Запаслася дріжджами - як прийдуть наші, напечу пиріжків і плакатиму тиждень: сповідь жительки Мелітополя, який вважають ключовим містом війни

Військові експерти називають Мелітополь ймовірним ключовим містом війни. Саме його деокупація дозволить перерізати шлях між Кримом та Донбасом, тобто розсіче окуповані території навпіл. Українці, які живуть в Мелітополі, бояться, що з їх містом трапиться те, що й з Бахмутом. Але, кажуть, готові навіть до найгіршого сценарію. Виїхати вони не можуть, тож намагаються вижити, зневажають колаборантів та донатять на ЗСУ. Про все це Інформатор дізнався у мелітопольчанки Валентини. 

Звісно, ім‘я змінено з міркувань безпеки, але у її історії є деталі, які неможливо змінити. Жінка середніх років, сама виховує дітей, до війни работала в туристичній сфері. Це якщо коротко. Ось що вона нам розповідає.

Виїхати з окупації не можу, чекаю на ЗСУ

- Росіяни дуже люблять перевіряти телефони. Тому всі переписки з родичами з України, патріотичні телеграм-канали чи ще щось таке треба видаляти відразу. Лягаю увечері в ліжко, знайшла пару телеграм-каналів, почитала, видалила – бо зранку йду на ринок за продуктами. 

Ми не можемо виїхати з окупації. Мені особисто сказали, що якщо спробую – заберуть дітей і відправлять до Криму. Мені трохи лячно від майбутнього контрнаступу, бо з Мелітополя можуть зробити другий Бахмут. Але я обладнала погреб, він досить глибокий, якщо що – буду ховатись там, а зайдуть наші – буду просити, щоб мене вивезли. Наших я не боюсь – вони нас з дітьми не скривдять. 

Я чекаю на ЗСУ. Маю вдома мішок муки, картоплю, є діжка капусти, запаслась сухими дріжжами. Як прийдуть наші, я напечу хлопцям пиріжків. І плакатиму, мабуть, з тиждень.   

Практично відразу після окупації росіяни почали ходити по квартирах і будинках, перевіряли документи. Мого сусіда-АТОвця забрали в фільтраційний табір – кажуть, що він у в’язниці в «ДНР». 

Ми з сусідами бачили, як окупанти палили його військову форму, фотографії у дворі. Батьки солдат ЗСУ, колишні АТОвці, патріоти – для росіян люди якогось третього сорту. Над ними знущаються по-чорному. 

Мелітопольські партизани усі такі різні

- 24 лютого (2022 року) уранці нас бомбили, були прильоти по місцевому аеродрому – налякались, як і всі в Україні. А вже за два дні нас окупували. Було страшно – по дорогах їхали бронетранспортери з «зеточками». Ми боялись з дому вийти, спостерігали з вікон.   

Тоді, в перші дні війни, ми ще не розбирались в російській військовій техніці. Я схопила телефон, подзвонила родичам у Київ. Сама запропонувала, що буду рахувати військову техніку. Вони дали мені номер, куди можна подавати інформацію про це. Зараз я вже знаю, що таке ТОС «Солнцепек» чи РЕБ «Самарканд». Так я потроху партизаню. Знаю, що ризикую, але намагаюсь бути обережною заради дітей. 

Моя знайома пішла на співпрацю з окупантами, щоб повернути з Донбасу сина, який потрапив в полон. Їй вдалося вернути його тіло, дякуючи співпраці – пішли на зустріч. По секрету, вона зізналась, що як тільки зайдуть наші – вона візьме автомат і сама почне розстрілювати – і росіян, і місцевих колаборантів. Їй вже нема чого втрачати – син був у неї єдиний, чоловіка немає.  Думаю, вона теж партизанить, як і я. Але хто ж в цьому напряму зізнається?

«Не спілкуюся з рідною сестрою»

Найбільше в перші дні війни мене вразили попи московського патріархату. Вони взагалі роблять вигляд, що ніякої війни чи окупації немає. Кажуть, що їх возили до Москви, де вони отримали якісь вказівки. Зараз в церквах розказують про «мир, дружбу, жуйку». Це так гидко. Багато то просто перестав ходити до церкви. А як же туди підеш, розкажеш про наболіле, про страхи, про війну, про рідних в полоні, як там сидить вже агент ФСБ?  

