Війна насправді: артилерист зі східного напрямку - про бої, будні, передчуття та потойбічне

Дмитро – штаб-сержант артилерійської бригади, яка з літа захищала Бахмут, а зараз виведена з зони бойових дій на доукомплектування. У мирному житті чоловік служив прапорщиком в одній з ракетно-зенітних частин, за кілька років до війни пішов на пенсію, влаштувався на посаду охоронника-вантажника до магазину. 24 лютого минулого року під ранок йому зателефонували з місцевого військомату і викликали – так для нього розпочалась війна. Про її буденність, про побачене та пережите, про проблеми зсередини Дмитро відверто розповів «Інформатору». 

Ми не вказуємо прізвище героя та деяких власних назв, адже після перерви наш герой повернеться на передову і може потрапити до полону – це робиться в цілях безпеки. 

- Мене влаштовувало моє життя до 24 лютого 2022 року. Я отримував солідну за мірками провінційного містечка пенсію, працював, після двох невдалих шлюбів знайшов собі цивільну дружину. Після 35 років служби в армії затявся одягати військову форму чи навіть дивитися туди, хоча кликали в ремонтну роту працювати. Відмовився.

В 2014 році я чотири місяці був в АТО. Все, що ми там робили – це ганяли вздовж лінії розмежування дві ЗРК «Оса». Одна була на ходу і їздила, інша не їздила, але могла трохи стріляти. Ми чіпляли її на буксир і возили, демонстрували противнику. З того боку завжди вилітали якісь безпілотними, авіація, вертольоти – це росіян напружувало. А ми просто «випалювали» їм бензин, демонструючи свою неробочу техніку.  

Початок: йшов до військкомату і бачив трупи цивільних

- Наше місто бомбили 24 лютого. Я йшов до воєнкомату і бачив трупи цивільних людей. Тоді в мене з’явилась невимовна лють. Страху чи безсилля, бажання опустити руки не було. Я лютував. В цьому місті були мої діти, їх у мене двоє, мої родичі і друзі. Була лють і бажання щось робити. 

В військоматі ще тоді можна було вибрати бригаду, вибрав артилерійську. Мені майже 55 років, який з мене піхотинець?

З перших днів я опинився на Чернігівщині в артилерійському розрахунку. У нас була стара радянська гармата Д-20 і снаряди до неї. Ми виїздили на позиції, заряджали, наводили по бусолі, робили постріл і дуже швидко тікали – на те місце практично зразу «прилітало». 

Місцеві на Чернігівщині здали нас окупантам 

Пересувалися на сміттєвозі. У кузові оббили все килимами, після пострілу відразу затягували туди гармату, вскакували самі і давали по газах. Там жили й спали. Килими від холоду не рятували. Інколи вдавалось заночувати у місцевих по селах. Хлопці мали родичів чи знайомих там, чи місцеві патріоти могли порадити, де можна безпечно розміститися. Ми боялись, що місцеві будуть здавати нас і нашу гармату, могло прилетіти по нас і по будинку господарів. Але це був такий кайф – інтернет, постіль, вода. 

- Один раз по нас таки прилетіло – нас здали окупантам місцеві. В одному з сіл місцеві нам розтопили баню. Ми попарилися, помилися, під’їхали ще хлопці-військові. Наші встигли вийти, інші зайшли і туди прилетіла ракета – один загинув, двоє поранених. Ми й досі не знаємо, хто навів. Ракета розірвалась в 50 метрах від нас.

Мене здивували місцеві сільські жителі на Чернігівщині. Ми в складі колони їдемо до села, ближче до кордону, щоб відстрілюватися – вони виходять і перекривають нам дорогу. Мовляв, «не їдьте через наше село, бо зараз по селу прилетить». Я одного разу вискочив з машини, зчепився з однією такою розумною жіночкою. А кудою нам їхати? По полях і болотах, щоб не через село? Вона почала розказувати, що переїхала до батьків з Києва, з чоловіком, бо тут спокійніше.

