Медики-волонтери Першого добровольчого мобільного шпиталю вразили фахівців з країн НАТО, - Геннадій Друзенко

ПДМШ імені Миколи Пирогова - так скорочують Перший добровольчий мобільний шпиталь. З 2014 року його медики-добровольці рятували життя Захисників і Захисниць більше, ніж в 50 точках АТО і ООС, а це майже вся лінія фронту. Шпиталь добре відомий не тільки бійцям на передовій, а й закордонним фахівцям: можливістю працювати в будь-яких умовах вони дивують навіть своїх колег з країн  НАТО. 

Співзасновник ПДМШ Геннадій Друзенко не є лікарем. Він правник та публічний інтелектуал. Але ще на Майдані зрозумів: медикам потрібна людина, яка організує інфраструктуру, домовиться з владою, знайде фінанси і мінімальне постачання. І став нею. Сьогодні він продовжує координувати роботу медиків-добровольців і допомагає їм рятувати життя наших захисників.

Що робить медик на полі бою?

Перше, що треба зробити, - це оцінити ситуацію, подивитись, чи є якась серйозна кровотеча, накласти джгут і забезпечити евакуацію. Буває, що порятунок для одного бійця обертається травмами для іншого. 

Далі, коли кулі поруч не летять і снаряди не вибухають, вивозять пораненого швидкою або на чому можливо і доставляють в стабілізаційний пункт. Там боєць вперше має зустріти кваліфікованих медиків. І там вже ставлять крапельницю, оцінюють поранення і стабілізують до того, щоб швидка довезла пораненого до передової хірургічної групи. Після цього хірургічного втручання “легких” повертають, а “важких” везуть у великі шпиталі - Дніпро, Харків, Павлоград. Якщо говоримо про схід, то зараз це іноді Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка. А далі - лікування та реабілітація. 

На думку Геннадія, відправляти на передову вискокваліфікованих лікарів непотрібно, для цього там є бійці-санітари, які зможуть накласти джгут, зупинити крововтрату і витягти побратима чи посестру з “червоної зони”, іноді відстрілюючись. 

"Посилати туди доктора, який десять років вчився - це все рівно що мікроскопом забивати цвях. Робити операцію під кулями ніхто не буде. А для того, щоб зробити елементарне, зупинити кровотечу насамперед, можливо, накласти шину - для цього потрібен 2-3-денний курс і просто вміння це робити. Тому кожен інструмент потрібно використовувати відповідно до призначення. Чим професійніший медик, тим далі в тилу він має працювати". 

За словами Геннадія, по НАТОвським стандартам на 6 бійців має бути 1 комбат-медик.

Чи відповідають НАТОвські стандарти українським реаліям?

Співзасновник ПДМШ ділиться досвідом. Днями з ними працювали канадійці, вони писали звіти для своїх фундацій. І були шоковані, коли побачили, як наші медики стабілізують бійців на імпровізованих столах з піддонів. З одного боку, дивувались, з іншого - рукоплескали. Кажуть, що НАТОвські лікарі відмовились би працювати, якщо б не було належного обладнання. Бо їхні протоколи не передбачають таких “імпровізацій”. За стандартами через годину має прилетіти гвинтокрил, але він не зробить цього в зоні бойових дій, що ривають в України  - принаймні, евакуаційний. В цьому плані українські медики гнучкіші і рятують всім, чим можна. Геннадій наводить інший приклад і розповідає про хірурга Олександра Данилюка, який під час операції пластянкою вичерпував кров з брюшної порожнини. 

"НАТОвські стандарти для багатих країн. Вони хороші. Але коли у тебе Жигулі чи Таврія, напевне, не варто обслуговувати її по методичці Мерседеса. До цього треба прагнути, треба мати за мету. Але хлопці гинуть тут і зараз". 

Навіть якщо ті ж фронтові  машини поставити на технічний контроль, який прописаний у протоколах автопідприємств, то половина з них не виїде через аварійний стан. Але якщо не виїдуть, значить, хтось не буде стріляти. Відтак, дуже допомагає здорове відчуття - важливіше щось зробити і врятувати життя, ніж дотримуватись формальних протоколів. І бути по-хорошому критичним, коли щось пропонують країни, які забули війну. 

"Вчитися – це добре, але це має бути обмін, взаємонавчальний, в чомусь ми переконуємо наших західних партнерів. В чомусь вони краще нас. , наскільки застосовані західні  алгоритми і протоколи до конкретних реалій нашої війни". 

