Незламний Харків - закохані у місто жителі розповіли, як воно змінилося за два роки російської агресії: репортаж
Кореспондент “Інформатора” подивився на життя у прифронтовому місті очима харків'ян – блогера Олени Павленко та екскурсовода Максима Розенфельда. А також дізнався, як змінилося місто за два роки війни
Днями президент Володимир Зеленський заявив, що поки не вважає Харків достатньо захищеним місцем, щоб туди могли повернутися люди, які виїхали через ворожі обстріли. Наш кореспондент вирушив до першої столиці України, щоб дізнатися, як змінилося місто за два роки війни. А також з'ясувати, де харків'яни, що не покинули місто, черпають сили жити так, ніби навколо не вирує жорстока війна.
“Міньйони” Терехова
Сирена у Харкові лунає мало не щогодини. Пронизливий і тривожний звук зароджується десь у центрі міста, а потім заповнює собою все довкола. Але харків'яни на нього зовсім не реагують. Як йшли у своїх справах, так і йдуть. Кордон із державою-агресором тут настільки близький, що попереджувальна система практично марна. Спочатку повітря розриває серія вибухів, потім спрацьовує сирена.
У центрі міста дуже мало людей. Багато ресторанів та магазинів зачинені. А в кав'ярнях, які продовжують працювати, з'явилася традиція: якщо до сусіднього будинку прилетіло, але саме кафе вціліло (не важливо, що вибуховою хвилею вибиті вікна і все навколо засипане битим склом) баристи починають роздавати всім навколо каву без оплати.
“Рани” першої столиці України я помічаю не відразу – місто напрочуд чисте. Більшість постраждалих через обстріл будинків затягнуті зеленою маскувальною сіткою і не впадають у вічі. Напередодні ввечері, коли я їхала в таксі з вокзалу до готелю, водій пояснив мені, як вдається Харкову не здаватися містом руїн:
“Одразу після чергового “прильоту” Терехов випускає своїх “міньйонів”. Простіше кажучи, переселенців із “гарячих точок”, якими тепер забито всі наші гуртожитки. Роботу у Харкові знайти складно, от вони й раді працювати за копійки”.
У парку Шевченка відкрито грузинський ресторан. Увечері на третьому поверсі цієї будівлі гримить нічний клуб. Повз мене пробігають стрункі дівчата на шпильках у коротеньких спідницях. Мабуть, тільки в цьому місці центру міста можна вловити дух довоєнного Харкова – міста студентів.
“Насправді людей у Харкові досить багато, – розповідає мені, моя колега та блогер, Олена Павленко з якою ми зустрічаємося за келихом вина. – Просто більшість офісів через обстріл центру міста зачнені і люди працюють віддалено. Поїзди метро тепер ходять рідко, хоч проїзд і безкоштовний. Можна годину простояти на пероні, доки поїдеш. Так, і взагалі бувати у центрі люди побоюються. Гуляємо у своїх “спальниках”.
Олена живе на Салтівці, яка найбільше постраждала через ворожі атаки на початку великої війни. 2 березня 2022 року, коли вона бігла з комп'ютером працювати до метро (вдома не було ні світла, ні інтернету, ні опалення, ні води) її накрило вибуховою хвилею.
“Під час падіння я сильно забилася і розбила ніс, – розповідає вона. - А коли прийшла до тями, вирішила, що треба їхати. Потім на нас полетіли бомбардувальники та вибухи почали лунати за 500-700 метрів від нашого будинку. Тоді рішення про від'їзд ухвалив і мій чоловік. Ми домовилися: якщо нам пощастить дожити до ранку, ми обов'язково поїдемо до моєї мами до села на кордоні з Полтавщиною”.
Взимку 2023 року пара повернулася до Харкова. У перший під'їзд їхнього будинку “прилетіло”, і він вщент вигорів. Але квартира Олени у другому парадному вціліла.
“У нас тільки рами віконні розхитані, а так все гаразд, – продовжує вона. – А ось, квартиру батьків мого чоловіка знищено повністю. Моя свекруха, молода жінка (загалом, шістдесят років їй було), не витримала цього кошмару і померла від серцевого нападу”.
За словами Олени, війна зробила їх із сусідами неймовірно дружними. Раніше вони не знали, хто мешкає за стінкою. А тепер люди згуртувалися і вирішують всі проблеми спільно і підтримують один одного.
За 2 роки війни харків'яни не стали менш патріотичними, але донатять на армію тепер з обережністю. По-перше, багато людей залишилися без роботи. А ті, хто працюють, отримують мізерні зарплати при тому, що ціни на товари першої необхідності піднялися в десятки разів. По-друге, нескінченні корупційні скандали нікому не додають оптимізму.