Дивлюся, через паркан її чоловік – здоровий бугай визирає. Мені закортіло плюнути їй в обличчя. Вона сидить тут, з бугаєм, я змерзлий і голодний їх їду захищати і вона стоїть попереду нашої колони… Стримався, я все-таки кадровий військовий. Як казали в радянській армії «солдат дитину не образить». Але деякі місцеві там дикуни. 

Як війна загострює чуття

- Проте більшість людей все-таки розуміла, що й до чого. Нас пригощали кавою, тисли руки, бабки виносили пиріжки і якісь варення, запрошували на ночівлю чи вечерю. Ми намагались бути обережними. Особливо після новин, про пиріжки з щурячою отрутою, якими пригощали українці окупантів. Ходило багато різних чуток – і про биті термометри в їжу, і про отруєні криниці. Тому були обережними з такими пригощаннями. Хтозна, на чиєму боці людина? В голову кожному не влізеш. Їли пиріжки, якщо пригощали в магазині і вони лежали на вітрині, могли відкрити закручену банку консервації чи варення. 

За весь час перебування на Чернігівщині, я ні разу не бачив вживу росіян. Вийшли на позиції, які вказувало керівництво, відстрілялись і на цьому все. Проте ми відчували, коли влучили по них, хоч вони й були за 15 кілометрів від нас. Важко це пояснити, просто енергетично відчуваєш, що є влучання. Якогось разу вистрелили, відчуваю, що влучили – командир каже, передали, що накрили одним махом їх вантажівку, там чоловік 10 – 15 їх було. На війні багато хто таке відчуває. 

Про випадково мобілізованого парижанина

-  Десь у квітні нас перекинули на Сумщину, в прикордоння. Там було відносно спокійно. Жили в місцевому дитячому таборі і нудились. Це важко – коли нічого не робиш, тільки новини читаєш. В липні ми поїхали на Бахмут. Мене перекинули до іншого дивізіону.

В мої завдання входили облік боєприпасів, їх завантаження, потім доставляли до позицій. Стріляти з пушки чи гаубиці нас вже не пускали. Але дуже хотілось. Проте це армія, йде війна, кожен мусить робити свою роботу. Мені й досі хочеться на «нуль», відчувати енергетично ту ейфорію, коли точно знаєш, що попав. Нам сказали, що на передовій будуть люди трохи молодші, а ми маємо займатися своєю справою.  

Коли в соцмережах пишуть – от мовляв, які в нас Збройні сили, в них воюють і педагоги, і бізнесмени, і артисти, я сміюсь. У нас під Бахмутом був такий «різношерстний» колектив. Єдиний, з ким я міг спілкуватися – це сільський вчитель. З рештою контакту не було. Один хлопець був з родини фермерів, любив розповідати, що він мільйонер. Іншого – лісника – треба було постійно контролювати, щоб не напився. Третій був відверто тупий, як валянок – під час бойового виїзду на позиції загубився. Думали, що десь вбило чи в полон потрапив – за тиждень прийшов. Виявилось, що заблудився, хоча як можна заблудитися по прямій – я собі не уявляю.  Двоє хлопців відразу втекли, ще й покрали наші речі. Ще однин 15 років прожив у Парижі, там непогано заробляв, а з початком війни просто не встиг чкурнути, його мобілізували – тож мотивації там ніякої.  

Батьки та діти 

- В основному, в нашому відділенні були молоді хлопці. Вони відверто насміхались з нас – мовляв, ми старі, нічого вже не можемо. Можливо, ми не такі фізично витривалі, але ми, «старики», вставали в 4 ранку, робили за себе й за них, щоб дати їм трохи довше поспати. Нам було образливо. Трохи згодом, ситуація змінилась, але не до кінця. Ми почали показувати молодим, як можна ремонтувати техніку, бортирувати колесо, як заряджати акумулятор – якісь звичайні речі, які вони не знали, а ми вже знали і вміли. Деякі тоді йшли на контакт, а деякі ще й досі ставляться презирливо. 

