ТОПТЕМИ:

15:23

Найгірша поразка, яка може бути, трапилася через Росію: українська чемпіонка не може стримати сліз

Легкоатлетка Марина Бех-Романчук розповіла від чого відчуває найбільший тиск під час змагань

Дворазова Чемпіонка Європи з потрійного стрибка, легкоатлетка Марина Бех-Романчук поділилася, чого бояться професійні спортсмени. А також пригадала про психологічний тиск на змаганнях і постійну руйнацію з початку війни. Про це вона розповіла в інтерв’ю Маші Єфросиніній.

Рік за роком мене руйнувало

Атмосфера звичайного життя на початку війни теж тисла.

Марина розповіла, які поразки у своєму житті вона вважає самими гіркими. Я як воно, коли втрачаєш віру в себе. Спортсменка каже, що переживала таке неодноразово.

“Страх того, що сьогодні не вийде, щось піде не так. В моїй кар’єрі таке було і це найгірша поразка, яка може бути. Таке було у 2022 році на Чемпіонаті Світу в Орегоні. Я з легкістю пройшла до фіналу, це був мій перший сезон, коли я стрибала потрійні. Я вже була срібною призеркою Чемпіонату Світу з потрійного.

На світовому рівні п'ятнадцятиметровий рубіж вважається як топ і зазвичай він дає медаль. Тут лише два-три сантиметри можуть розділяти перше, друге та третє місце. То ж у фіналі я була переконана, що срібна медаль буде у мене сто відсотків і буде можливість поборотися за золоту медаль. На той момент на цьому рубежі була домінуюча спортсменка, яка стрибала на 15,40”, - каже Бех-Романчук.

Окремо психологічний тиск був від того, що у твоїй країні їде війна і боротися з ним вкрай важко. Саме від цього вона втратила можливість виграти медаль, хоча була однією з фавориток змагань. На Чемпіонаті Світу Марина припустилася декількох помилок, які професіонали просто не мають робити.

“Склались так обставини, що був психологічний тиск через повномасштабне вторгнення, тому що ми постійно були не вдома на валізах, постійно переїжджали з місця на місце і ніколи не були впевнені, що буде завтра. У нас був постійно розхитаний психологічний стан.

І в той момент, коли тобі потрібно бути зібраним я у першій спробі роблю невеличкий заступ, а у другій спробі дала собі слабину, коли була у повітрі, тобто відволіклася. Хоча такого взагалі не повинно бути. І, тому що втратила концентрацію я підвернула ногу. Відповідно третю спробу зробити вже не змогла.

На той момент я була людиною, яка готова була на той момент стрибнути на 15,10-15,15, а вийшла з сектора без нічого. Це була сама гірка поразка, тому що розуміла все мало бути по іншому. Спортсмени зіштовхуються з цим дуже часто. Є взагалі такі, яких це руйнувало. І мене рік за роком руйнувало також”, - згадує спортсменка.

Плакала кожного другого дня

Пригадала вона і початок війни, коли тренери вимагали від спортсменів тренуватися. Хоча в таких умовах це майже було не можливо. За словами легкоатлетки вони жили і живуть трішки іншим життям, ніж інші люди.

“Спортсмени живуть зовсім іншим життям, тому що я, скажімо, не мала ніякої можливості на адаптацію на розуміння того, що відбувається. Почалося повномасштабне і я не тренувалася десь 7-10 днів. Це взагалі було не на часі.

В якийсь момент до мене зателефонували старші тренери і піднялася тема того, що у нас є Чемпіонат Світу у березні і ми повинні туди їхати. Я на той момент була у себе вдома у Хмельницькому. У спорткомплексі в якому тренувалися ми займалися гуманітарною допомогою. Всі спортсмени та тренери, які дам були намагалися бути задіяними в таких речах. Підняли питання, що спортсмени, котрі можуть тренуватися мають виступити на ЧС, хоча б маленькою командою.

Я почала тренування, але у моїй голові не вкладалося, що я роблю та заради чого. Пам’ятаю, що останнє тренування перед виїздом було максимально невдалим”, - ділиться Бех.

За її словами змагання чи навіть тренування в іншій країні де все спокійно і немає війни також впливає негативно. Хоча хто б міг подумати, що збори у Португалії, коли немає нічних обстрілів і загрози загинути, все одно не дає психологічного комфорту.

“Коли ми приїхали на ЧС і потрапили зовсім в інший світ, де все як завжди ти ловиш якоюсь мірою дисбаланс. Перше з чим зіштовхнулася особисто я, це відчуття відповідальності не таке, як раніше - вона більша і дуже тисне на тебе. Ти обличчя країни і можеш сказати щось гучне, до тебе прикута увага не просто як до спортсмена, а як до людини, яка приїхала з країни в якій війна. І це змінює. Це усвідомлювали всі спортсмени, а титулований спортсмен не може цього не усвідомлювати. Тоді я виборола срібну медаль і у мене був просто тотальний шок, бо я тільки пів року тренувалася у потрійному стрибку.

Після цього ми вже повернулися не до дому, де не можливо тренуватися, а на збори у Португалії, де почали підготовку до літнього сезону. І з цього моменту почалося поступове виснаження. Хтось скаже: “Боже, як можна жалітися на такі обставини?” А я пам’ятаю, що кожного другого дня я плакала від того, що я не вдома і сумую за рідними”, - згадує Марина.

Зараз читають на Інформаторі

16:40

Росія вийшла з конвенції про заборону катувань: Путін підписав закон