Більшість тих, хто не бажає евакуюватися з прифронтових районів - літні люди, вони ж і гинуть найбільше: BBC - у репортажі з Донбасу
У Білозерському лишилося близько 700 мешканців із довоєнних 16 тисяч
Попри щоденні удари російських дронів та артилерії, у прифронтових містах на кшталт Слов'янська чи Білозерського досі живуть літні люди. Саме вони й найчастіше стають жертвами нещадних обстрілів ворога. Одні не можуть виїхати через хвороби, інші не хочуть кидати домівки й могили рідних. Тут кожне рішення - залишитися чи поїхати - може коштувати життя.
Про те, як живеться людям похилого віку у прифронтових регіонах України, йдеться у матеріалі видання BBC. Насправді картина сумна. Росія знищує міста до камінців, руйнукє долі, забирає майбутнє.
Білозерське, маленьке шахтарське містечко всього за 14 км від фронту, поступово зникає з карти. Колись охайні будиночки, зелені алеї й жвава центральна площа тепер спустошені ударами російських дронів. Лікарня, банки й школи давно закриті, більшість жителів виїхали, а ті, хто залишився, живуть під постійною загрозою.
У місто врізається броньований білий фургон із гратами на кузові. Це поліцейські "Білі ангели", які евакуйовують людей із небезпечних районів. Раніше один із їхніх автомобілів знищив дрон, тому тепер машина обладнана глушниками та металевим захистом. Але навіть із цим перебування тут - великий ризик.
За оцінками, у Білозерському лишилося близько 700 мешканців із довоєнних 16 тисяч. Зовні місто виглядає покинутим. Тут вибиті вікна, розбиті дахи, уламки дерев. Поліцейські шукають дім жінки, яка погодилася евакуюватися. Біля її будинку висить табличка "Тут живуть люди". Але сумок у неї стільки, що правоохоронці фізично не можуть усе забрати. Жінка вирішує чекати наступну машину. Її вибір - між майном і життям.
ООН повідомляє, що лише в липні цього року загинули чи були поранені 1674 українці. Це рекорд із початку великої війни. При цьому саме дрони-камікадзе нині становлять найбільшу загрозу для мирного населення - вони буквально полюють на людей.
Журналісти зустрілися з 73-річним Володимиром Романюком. Він єдиний, хто того дня йшов вулицею з велосипедом. На багажнику він везе дві каструлі з дому родички, зруйнованого обстрілом.
"Мені вже нічого боятися. Своє життя я прожив", - каже чоловік, показуючи старе посвідчення футбольного арбітра, датоване квітнем 1986-го. Він лишається тут через дружину, яка перенесла кілька операцій і не витримає дороги.
У Слов’янську, за 25 км від фронту, небезпека інша. Тут постійні рої "шахедів". Подружжя Надія й Олег Морози живуть під щоденними атаками, але виїжджати не хочуть. Тут похований їхній син Сергій, лейтенант, який загинув у 2022-му від касетної бомби.
"Як можна покинути місце, де народився, де виріс твій син і де він знайшов свій останній спочинок?" - каже мати, вкладаючи квіти на могилу.
Її чоловік, 55-річний Олег, визнає: коли фронт підійде ближче, вони таки виїдуть. "Я залишатися не буду - росіяни відразу зроблять мене мішенню". Але поки вони живуть під щоденним жахом дронів, аби залишатися поряд із могилою сина.
А інші, як 53-річна Ольга Заєць, змушені були тікати. Вона тільки пережила операцію після онкології, коли росіяни підійшли занадто близько. Їхня листоноша й директор школи загинули від обстрілів. Будинок Ольги зруйнувала ракета, тож разом із чоловіком вона переїхала до Святогірська. Там вони тимчасово мешкають у чужому домі. "Ми не знаємо, куди їхати далі", - зізнається жінка.
Їхня радість від гарних результатів аналізів перервалася страшною новиною: російська авіація атакувала сусідню Ярову, де люди зібралися за пенсіями. 24 загиблих, 19 поранених - одна з найкривавіших атак на цивільних за весь час війни.
Голова Донецької ОВА Вадим Філашкін назвав цей удар "чистим терором" і вкотре закликав людей евакуюватися. Але сотні тисяч досі залишаються на Донеччині, ризикуючи життям щодня.
Читайте нас у Facebook
Зараз читають на Інформаторі