Фронтові хвороби 

- За правилами техніки безпеки, ми мусимо постійно бути в шоломах і брониках. Насправді, вантажити боєприпаси по 30 – 50 кілограмів, не знімаючи броника й шолома не можливо. Бо це додає ще десь до 20 кілограмів ваги. Жодні ноги й руки такого не витримають. 

В мене різко виявились хронічні болячки – гастрит, геморой, тиск. Але найбільше постраждали нігті – на руках і ногах. Бо снаряди інколи падають – дають по пальцях. Половина нігтів у мене злізла й почорніла, інша половина щойно відросла. Це дуже боляче. 

Від постійних обстрілів я оглох на одне вухо. А ще в мене великі проблеми з пам’яттю. Я можу увечері поговорити по телефону з дітьми, а на ранок я не пам’ятаю розмови. Мені пропонували посаду майстер-сержанта, я побоявся через проблеми з пам’яттю. Не вистачало ще людей погубити через проблеми з головою. Може, можна було б комісуватися, але я не хочу. В мене багато друзів, людей з якими я служив воюють, я не зможу дивитися їм в очі, якщо залишу війну. Мені й перед собою буде соромно. 

Вернусь додому й буду пити по-чорному

- Фото в інтернеті не передають того всього жаху, який відбувається на Донбасі. Я бачив вбитих цивільних, я бачив повністю зруйновані села, завалені багатоповерхівки. Мені здається, після нашої перемоги, я повернуся додому і буду пити по-чорному від побаченого. Я не зможу таке забути, а як з цим жити – не розумію. 

Один раз їхали через Бахмут. На дорогу вийшла стара, згорблена жінка. Ми стали, спитались, може чим допомогти. Вона сказала, що ні і почала нас хрестити. Я розплакався.  90-річна бабця нас хрестила, щоб ми вижили…

Стосунки з Богом

- У мене все життя складні стосунки з Богом. Проте, як кажуть, на війні атеїстів не буває. До війни я міг зайти до церкви на великі свята, не сповідувався, не причащався. А під Бахмутом при кожному виїзді почав молитися. Мій товариш почепив на руку червону і зелену нитку – їх хтось в інтернеті «заряджає» і намолює спеціально для воїнів.

Взагалі, я вірю в таку штуку, як «солдатська удача», я називаю це так. Це означає, що якщо ти воїн – то мусиш себе поводити правильно, і буде удача. Поводити правильно – це не красти, не мародерити, завжди допомагати місцевим, підгодовувати тварин. І тоді солдатська удача буде на твоїй стороні.

Під Бахмутом ми підгодовували тих цивільних, що лишились, давали продукти з своїх, давали дітям смаколики, місцевим мужикам цигарки. Там де ми базувались була купа собак і котів. Ми старались опікуватися всіма. Ніколи не зайшли в чужий дім, щоб щось вкрасти. Могли попросити сковорідку чи ще щось. Але Боже збав, щоб вкрасти. Мабуть тому, завжди вертались з передової живими.  

Смерть, загиблі та потойбічне

- Якогось дня наших хлопців з дивізіону обстріляли. Було 10 загиблих в один день. Командир призначив нас в похоронну команду. Це було дуже страшно – ще вчора увечері вечеряти з хлопцем за одним столом, а сьогодні я вантажу його розірване тіло. Командир у той день поїхав з загиблими в морг в Дніпро, а ми випросили у місцевих самогонки і напились. 

Одного разу в машину, що везла БК, на моїх очах «прилетіло». Вона згоріла разом з двома хлопцями. Від них не те що тіл не лишилось, а навіть кісток. Вони згоріли повністю, а ми нічого не могли зробити. Ми сиділи в окопі і плакали від безсилля, поки детонував боєкомплект. 

Кілька разів попадав під мінометний обстріл. Перший раз налякався, впав в калюжу, години дві лежав. В роті все пересохло, з тієї калюжі й пив воду – такий був обстріл, що підняти голови не міг. В інші рази було не так страшно. Ловлю себе на думці, що не боюсь загинути. Всі ми смертні, рано чи пізно доведеться вмирати. Якщо призначено – нікуди не дінешся. Тим більше, що щодня бачу смерть. Вже сприймаю її, як щось буденне – це лякає.