“Ми “донатимо” лише тим, кого знаємо особисто. Збираємо для них ліки та продукти, зустрічаємося з друзями після роботи та шиємо військову форму”, - наголошує Олена.
“Милосердя” росії
Вранці наступного дня я зустрічаюся з архітектором та екскурсоводом Максимом Розенфельдом біля руїн палацу Праці – величезної 6-поверхової будівлі, яка займала до початку великої війни цілий квартал і вважалася одним із символів Харкова.
Навдивовижу, але у 2022 – 2023 роках Максим Розенфельд мав щільний робочий графік: вторгнення росіян змусило харків'ян активніше цікавитися історією свого міста. Якось він навіть проводив екскурсію під час бомбардування. Навколо лунали вибухи, а сто людей продовжували слухати екскурсовода.
“Ця будівля отримала назву Палацу Праці за радянських часів – розповідає Максим Розенфельд. – Але, збудували її ще до революції 1917 року – у 1916 році як прибутковий будинок страхового товариства “росія”. За іронією долі, житловий комплекс вінчала скульптура жінки в античному одязі зі щитом, яка уособлювала милосердя росії та мала прикривати своїм щитом вкладників дохідного будинку від фінансових штормів. 2 березня 2022 року в дах будівлі прилетіла російська ракета і розірвалася за 7 метрів від скульптурної композиції. Звісно, вона була зруйнована”.
Незабаром після прильоту Максим Розенфельд привів до останків Палацу Праці першу екскурсійну групу.
“Дивитись на ці руїни було дуже важко. Мало того, що все розбито, ще й у повітрі запах гару, гнилі, вогкості… І раптом я помітив вивіску ресторану, який був розташований в одному з внутрішніх двориків комплексу. На ній було написано: “Соромно бути нещасливим” - так називався цей повністю знищений ресторан. Знаєте, мені здається, що ця фраза стала лейтмотивом для всіх харків'ян, які ще живуть у рідному місті. Під час екскурсій я часто питав своїх клієнтів, чому вони повернулися, адже війна ще не закінчена. І завжди звучала одна й та сама абсолютно ірраціональна відповідь – перебувати вдома в цей жахливий час набагато легше, ніж за кордоном. Так, справді, збоку здається, що Харків перетворився на одну суцільну вирву. Але насправді це не так. Тим більше, що на відміну від тих, хто поїхав, ми не культивуємо жахи війни. Ми живі і можемо займатися улюбленою справою вдома. Одного цього вже достатньо для щастя”, – каже він.
Голос Харкова
Від палацу Праці ми з Розенфельдом прямуємо до “Держпрому” - першого радянського 13-поверхового хмарочоса, який був збудований у 1925-1928 роках. За словами екскурсовода, у п'ятій парадній цієї будівлі встановлено динаміки, з яких лунає сирена. Тому після початку великої війни харків'яни “охрестили” комплекс “голосом міста”.
— Я злюся, коли “Держпром” називають пам'ятником “совку” – каже Розенфельд. – Насамперед, це був експериментальний майданчик у технологіях, конструкціях, мові архітектури, в естетиці. А також відомий на весь світ експеримент, у якому використовувалася нова технологія – монолітне залізобетонне будівництво.
Творці “Держпрому” дали поштовх розвитку мостобудування по всьому світу, зокрема зведенню мостів у каньйонах та ущелинах у Швейцарії. А команда харківських будівельників отримала таку школу, що потім будувала “Дніпрогес” та московське метро. Знаєте, я вважаю, що ми не повинні забувати про свою історію. Тим більше від неї відмовлятися. У Римському Колізеї було дуже багато поганих речей. Але він відкритий для туристів.
— Останні два роки Харків часто називають “залізобетонним” – маючи на увазі, дивовижну стійкість мешканців міста. Чи не пов'язана ця метафора із “Держпромом”?
— Не знаю. Але, гадаю, цей комплекс можна назвати втіленням завзятості харків'ян. Собака гавкає – караван іде. Щоб вони там у росії не думали та не робили, як би не обстрілювали наше місто… Я пам'ятаю, як йшов 3 березня 2022 року зовсім порожнім містом і чув звук своїх кроків. Вітер хвистав мене по обличчю поземкою, з боку Салтівки та П'ятихаток лунали вибухи. Мені було страшно підвести очі та подивитися на Держпром. Тому що це мій улюблений комплекс у місті, і я боявся, що його більше немає. А він стояв і “крутив фак” загарбникам своєю антеною.