- У мене багато родичів... Було до війни. Зараз один допомагає росіянам вивозити в порт крадене зерно, інший родич став поліцаєм, сестра найнялася до росіян добровільно працювати, дехто навіть квартири поздавав. Я хочу побачити, як вони будуть тікати, коли сюди зайдуть ЗСУ. Спочатку вони почувались королями, зараз, бачу, потроху пиха сходить. Мабуть, почали розуміти, що якось треба буде жити й після де окупації. 

Я не спілкуюсь з рідною сестрою. Вона за росіян і вважає, що росія тут назавжди. Донька її працює десь у Баліцького в «адміністрації». Сестра ходить з гордо піднятою головою – вона її туди прилаштувала. А я думаю, оце зіпсувала дитині життя. Прийдуть наші – її або посадять, або доведеться бігти у тайгу. Туди їм і дорога, хай забирають обох.  

Про ватних пенсіонерів та «почекунів в зворотній бік»

- Найбільше «вати» у нас серед пенсіонерів. Вони отримують дві пенсії – українську і російську, плюс окупанти видають гуманітарку. Російська пенсія – 10 тисяч рублів (4620 грн.) Пенсіонерів все влаштовує, вони набивають свої шлунки і роблять зуби. Це найбільш небезпечна категорія – такі «совки» все видивляються, винюхують, а потім здають окупантам.  Я їх називаю «шлунками» – їм головне, щоб було смачно поїсти, на все решта їм начхати.   

Зараз в місті чимало «вати», тому за рік з хвостиком ми навчились мовчати навіть із родичами, знайомими чи друзями. Взяли собі за правило – менше говорити і більше слухати. 

- Одного разу під магазином слухала розмову сусідів. Вони чекають, коли зайдуть ЗСУ і їхня сусідка-поліцайка або втече, або її посадять. Сусіди домовлялись, що заберуть її земельну ділянку і поділять між собою. Я таких називаю «почекуни в зворотній бік». Але, думаю, після деокупації тут багато чого звільнитися… 

Просила вважати своїх дітей дибілами, щоб не йшли до школи

- Мої діти не ходять до школи. Таких дітей дуже багато є – мабуть, з пів школи. Не ходять тому, що росіяни розмістили на території школи свою техніку і системи ПВО. В ЗСУ знають про це. Наших дітей окупанти використовують, як живий щит, виходить. 

У серпні минулого року до нас приходила додому вчителька, переконувала йти до школи. Я попросила сказати її, що в мене діти розумово неповноцінні. Фактично, дибіли. А що робити? Я не хочу ними ризикувати. Тим батькам, чиї діти ходять до школи, росіяни платять 4 тисячі рублів на місяць. 

- Якщо у нас в місті «бавовна» чи підірвали чергового колаборанта – це стає головною місцевою новиною на кілька днів. 

Алкаш став директором пекарні, проститутка керує готельним бізнесом

Робота є – але тільки в окупантів. Треба рятувальники, поліцейські, співробітники «адміністрації», директори підприємств, комунальники. Місцеві неохоче йдуть на такі вакансії – тільки в крайньому випадку, бо хтозна, коли прийдуть наші і як будуть карати за співпрацю з окупантами. 

- Є такі люди, які двох слів до купи зв’язати не можуть, не мають ніякої освіти – вони вже в окупаційній поліції служать. Місцевий алкаш директором пекарні став, колишня проститутка, яку все місто знало, тепер директор туристичного комплексу, де живуть окупанти. Головне, все запам’ятовувати і вчасно передавати координати, куди слід. 

Найлегше зараз тут знайти тимчасові підробітки. Люди з підконтрольної території України часто дзвонять чи пишуть в соцмережах – у когось тут мати стара, треба доглянути чи продуктів занести, хтось готовий платити за прибирання могилки, хтось просить за будинком приглянути. Багато людей тварин своїх полишали, господарство. Так і підзаробляємо.  Заробітки невеликі, але є, можна протягнути. 

