Три роки війни, три країни, дві валізи: історія адвокатки Яни Власової з Запоріжжя про міграцію, боротьбу і мрію про закінчення війни
Як адвокатка з 17-річним стажем із Запоріжжя разом із сім’єю пережила евакуацію, репатріацію до Ізраїлю та переїзд до США
24 лютого 2025 року виповнилось три роки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Три роки, які змінили життя мільйонів українців, змусивши їх покинути домівки, шукати безпеку за кордоном і адаптуватися до нових реалій. Сьогодні ми поговоримо з Яною Миколаївною Власовою — адвокаткою з 17-річним стажем із Запоріжжя, яка разом із сім’єю пережила евакуацію, репатріацію до Ізраїлю та переїзд до США. Її історія — це не лише особистий шлях, а й відображення долі багатьох українців, які шукають своє місце в новому світі.
“Це був шок: я не вірила, що війна почалася”
— Яно, розкажіть, як для вас почалася війна?
— 23 лютого 2022 року я допізна працювала в офісі у Запоріжжі разом із колегою, адвокатом Костянтином Кравцем. Ми готували клопотання для судових засідань, призначених на наступний день. Я повернулася додому втомлена, але спокійна — життя йшло своїм звичним ритмом. А о 4:30 ранку 24 лютого мене розбудив дзвінок від мого помічника. Тривожним голосом він сказав: “Яно Миколаївно, почалася війна, на нас напала Росія!” Я не могла повірити. Увімкнула телевізор, розбудила чоловіка, і ми слухали звернення президента. Це був шок: страх, розгубленість, відчуття, що світ перевернувся.
— Що відбувалося у перші дні?
— Усі судові засідання скасували. Ми годинами слухали новини, намагаючись зрозуміти, що буде далі. А потім почалися сирени — звук, який я не забуду ніколи. Чоловік із сусідами обладнали укриття в підвалі: матраци, ковдри, світло, засуви на дверях — на випадок, якщо російські війська увійдуть у місто, як у Маріуполі. Тиждень ми ховалися там із дітьми під час кожної тривоги. Але наша молодша донька, якій тоді було 9 років, захворіла: висока температура, кашель, ангіна. У підвалі було дуже холодно, і вона не витримала. Ліків бракувало, до лікаря потрапити було неможливо — усе зупинилося. Тоді ми зрозуміли, що треба їхати.
За даними ООН, станом на 2024 рік понад 6,5 мільйона українців виїхали за кордон через війну, ще 5 мільйонів стали внутрішньо переміщеними особами (ВПО). Більшість із них — жінки з дітьми, як Яна. Запорізький напрямок став одним із найнебезпечніших: уже в перші тижні війни російські війська захопили Васильевку і просувалися до міста.
“Дві валізи й дорога в нікуди”
— Ви виїхали на Західну Україну. Як це було?
— Ми зібрали дві валізи — документи, дітей, собаку — і поїхали на машині. Виїжджали під звуки сирен, у поспіху. Дорога була пеклом: траси переповнені, рух майже зупинився. Люди рятувалися, як могли. Три доби ми добиралися до Львова. Готелів не було, усе зайнято. Одну ніч довелося спати на підлозі в сауні придорожнього мотелю за Хмельницьким. У Львові оселилися на спортивній базі для спортсменів — там донька одужала за два тижні. Але ми розуміли, що залишатися небезпечно, і вирішили їхати до Польщі.
— Що ви відчули, коли перетнули кордон?
— Безмежну радість. Ми в безпеці! Але водночас — невідомість. Де жити? Як далі? У Польщі нас прихистила волонтерка Марія — чудова жінка, яка віддала нам свій дім безкоштовно. Саме там я згадала про свої єврейські корені й вирішила спробувати репатріюватися до Ізраїлю.
“Репатріація до Ізраїлю: нові можливості й нові виклики”
— Як вдалося довести єврейське походження?
— Я поїхала до Варшави, до посольства Ізраїлю — 450 км із дітьми. Але консул сказав, що документів замало. Я повернулася до Марії й почала шукати докази: свідоцтва, архіви, усе, що могла знайти. Надіслала пакет документів онлайн і через п’ять днів отримала дзвінок: МВС Ізраїлю схвалило репатріацію! Нам видали візи, оплатили переліт і дали двотижневе проживання в готелі з харчуванням.
— Яким було життя в Ізраїлі?