Як працює мобільний шпиталь сьогодні?

Стабілізаційний пункт формується з кількох пар досвідчених медиків - це доктори, медсестри і фельдшери. Додатково є кухар і бійці-охоронці, які їдуть з медиками на “передок”, щоб ті не стали жертвами ДРГ. Відповідно, команда ПДМШ в евакуаційно-стабілізаційному пункті налічує 15-20 чоловік, але раз на раз не приходиться. 

"Ми колись рахували, до початку великої війни, наші ветерани були в 172 населених пунктах України. Такій мережі будь-яка партія позаздрить". 

Доєднатися може людина з будь-якого регіону. Доброволець заповнює анкету на сайті, потім з нею зв’язується волонтерка ПДМШ, яка займається кадровими питаннями. Медик надсилає документи, що підтверджують кваліфікацію. Буває й так, що певні спеціалізації потрібні більше тилу, аніж фронту.

Далі добровольця викликають на тижневі збори до Києва. Там він проходить навчання з такмеду, співбесіду, тестування з психологом і злагодження - як мінімум для того, щоб відчували плече один одного. Після цього три різні команди відправляються на три різні локації на схід. Місяць працюють і повертаються додому, а їх замінюють інші. 

30 днів ротації - це обумовлено і досвідом, і законом. По-перше, після місяця війна змінює свідомість людини і затягує її. Далі вже повертатися в мирне життя важко. І якщо людина хоче присвятити себе війні, то їй краще підписати контракт. В іншому випадку 30-денні ротації дозволяють їй зробити свій внесок у перемогу і повернутися до цивільного життя. По-друге, формально у відрядження медичний заклад може відпустити лише на 30 днів. 

З початком війни менше медиків-добровольців не стало, їх навіть побільшало, попри складнощі, що іноді виникають у стосунках добровольців з керівництвом медзакладів.

В яких гарячих точках працював ПДМШ?

Мобільний шпиталь відпрацював більше 50 локацій з початку війни - це фактично вся лінія фронту часів АТО і ООС, від станиці Луганської на далекому українському сході та до Гранітного під Маріуполем. На п’ятий день повномасштабної війни розгорнули пункт в Києві. Працювали в Ірпені, Бучі, Бородянці, Гостомелі. 

"І ті жахи, які ми бачили, це насправді не піддається опису. Бо ми думали, що складні поранення - це найжахливіше, що може бути. А насправді, онкохворі, які залишаються без знеболювального і просто гниють живими. Місяць до людини ніхто не підходив. І ті пролежні, які мені показували, напевно, це і є пекло пекельне, як сказав один пацієнт". 

Після Київської кампанії перегрупувалися і вже в травні були на Донбасі. Серед гарячих точок Геннадій Друзенко називає Бахмут, Слов’янськ, Часів Яр. Певний час це було Добропілля. На прохання батальйону спецпризначення відкрили стабілізаційний пункт на Харківщині. Зізнається - перший наступ на Балаклію був невдалим. Втратили більше більше 50 бійців пораненими, були й загиблі. Їм не надала допомогу медрота одної з бригад, тому покликали ПДМШ. І коли розгорнулися криваві атаки за звільнення Балаклії, медики-добровольці вже були поруч. 

"В принципі втрати засекречені. Але повірте, що ціну, яку ми платимо за звільнення наших земель, дуже і дуже суттєва. Думаю, що коли ми після перемоги дізнаємось кількість вбитих, поранених, покалічених фізично та психологічно покалічених людей, ми жахнемось тій ціні. Вже зараз треба думати, як держава, яку фактично зберігли ці хлопці і дівчата, буде піклуватися про тих, кому буде дуже важко повернутися в нормальне цивільне життя".

Чи вистачає медиків та парамедиків?

Залежить від ділянки фронту. Але присутність ПДМШ, попри складні стосунки з командуванням медичних сил, свідчить, що вони там потрібні. В одній операційній в Бахмуті можуть працювати одночасно медики-добровольці ПДМШ, “Госпітальєри” та військові медики. Порозуміння і взаємопідтримки не бракує. 

