Про нелюдські умови, психологічний тиск, віру в Україну та перші відчуття на волі розповіли жінки, визволені з російського полону

26 жовтня визволені з російського полону українські жінки максимально відверто про пережитий полон. Також вони розповіли, що планують робити далі і як трималися від нестерпного відчаю в очікуванні свободи. Чотири жінки – про найтяжчі миті життя.

Тетяна Васильченко, цивільна, медик, волонтерка «Госпітальєрів»

Вона і надалі збирається займатися тим, чим займалася до полону – волонтерством і рятувати життя наших бійців на фронті. 

• «Я вже рахую, що повернулася в батальйон «Госпітальєри»
• «Перший психологічний тиск – це позбавлення волі. Волі на пересування, волі на висловлювання, волі на думку»
• «Нелюдські умови утримання. Охорона там, де ми певний час перебували була саме з працівників ДНР, які працювали у виправних закладах. Тобто говорити про те, що це табір для військовополонених, якій відповідає хоча б будь-яким критеріям Женевської конвенції – не можна. Вони відносилися до нас, як до зеків»
• «Психологічний тиск базувався на тому, що «ви нікому не потрібні», що «Україна від вас відмовилась», що «вас не міняють, тому що про вас забули». Певний результат вони може і отримували. Коли молоденькі дівчата часом сумнівалися. Але ми не давали тим сумнівам розвинутися, підтримували. І пошепки один раз ми всією камерою, 27 людей в 6-місній камері заспівали Гімн України. Це було неймовірне. Всі сумніви – вони поділися геть, у дівчат світилися очі. Скандували майже беззвучно «Україна – понад усе!» - і це дійсно тримало. Ми витримали. І коли повернуться решта дівчат, вони так само зможуть вам розповісти, що це - тримає. І буде тримати завжди».
• «Це неймовірне відчуття, коли чуєш рідну мову, коли бачиш хлопців, які посміхаються, вітають, машуть рукою. Це реальне відчуття щастя. За весь час , який перебувала не тільки в полоні, але і перед тим, виконуючи обов’язки парамедика, жодного разу не було сліз. Було не до того. Навіть втрачаючи побратимів, я не плакала. А в автобусі, коли мені дали в руки прапор України, я заплакала. Але це було сльози радості».

Інга Чікінда, морський піхотинець

З військовою кар’єрою вона буде закінчувати. Однозначно. Каже, що такого більше не переживе, і батьки не переживуть, і чоловік проти. Поки ще не знає, чим буде займатися. Скоріш за все – волонтерством. 

• «Це – нелюди, у них немає нічого святого. Були моменти, що ми просто не доїдали… В одному з тюремних закладів я втратила біля 8-ми кілограмів»\
• «Заїкатися я почала вже в Україні, там такого не було. Можливо, організм тримався, якийсь час . А зараз відбулося розслаблення і так вийшло. Я з цього приводу абсолютно не переживаю. Зараз з нами працюють чудові люди, вони приведуть нас до ладу, все буде добре. Головне, що ми дома, на волі»
• «Коли відкрився борт літака, я відчула запах. Запах повітря. Я і дівчатам сказала: ми в Україні. На той момент ми ще не знали, де знаходимося»
• « Я завжди вірила в те, що ми повернемося. Постійно думкою була зі своїми рідними. Розмовляла з ними мислено і вранці, і вдень, і ввечері. Мені допомогло те, що в тебе вірять, що ти повернешся додому. Я це відчувала»
• «Я там написала чотири вірші. Хоча погано володію українською. Але я вчуся. Можна я розповім хоч один?» 

«Є чудова країна Україна
В ній багато різних гарних міст
Там живе моя родина
Люди добрі зустрічаються там скрізь….»

Вікторія Обідіна, солдат, фельдшерка 

Вона зараз хоче зробити перерву у своїй військовій кар’єрі. Хоче поїхати у Польщу до дитини, до мами. А потім, коли повернеться в Україну, і якщо буде можливість, то знову підпише контракт на службу. 

• «Я знаходилася в бункері Азовсталі зі своєю дочкою. Ми виходили трохи раніше, ніж Азовсталь, коли Червоний Хрест робив зелений коридор і відводив цивільних. Нас відвезли у фільтраційний пункт. Де сказали, що її заберуть в дитячий будинок, а я попадаю у полон, тому що військова. Тому, коли мені запропонувала допомогу дівчина і сказала – якщо хочеш, то я відвезу твою дитину, то я погодилася. Просто щоб дитина не залишилася на тому боці. І коли нас з нею розлучили, я була дуже рада, що її немає поруч. Тому що я розуміла, що можливо мене будуть катувати, притягуючи її до цього. А що дитині треба – її придавили і вона…ніяка мати не допустить, щоб над дитиною знущалися»
• «На прогулки нас не виводили. Це дуже рідкі випадки, коли ми могли вийти на вулицю подихати свіжим повітрям. Тримали нас в камерах, я б сказала, як оселедці в банках»
• «На свої землі дихати легше. Це невимовне відчуття»

Людмила Гусейнова, волонтерка, перебувала в полоні з 2019 року

Вона не хоче втрачати часу на відновлення та реабілітацію. Бо знає, скільки там, в полоні , залишилося дівчат цивільних. Тому буде робити все, аби підтримати тут, в Україні їх близьких. Допомогти їм пережити цей важкий період в їх житті, коли вони чекають своїх рідних.

• «Я сиділа в Донецьку серед жінок, які злочинці. Наркоманки, вбивці, крадії… Відразу було страшно. Незрозуміло, як поводитися. Але ми з ними розмовляли і всі вони, незважаючи в яких життєвих обставинах опинилися, вони залишились українками»
• «Тюрма кримінальна вона трохи відрізняється від тих умов утримання, в яких знаходилися дівчата в полоні. Наприклад, мені в один з днів народження, в камері зробили такий подарунок. Серед ночі, знаючи моє відношення до України, знаючи мою любов до України, знаючи, що я завжди себе вважала українкою, вони гучно, всією камерою сказали (українською) «Вітаємо Вас з Днем народження, пані Людмила!». 
• «Я зрозуміла, що де б ти не знаходився, в яких умовах би не був, якщо ти вважаєш себе громадянином своєї країни – це неможливо знищити. Якщо ти любиш свою країну, то ти своєю любов’ю можеш підживлювати інших людей. Які, можливо, знаходяться ще в гірших умовах, ніж ти. Для мене Україна – це моє життя».

Що цьому передувало

17 жовтня відбувся черговий масштабний обмін полоненими. З полону звільнили 108 жінок. Це був перший цілковито жіночий обмін. У полоні перебували мами та доньки, яких дуже чекали рідні. 37 евакуйованих з «Азовсталі», 11 офіцерів, 85 – рядових і сержантів. Серед звільнених – 35 захисниць зі Збройних сил України, 32 – з Військово-морських сил, 12 – ТРо, вісім – Нацгвардії, включно з двома із «Азову», п’ятеро – з ДССТ (Державної спеціальної служби транспорту), четверо – з Держприкордонслужби і 12 цивільних.

Раніше ми повідомляли, що сайт українського державного проекту "Хочу жить", через який російським військовослужбовцям пропонувалося подати заявку на здачу в полон ЗСУ, було заблоковано на території росії. Але вихід є - про умови здачі в полон росіяни можуть дізнаватися через соціальні мережі.

Тетяна Самойлова