— Перші два тижні ми жили в готелі з державною підтримкою для нових репатріантів, а потім оселилися в Ришон-ле-Ціоні. У перший же день я познайомилася з мером Максимом Бабицьким — він із початку війни допомагав українцям. Завдяки йому я склала резюме, і вже через п’ять днів мене запросили на співбесіду до адвокатської компанії Олесі Мошкович. Олеся, сама репатріантка з більш ніж 20-річним досвідом життя в Ізраїлі, розуміє, як важко новоприбулим адаптуватися й знайти роботу. Її компанія стала для мене порятунком: вона прийняла мене на роботу з перших днів репатріації, за що я їй безмежно вдячна. З 2022 по 2023 рік був величезний наплив репатріантів із країн СНД — такого не бачили з 90-х. Робота кипіла, і я відчувала, що займаюся улюбленою справою.
Досвід Яни — це не лише її історія, а й уроки для інших. Ось її поради щодо документів і міграційних процесів:
- Збирайте докази походження: Для Ізраїлю потрібні свідоцтва про народження чи шлюб предків до третього покоління — шукайте в архівах чи РАЦСах.
- Перекладайте й завіряйте: Усі документи мають бути англійською чи івритом із нотаріальним засвідченням.
- Уточнюйте вимоги: Посольства можуть просити додаткові довідки — телефонуйте заздалегідь.
- Робіть копії: Я завжди мала дублікати — це врятувало від втрати часу.
- Готуйтеся до затримок: У Польщі я чекала п’ять днів, але іноді це місяці — терпіння ключове.
- Довіряйте професіоналам: Юристи чи волонтери допоможуть уникнути помилок у заявках.
— Чому вирішили покинути Ізраїль?
— За рік життя там було три загострення конфліктів і постійні теракти. Ми з дітьми знову відчули небезпеку. Я почала шукати спокійніше місце й дізналася про програму United for Ukraine в США.
За даними ізраїльських джерел, у 2022–2023 роках до країни репатріювалося понад 70 тисяч осіб із країн СНД, значна частина — українці з єврейським корінням. Водночас програми, як United for Ukraine, відкрили двері для понад 200 тисяч українців у США станом на 2024 рік.
Америка: новий старт і допомога іншим
— Як ви потрапили до США?
— У квітні 2023 року ми прилетіли до Америки за програмою United for Ukraine. Перші місяці — це боротьба з собою: нова мова, чужа культура, діти, які сумують за домом. Мій 17-річний досвід адвокатки тут — лише рядок у резюме без місцевої ліцензії, але я не здаюся.
— Які труднощі ви відчуваєте зараз?
— Життя тут — це виклик: оренда “з’їдає” бюджет, а я щодня вчу англійську в коледжі, сидячи за партою з книжками й кавою, як студентка. Але я не просто живу — я допомагаю українцям. Щотижня до мене звертаються десятки людей: заповнюю їм міграційні форми, пояснюю, як отримати тимчасовий захист чи знайти доступне житло. Недавно допомогла родині з Харкова подати документи на роботу — їхня вдячність зігріває серце. Мій шлях через Польщу й Ізраїль навчив мене долати бюрократію, і я ділюся цим з іншими.
— Які ваші плани?
— Я мрію скласти іспити на ліцензію й повернутися до юриспруденції. Війна триває, Запоріжжя під ударом, але я вірю, що тут, у США, зможу реалізувати себе й далі підтримувати українців, які шукають новий початок.
Доки війна змушує українців шукати притулок за кордоном, історії, як Янина, стають символом незламності. У США вона не просто адаптується — вона відкриває нові горизонти, прагнучи повернутися до юриспруденції й підтримувати тих, хто поруч, своїм досвідом і теплом.
Досьє
Яна Миколаївна Власова закінчила юридичний факультет Гуманітарного університету ЗІГМУ в Запоріжжі у 2002 році, здобувши ступінь магістра права за спеціальністю “Правознавство”. Протягом трьох років працювала консультанткою суду, згодом — помічницею судді. Із 2005 року обіймала посаду юрисконсультки в комерційній організації. У 2007 році отримала свідоцтво адвоката й відтоді веде активну практику. Завдяки самоосвіті та прагненню до професійного зростання вона опанувала широкий спектр юридичних напрямів. Її портфель включає сотні успішно завершених справ: кримінальні (захист прав обвинувачених), цивільні (майнові, спадкові, сімейні спори), адміністративні (податкові й пенсійні конфлікти) та господарські (суперечки між бізнесами).
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. Підписатися на канал у Viber можна тут.
Зараз читають на Інформаторі
