Військовослужбовець зник безвісти: чому писати про це в соцмережах небезпечно

В Міноборони просять не робити цього: військовослужбовець може перебувати в полоні і видавати себе за цивільного або ховатись у місцевих і шукати шлях повернення додому. Тому зайва інформація в мережі призводить до ускладнення обміну або викриття бійця. Водночас активісти і родичі зниклих вважають, що це дає змогу зв’язатись з його побратимами і збільшує шанси на знайдення близької людини. Як вчинити правильно і не спровокувати ворога?

Нерідко можна зустріти скарги родичів полонених про відсутність зворотнього зв’язку від військової частини та мовчання з боку Координаційного центру. Тому вони обурюються, що ще й забороняють розголошувати інформацію. Питання й справді дискусійне, тому Інформатор запитав у експертів, чи можна ширити пости про зниклих безвісти і полонених. Однозначної відповіді немає, але є аргументи "за" і "проти".

Чому не можна поширювати інформацію про зниклого

Заступниця Міноборони Ганна Маляр опублікувала відповідний пост і просила не оприлюднювати позивні українських бійців, військові частини і місця їх дислокації, про обставини потрапляння військовослужбовців в полон. За її словами, військовослужбовець дійсно може перебувати в полоні, але при цьому ворог вважатиме його цивільною особою. Або переховуватись на тимчасово окупованих територіях і шукати шляхи повернення додому. В такому разі окупанти, маючи фото і місце його перебування, зможуть виявити зниклого.

Координаторка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко вважає, що після потрапляння в полон існує ймовірність “швидкого” обміну. Його ще називають “польовим”. Але якщо називати прізвище вголос, то це зменшує шанси на обмін, непомітний не для кого.

Чому варто поширювати інформацію про зниклих

Своєю думкою поділилась очільниця ГО “Об’єднання рідних зниклих безвісті “Надія” Ядвіга Лозинська. За її словами, якщо людина потрапила в полон, то спецслужби будуть їх допитувати і застосовуватимуть будь-які методи – і дозволені, і не дозволені – щоб з’ясувати правду. Тому інформацію вони можуть взяти не від соцмереж, а від першоджерела. Водночас знаючи, яка бригада стоїть поруч, можна розпитати військовослужбовців про те, чи чули вони щось про зниклого.

Тетяна Катриченко також відзначила, що приховати свою особистість важко. Ворог знає все наперед з різних баз і “злитої” інформації.

“Не треба недооцінювати ворога тому, що він багато знає. Тобто офіцеру або військовослужбовцю заховатись за цивільним одягом важко. І якщо ти не розвідник, який вчився і жив іноді по-цивільному, то тут можливо, є якісь шанси. Але все одно дуже багато баз. Тому військовослужбовці говорять: “Під час допиту він знав про мене все”. Не кажу, що всі так говорять. Але цивільних це стосується теж”.

До речі, про цивільних – за словами Катриченко, за останні пів року до списків обміну полоненими частіше потрапляють військовослужбовці. Тому перевдягатись і видавати себе за цивільного применшує шанси на обмін. Та й неправда все одно з часом вийде на поверхню: уповноважені органи, які займаються обміном, все одно будуть ідентифікувати його як військовослужбовця.
Ядвіга Лодзинська зауважила, що цивільних також беруть в заручники, як і військовослужбовців:

“Я буквально перед вами розмовляла з мамою цивільного, який просто їхав у машині, і його затримали, у нього на руці було вибито “За ВДВ”. 11 місяців його не повертають”.

Чому не можна поширювати інформацію про полонених

З перших днів після затримання військовослужбовець піддається моральному, фізичному і психологічному тиску з боку ворога або підконтрольних йому угрупувань. Так вважає координаторка Медійної ініціативи за права людини. Є численні випадки про катувань військовослужбовців і недотримання належних умов їхнього перебування в полоні. А інформація про одного чи кількох військовослужбовців може посилити тиск на нього – так вважає Тетяна Катриченко.