Я підіймаю очі вгору і бачу, що багато вікон у будівлі “Держпрому” вибито вибуховою хвилею під час прильотів у будівлю розташованої по сусідству Обладміністрації. Але, на вцілілих шибках ще з нового року красуються ніжно-блакитні сніжинки. А на кущах навколо будівлі можна помітити залишки “дощику”, що заплуталися в гілках.
У підвальному приміщенні “Держпрому” знаходиться артцентр. Сьогодні там відбувається виставка робіт відомого харківського художника Гамлета. Насилу відкривши важкі залізні двері, я з подивом розумію, що відвідувачів на виставці багато і люди продовжують приходити.
Культурне відродження
Через обстріли проводити вистави та концерти у Харкові можна лише у спеціально обладнаних приміщеннях. Але таких у місті дуже мало. Тому кожна вистава та концерт для харків'ян тепер особлива подія. До війни в театри переважно ходили люди похилого чи середнього віку. А сьогодні серед глядачів багато молоді.
— У нас прилетів “Іскандер” і розбив приміщення театру “PS” - розповідає Максим Розенфельд. - Але, у цей час трупа цього театру грала у підвалі за два квартали від будівлі театру. У залі був аншлаг і попри вибухи – ніхто з глядачів та акторів навіть не подумав перервати виставу. 29 грудня минулого року історія повторилася під час вистави "Орфей" театру ім. Тараса Шевченка. О 21-й годині на сцені пролунав грім, а зовсім неподалік ракета прилетіла до готелю “Харків-Палас”. Виставу не переривали.
Разом із Максимом ми заходимо до невеликої кав'ярні “Pakufuda” – улюбленого місця харківської творчої тусовки та молоді. Мене “накриває” хвилею запахів: кави, кориці та свіжої випічки. За кожним столиком відвідувачі. Вікна у кафе - забиті фанерою.
— 2 січня у цей будинок був сильний “приліт” – розповідає Максим. – Кав'ярня, звісно, сильно постраждала. Але її постійні відвідувачі зібралися, що називається “усім світом”, і відновили заклад лише за 2 тижні. Багато харків'ян пам'ятають, як господарі та співробітники цієї кав'ярні у 2022 році цілодобово пекли хліб у волонтерському хабі на території Зоопарку (це неподалік звідси) та безкоштовно роздавали його у метро, де ховалися люди від обстрілів.
Ми беремо каву та влаштовуємось за одним зі столиків. Я згадую розповідь Олени Павленко про дивовижний розквіт культурного життя у Харкові під час великої війни.
-У нас зараз з'являється безліч унікальних творчих проєктів – каже вона. - Причому відбувається це не за “вказівкою з верху”, а з низів. Люди пишуть вірші та пісні, ставлять вистави та виїжджають із ними на деокуповані території, видають книги. Поки що ця “стихія” вирує здебільшого у камерних харківських підвальчиках, де можна сховатися від ворожих ракет. Але скоро, напевно, вирветься назовні. Я не можу тобі описати відчуття, коли ти приходиш у якесь, по суті, підпільне місце, слухаєш концерт і забираєш із собою надрукований у Харкові під час війни літературний журнал! Це говорить про те, що попри обстріли, холодну зиму без сонця, перебої зі світлом та мізерні зарплати – місто живе та розвивається. Це говорить про те, що ми маємо майбутнє. Це дає сили.
Втім, війна змусила харків'ян також згадати про давно забуте минуле. За словами Максима Розенфельда, зараз особливим попитом користуються екскурсії до постраждалого під час обстрілу 7 березня 2022 року будинку “Слово”. Наприкінці двадцятих років минулого століття у цьому кооперативному будинку літераторів мешкала творча інтелігенція, наприклад, актор та режисер Лесь Курбас.
У 1933 році арешт письменника Михайла Ялового (псевдонім Юліан Шпол) та самогубство письменника Миколи Хвильового ознаменували початок хвилі репресій проти діячів української культури та мешканців будинку “Слово”. До 1938 року було репресовано мешканців 40 з 66 квартир . Багато з письменників було розстріляно. Незабаром, за словами заарештованого 1932 року поета та публіциста Івана Багряного, дім отримав прізвисько “Крематорій”.
Звичайно, неймовірний інтерес харків'ян до історичної та творчої спадщини в останні 2 роки може пояснюватися тягарем військового життя та відсутністю звичних розваг. Але хочеться вірити, що те, що відбувається, змусить багатьох переосмислити власну історію, усвідомити чому почалася війна і задуматися про те, як жити, коли вона закінчиться.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.
