєш прізвища людей, яких викликають на допити. В таких місцях важливо слухати, фільтрувати інформацію. Для прикладу, знаходячись в камері я знав, що в спецблоці знаходиться відповідний військовослужбовець, командир тої чи іншої роти, чи підрозділу.
Я знав, що він проходить по “криміналу”, який на нього вішають росіяни. Я знав, що інша людина - свідок в цій справі. І я знав, якої інформації варто уникати в допитах, щоб або пом’якшити, або не погіршити становище тих людей.
Як страшно було чути крики тих, над ким знущалися! Деталі про фабрикування злочинів
Росіяни били по Маріуполю авіацією, артилерією, вели хаотичний вогонь, це призводило до масових жертв серед мирного населення. До прикладу, вони якось розгорнули систему дистанційного мінування УР-77, знаючи, що в секторі є наші підрозділи. Пластид ложився по дахах житлових будинків, гаражах. Вони його підірвали, адже їм було плювати, чи були там мирні люди.
Щоб пояснити, яким чином загинула така велика кількість мирних жителів Маріуполя, вони намагались звинуватити в цьому нас. До прикладу, є об’єкт, там є ворог, і по ньому ведеться вогонь. Росіяни знаходять серед полонених командира мінометної або артилерійської батареї, катують, а потім кажуть, що на об’єкті знаходились півсотні мирних жителів. І його засуджують на довічне за «порушення правил ведення війни». Збирають кілька десятків таких епізодів. Потім заявляють командирам підрозділів, що варто готуватись до показового суду за “порушення правил ведення війни”.
Щоб покази збігались, людей водили в катівню. В донецькому “слідчому комітеті” таку катівню було облаштовано у підвалі. В СІЗО катували в кабінетах “оперів” та на прогулянковому дворику.
Боже, як страшно було чути крики тих, над ким знущались росіяни, і усвідомлювати, що ти - наступний. Там людей били струмом, зривали нігті, або встромляли під них голки, гвалтували гумовими кийками, задували перцевим балоном, а коли горло затікало так, що неможливо було дихати, встромляли в горло шланг, щоб людина не загинула, і її можна було продовжувати катувати. Людям палили шкіру копійками, били дерев’яними кийками, пластиковими та телескопічними кийками.
Для прикладу, одного військовослужбовця Морської піхоти, задули перцевим балоном в рот і він провів 12 годин з садовим шлангом в горлі для того, щоб він міг дихати. Після звільнення я зателефонував його матері та подякував за те, що виховала сина Героєм. Але звичайно про те, що йому довелось пережити я розповідати цій жінці не став.
Розглядаючи росію як країну, можна констатувати, що там історично утворився державний інститут з позбавлення волі людей та катування. Так було за часів імперії, потім за часів радянського союзу, і саме так продовжується зараз. Ця країна настільки витончена в тортурах, що їй рівних в цій «галузі», мені здається немає. Це не на рівні нормативних актів, а на рівні культу.
СІЗО на Уралі: новоприбулі люди падали, втрачали свідомість, блювали кровʼю
Влітку мене було етаповано до нового місця. Так Урал став найвіддаленішою точкою, де я був. Ми їхали до того місця три дні. На в’їзді у будь-який слідчий ізолятор завжди є двоє воріт. Автозак в’їжджає в перші ворота, зупиняється перед другими. Ця закрита в’їзна група називається “шлюз”. В шлюзі новоприбулих починають бити.
Тобі вдягають на голову мішок для взуття із щільної тканини, затягують затяжки на шиї - тож нічого не бачиш. Повітря не вистачає і коли в такому стані людину починають бити, виникає паніка.
З нас здерли одяг і били вже голими. Ми йшли по території і відчували, що локації змінюються, лише ногами - ми то йшли по плитці, то по дерев’яній підлозі. Якщо від побиття хтось втрачав свідомість, його поливали водою або просто тягнули по підлозі, не приводячи до тями. Людям відбивали органи, вибивали зуби.
Врешті голим мене закинули в камеру, жбурнули робу і вказали на місце в камері, де саме я маю стояти. Потім в камеру закидували нових і нових людей. Вони падали, втрачали свідомість, блювали кров’ю. Це був лише початок.
Хоча я розумів, що мене утримують в слідчому ізоляторі, втім ідентифікувати місце утримання мені вдалося лише після звільнення. Я регулярно чув звук дизельного потягу вдалині, і по розташуванню колій відносно слідчих ізоляторів? вже вдома, разом с правоохоронцями, встановив, в якому місці перебував.
Далі буде…
Слідкуйте за нами у Telegram
Зараз читають на Інформаторі
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
- Шахраї обіцяють допомогу родинам полонених та крадуть останні гроші: в Уряді дали важливі поради
- Маріуполь майже мертвий: теплова карта Strava у часи РФ показує лише пустоту
- Обмін полоненими: Юсов з ГУР каже, що чекати на новий залишилося недовго
- Протести - лише для дестабілізації: омбудсмен Лубінець звернувся із застереженням до родичів військовополонених
- Росія вдалася до нечуваної провокації: формує батальйон з полонених воїнів ЗСУ