Якогось разу мені наснились покійники – мама, друг, і пара знайомих, всі вони давно померли. Буцім-то вони збираються кудись, і я маю йти з ними. Я стою зібраний, але мені кажуть, ще трохи почекати, бо мені ще не час. Думаю, покійна мати мене оберігає так. 

Іноземні гаубиці іспиту Бахмутом не витримали

- У січні нас вивели з-під Бахмута – з 20 іноземних гаубиць у нас залишилось 4.  Наших командирів з Генштабу генерали відчитували, що гаубиці треба було ставити далі, вони могли стріляти на велику відстань, а їх ставили в 5 – 10 кілометрах від позицій ворога. Наші кричали, що гаубиці старі, там половина всього неробочого, майже на всіх довелось поставити китайські прості планшети, щоб хоч якось їх наводити. 

Зараз ми в тилу, чекаємо техніку і команду. Куди нас пошлють – ми не знаємо. Важко, бо багато хлопців, у закритому просторі – в декого просто зносить дах. Доходить до бійок.

По-дебільному все робиться у державі

- На передку ми всі отримували по 100 з лишнім тисяч. Я міг відкласти, дати дітям, вислати цивільній дружини. Зараз платять по 20. Багато хлопців хочуть звільнитися через це – шукають способи. 20 тисяч – це майже нічого. Пару раз відпроситися, з’їздити додому, купити якогось «мильно-рильного» і на сигарети. Заробітки закінчились. Нам сказали, щоб на передовій вже на колишню зарплатню не розраховували – доплачуватимуть тільки тим, хто на нулі і за час, проведений на нулі. Тобто, якщо ти підвозиш БК на позиції – це півгодини на нулі, цей час буде оплачено.  Якщо пушка стріляє день, а два дні на ремонті, а хлопці відпочивають – доплату рахуватимуть тільки за день. По-дибільному якось це все робиться у державі. Зараз хлопці просто почнуть розбігатися.  

Кілька деталей наостанок 

• Інколи різні армійські підрозділи не можуть взаємодіяти між собою і через це втрачаємо людей. Двох наших хлопців відпустили на кілька днів додому, а по приїзду вони висунулись на свої позиції, виявилось, що позиції вже захвачено, а хлопці попали в полон.
• Нижче армійське командування у нас просідає. Командир вище займається купую справ одночасно і папірцями – а на місцях нижче армійське командування. Часто воно не компетентне, в основному молодняк з освітою.  
• Армійська їжа для мене тяжка. Не скажу, що годують нас погано. Варять суп чи борщ, каша з котлетою, компот з печивом. Проте горохова чи перлова каша сильно забиває шлунок, постійно п’ю Панкреатин. Виручають волонтери – можуть привезти щось домашнього. Зимою привезли кожному по ящику шоколаду і по ящику апельсин, маринованих курячих крилець у відрах, пиріжків, копченого сала. Таке у нас всі люблять.
• Найбільше образливо мені за цивільну дружину. Я вже другий рік на війні, декілька разів був удома. Вона сидить вдома, ніде не працює і спивається. Каже, що її тяжко без мене. Інколи може місяць бухати. Важко приїздити до такої жінки, коли вона спить п’яна. Але поки немає, до кого іншого приїздити. Після війни буду шукати собі іншу. В останній приїзд мені навіть бутерброда з собою в дорогу не дали. Було трохи ніяково, бо хлопці приїздили з дому з торбами смаколиків, а я так – з пустими руками. На таких дивляться співчутливо.  
• Мої діти виїхали за кордон. Доці постійно кажу, як здумає виходити заміж, хай шукає собі якогось пшека чи фріца, аби не москаля, бо не пробачу. Хочу дожити й побачити внуків. Як каже приятель, дітей вже робити не можу, а внуків ще наробимо.