Рецепт проти примусової паспортизації

- Росіяни силують всіх, аби брали російські паспорти. Без цієї ганчірки не можна нічого отримати, не можна лягти в лікарню навіть. Мені погрожували забрати дітей – я теж мусила брати. Але написала родичам в Київ про це. Ті пішли в поліцію, написали заяву, зареєстрували її – відомості про мене є в базі. Якщо зайдуть ЗСУ – до мене не буде жодних претензій. Так багато хто робить. Окупанти знають про це, а вдіяти нічого не можуть. Паспорт ніби-то свій нав’язали, але ми державу Україна до відома поставили, що це все насильно. 

Окупанти готуються до втечі

- Зараз окупанти проводять евакуацію, звозять і заселяють на базах відпочинку звідусіль українців. Вони не всі колаборанти, є й такі, хто виїздить з дітьми, бо боїться, що повториться ситуація, як з Бахмутом чи Маріуполем. Але й евакуйованих вони використовують, як живі щити – заселяють, а поруч свою техніку ставлять. 

Окупанти самі кажуть, що готові тікати з міста, як тільки почнеться. Це дуже бісить наших місцевих колаборантів, я їх називаю «колобки» – вони не готові їхати в Ростов і там бомжувати.  Головою треба було раніше думати….

Я дуже розраховую, що наші не дадуть окупантам втекти. Якщо буде так, як в Херсоні, я сама сяду за кермо якогось HIMARSа і почну гатити цим гнидам услід, ще й наздоганятиму до самого Маріуполя. Я постійно в інтернеті читаю про військову техніку, думаю, справлюсь з цією роботою.  Щоб слово «Мелітополь» на довгі роки викликало в них приступ жаху і паніки  асоціювалось тільки з братською могилою. І щоб більше ніколи не було повадно йти сюди, аби наші діти і внуки потім не відбивались від них. Спочатку війни я взагалі думала, що якби було на кого лишити дітей і я могла виїхати звідси – я пішла б в ЗСУ. Звісно, по окопах стрибати не змогла б вже – вік не той, зайва вага, але десь би на третій лінії могла б готувати їжу для наших чи ще щось робити.  

Продукти, алкоголь, ціни

- Гривні у нас вже практично не ходять. Але банківські картки не блокують, тож нам перекидають кошти з неокупованих територій. Обміняти можна в місцевих мінял – курс 1:1,90. Тисяча гривень – це майже 2 тисячі рублів. 

Продукти в магазинах в основному місцеві і російські. З місцевого – м’ясні вироби возять з Бердянську, печуть хліб на місці, фрукти й овочі, крупи теж наші. Решта все російське. Ліки теж російські. 

Російські продукти недобрі в порівнянні з нашими. Місцеві виробники теж почали партачити – ковбаси стали несмачні, хліб гливкий, розпушувача багато. Ну, а що може напекти підприємство, яким керує місцевий «синяк»?

Ось що брала зараз на ринку: 

• Хліб – 30 руб. (13,87 грн.)
• Молоко, л – 32 руб. (14,80 грн.)
• Цукор, кг – 61 руб. (28,20 грн.)
• Цибуля, кг – 100 руб. (46,25 грн.)
• Пачка цигарок – 60 руб. (27,75 грн.)

Побутової техніки, меблів та одягу, як такого, практично нема. Людям просто не до цього, нема попиту і не возять. Можна знайти труси, носки, якось одягнутися при потребі – але все з залишків. 

Алкоголь у нас офіційно заборонили продавати до серпня. Зате, пиво продають на кожному кроці. У російських солдат скоро пивні животи будуть – хлещуть його без перестанку. Місцеві знають, де можна купити з рук самогону. Самогонщики зараз процвітають. 

На русский мир вже надивилася

- Інколи я доначу на ЗСУ. Невеличкі суми – 100-50-20 гривень. Мені шкода хлопців, я теж маю родичів, що воюють на боці України. Інколи натикаєшся на черговий збір і автоматично хоч якусь копійчину маєш скинути. Бо якийсь хлопчик з Тернополя зараз стоїть на Запорізькому напрямку і готовий іти нас звільняти. 

Мені зараз важко. Я часто депресую. Але хочу, щоб мої діти жили в цивілізованій європейській країні. На «руський мир» я вже надивилася – такого тільки лютим ворогам можна побажати.      

Раніше Інформатор-Україна повідомляв, як у Мелітополі окупанти влаштували судилище над місцевою дівчиною за непокору. Вона зірвала російський флаг – за це їй погрожує ув'язнення. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.