Варто поставити питання – чому вони знущаються? На думку фахівчині, якщо прізвище полоненого стає відомим, ворог замислюється: “Чому їх тут десять тисяч, а кажуть саме про ці прізвища? Значить, він чимось важливіший?”. І вони починають катувати його ще сильніше і відтягують обмін для того, щоб вибити якусь корисну для себе інформацію. Навіть якщо полонений не володіє нею. Також значення має обмінний фонд:

“Звісно, є люди, які потрапляють в полон, які є не просто рядовими, а вони виконували якісь інші місії. Наприклад, офіцери. Тоді за них просять більше – наприклад, російських офіцерів. А Україна не завжди може віддати одразу. Або російських пілотів – для них це теж дуже сакральна тема”.

Також просять не говорити про факти тортур в окремому місці – росіяни дуже гостро реагують на це. І якщо вже про це стало відомо, то дістається усім. На думку Тетяни, це така помста, злість.

Чому варто поширювати інформацію про полонених

Ті, хто вийшов з полону, можуть щось повідомити про тих, хто разом з ними перебував в утриманні. Адже під час потрапляння туди у в’язнів забирають телефони, і вони не мають чим зв’язатись з рідними. Або не пам’ятають телефонні номери напам’ять. Про це розповіла Ядвіга Лозинська. Тому, на її думку, поширення інформації допомагає встановити контакт з полоненими.

За словами Тетяни Катриченко, розголос про військовослужбовців у полоні є певною гарантією того, що він раптово не загине, адже вся громадськість і міжнародні організації знають про нього.

“Але коли до 24 лютого ми могли говорити сотні або десятки військовослужбовців і когось відокремлювати – це одна історія. А коли тисячі – це інша історія”.

Координаторка навела приклад Максима Буткевича, правозахисника і засновника “Громадського радіо”. Він став до лав ЗСУ і потрапив у полон. Максим був медійною особистістю ще до війни, тому Тетяна не бачить застережень того, щоб його прізвище лунало голосно. Але є ризик того, що росіяни триматимуть таку людину якомога довше.

“Питання, чи висвітлювати конкретне прізвище конкретного військовослужбовця, – воно багатошарове і складне. З одного боку я не можу сказати, що цього робити не потрібно і не можна тому, що:

• родичі можуть діяти на власний розсуд
• це все ж якоюсь мірою з практики було оприлюднення прізвищ до 24 лютого сприяло обміну. Принаймні, сприяла тому, що проблема обміну полонених була наповерхні і так чи інакше змушувала або спонукала владу здійснювати якісь кроки щодо можливого обміну”, – каже Тетяна.

То що робити?

Поради дали і Тетяна Катриченко, і Ядвіга Лозинська. За словами Тетяни, точно не слід в перші дні після зникнення ширити інформацію через можливість “швидкого” обміну. Далі – на розсуд родичів. Заборонити розповсюджувати інформацію про зниклого їм ніхто не може заборонити.
Ядвіга Лозинська дала корисні контакти, куди слід звернутись і залишити заявку про зниклого безвісти.

Наголошує, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста не координує свої дії з Національним інформаційним бюро, тому заяви варто подавати і туди, і туди:

“МКЧХ з Женеви подає списки українців в Москву, а вони повертають в Женеву список з підтвердженими (або ні) ПІБ. Женева своєю чергою повертає списки в Київ в Національне інформаційне бюро”, – пояснила Ядвіга.

Посилання на запит в МКЧХ з приводу пошуку зниклих безвісти – тут.

Раніше ми публікували історію Тетяни Матюшенко. Жінка чекає на свого чоловіка з 2015 року. Він - цивільна особа і перебуває в полоні у окупантів. Також ми писали про роботу над поверненням з полону захисників острова Зміїний та Маріуполя. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.