"Добре обладнаних швидких бракує, медиків бракує. Єдине, чого зараз не бракує, і чим дійсно всі завалені  - це росхідниками і перев’язувальними матеріалами. З цим питання, схоже, закрили. А з чимось складнішим, якіснішим, як то сучасні реанімобілі, справи на фронті кепські. Хороший сучасний реанімобіль тисяч 100 доларів коштуватиме, повністю нафарширований. На фронті їх майже немає, принаймні я не зустрічав. Возять поранених на тому, на чому возять".

Як змінився матеріальний стан нашої армії з 2014 року?

Геннадій Друзенко відповідає - поліпшився, бо в 2014 році зовсім нічого не було. Але й війна стала зовсім іншою. За його словами,ми виявилися не готові до неї. Індивідуальні аптечки для бійців купували всім світом, і навіть за гроші їх неможливо було знайти. Зараз всі хороші аптечки недержавні, як і тренінги. Частина того, що завозиться, поганої якості - ті ж “турнікети” розтягуються  і не тримають. В цьому не винні волонтери чи постачальники.  

"Звичайно, за 8 років війни перед повномасштабною агресією треба було ставати європейським Ізраїлем, а не вірити, що можна домовитись десь посередині. Рано задавати ці питання. Але знову ж таки, це тисячі втрачених життів. Десятки тисяч рідних, близьких, коханих, тих, хто міг вижити, але на жаль, не вижив просто через брак елементарних речей". 

Досі в частинах є брак евакуаційного транспорту. Геннадій Друзенко чув про броньовані швидкі, але жодної на фронті не бачив. Часто замість швидких використовують мікроавтобуси, куди пораненого бійця заносять на ношах прямо на підлогу. 

З чого почалася історія ПДМШ?

З посту у фейсбуці. Коли побили студентів на Майдані в 2013 році, Геннадій написав його, згадавши бурхливу молодість. Думав, чим можна допомогти, адже було зрозуміло, що Київ вибухне. Тоді він закликав медиків зібратися, і це виявилось слушною ідеєю. Зібралося близько 30 людей, їм видали пакети з “зеленкою” і бинтами. Коли протестувальники 1 грудня вже стояли на Майдані Геннадію зателефонував товариш і повідомив, що на Банковій почалися зіткнення. Геннадій з імпровізованою медичною бригадою побіг туди. Там, біля Адміністрації Президента, і приймали перше бойове хрещення. 

Потім на Майдані почалися вогнестрели. Геннадій і його нові друзі організовували підпільні мобільні шпиталі. Коли росія напала і розпочала анексію Криму, влаштовували тренінги - зокрема, з такмеду. Але сам ПДМШ - як інституція з такою назвою - виник як відповідь на Іловайськ. 

"Коли побачили статистику, що кожен третій поранений помер, то стало зрозуміло, що то не від того, що росіяни використали ядерну зброю. А від того, що не було своєчасної медичної допомоги. І тоді з’явилась проста дуже ідея - довести кваліфіковану медицину з відповідним обладнанням настільки близько до лінії фронту, наскільки це умовно безпечно".

Вперше бригади вирушили на фронт в грудні 2014 року, коли тривав захист Донецького аеропорта. Потім була Дебальцівська операція, де медики-добровольці брали вже повноформатну участь. Думали, що це на 1-2 місяці, але скоро буде 8 років як ПДМШ на фронті. Але тисячі пацієнтів, які пройшли через їхні руки - і з побутовими травмами, і з важкими пораненнями - доводять, що лікарі-добровольці потрібні. З ними пліч-о-пліч працюють і, можна сказати, конкурують у майстерності  військові медики - хто більше врятує життів. Геннадій вважає, що це добра конкуренція.

Додаткова інформація: Геннадій Друзенко народився в Києві, там же отримав першу освіту - в Міжнародному науково-технічному університеті (бакалавр права) та в Київському національному університеті імені Шевченка (магістр права). Вчився у Великій Британії в Абердинському унівесритеті, де здобув ступінь магістра європейського права. Фулбрайтівський науковець. Брав активну участь в Помаранчевій Революції та Революції Гідності. В 2014 році став співзасновником ПДМШ, а потім - його Президентом і головою Наглядової Ради. Окрім цього, з 2014 по 2015 роки був урядовим уповноваженим з питань етнонаціональної політики. В 2019-20 роках працював як запрошений науковець в Університеті Індіани.

Раніше ми писали про те, хто і як дбає про душевну рівновагу бійців на передовій. А наші колеги з Дніпра публікували матеріал про медичний бронеавтомобіль “Ковчег”, що є унікальним транспортним засобом.

Софія Єлагіна