Хто і як дбає про душевну рівновагу бійців на "нулі": розповідь лейтенанта морально-психологічного забезпечення

Ключова задача Андрія Кобалії - це підтримка наших бійців на фронті, але вона виходить за межі типової розмови з психологом. Разом з побратимами він бере участь у боях, пояснює логіку командування, вчить обирати об’єктивні медіа. А ще - забезпечує солдат кіношкою та попкорном у вільний час. 

Сьогодні він продовжує виконувати свої обов'язки на Донбасі. Ми поговорили з Андрієм про те, як підтримувати на фронті себе та інших. Не змогли пройти повз теми ПТСР. Головне з розмови читайте в Інформаторі.

Що це за професія            

За радянських часів в армії існувала аналогічна робота - “замполіт”. Така людина мала вести підрозділ з пістолетом Макарова в атаку і мотивувати їх за допомогою радянських кліше. Потім був керівник з виховної роботи, який займався чимось схожим. 

Зараз Збройні сили дивляться на більш вдалі, за словами Андрія, приклади армій - США чи Великої Британії. 

Чим конкретно займається людина - залежить від підрозділу. За інструкцією - майже все, має бути “правою рукою” ротного. Андрій вважає, що лейтенант МПЗ (морально-психологічного забезпечення) повинен бути психологом підрозділу, адже люди переживають страшні і складні речі незалежно від того, на “нулі” вони знаходяться чи на другій лінії. 

Коли немає активних бойових дій та обстрілів, лейтенант МПЗ виступає у ролі модератора - вирішує конфлікти і стає посередником в них. Розмовляє з людьми і стає “їхньою людиною”. Організовує певні заходи. Лейтенант навів власний приклад - “Катрусін кінозал”, так він назвав його жартома. Він знайшов проектор і ноутбук, ставить кінострічки, і навіть потурбувався про поп-корн - замовляє його пачками з Дніпра (до речі, рідного міста Андрія). 

"Я використовую це як перемикач. Бо люди повернулися, скажімо, з "нуля", вони дуже втомлені і перелякані, і їм потрібно якось переключитися від тої реальності, в якій вони були, або від втоми окопного життя, навіть якщо не було активних дій". 

Військовий помічає по обличчях солдат, що завдяки кіносеансам вони трохи відпочивають. І зазначає, що такий спосіб відволіктися - лише один з багатьох. Цього не пишуть в інструкціях. Там вказують, що лейтенант МПЗ відповідає за культурно-просвітницьку діяльність. А інтерпретувати можна по-різному, тільки слід узгоджувати з ротним чи іншим командуванням - щоб була користь і можливість реалізувати. 

Підрозділ Андрія брав участь у бойових діях - і це інша історія про роботу лейтенанта МПЗ. Бо там страшно всім. В ЗМІ показують багато героїчних речей про військове життя, і фахівець вважає, що це правильно, адже вони трапляються на кожному кроці. І люди, які вступили в ЗСУ, вже є героями тому, що прийняли таке важливе рішення. Але звертає увагу, що під час боїв буває страшно, як ніколи раніше. 

"І я вважаю, що людина на цій посаді просто не має права сидіти в тилу. Вона має бути з побратимами, їх підтримувати, знаходити свої підходи. Наприклад, якщо людину заглючило, вона перелякана і закривається в собі, треба з нею поговорити, підтримати, вивести на щось хороше", - каже Андрій.

І навіть оцінка стану підрозділу має значення. Якщо біця неможливо вивести, і за думкою лейтенанта, його краще поставити трохи подалі, то він звертається з цією пропозицією до командуючого. 

Не тільки психолог

Дуже часто Андрій стає посередеником не тільки у конфліктах - як психолог, а у комунікації між командуванням та солдатами - як лейтенант. Наприклад, військовослужбовець планує одружитися, хоче у звільнення, у нього народилася дитина або виникли труднощі з виплатами. Лейтенант МПЗ допомагає вирішити ці питання. А якщо не має відповіді на них, то думає, хто може допомогти у цьому. 

Окрім того, Андрія пояснює ситуацію на фронті. 

"Взагалі за посадовими обов’язками людина має запевнювати військовослужбовця, що все прекрасно, все ідеально, і вони мають відчувати цю впевненість і з цією впевненістю йти в бій. Це справді й так має бути, але я прихильник того, щоб казати все, як є тому, що це викликає довіру у людей, і вони розуміють реальну обстановку". 

На його думку, коли солдат розуміє, де вони знаходяться і що відбувається, то це також піднімає бойовий дух. 

Разом з фахівцями Андрій вчить військових користуванню зброєю. В тому числі і західною, а це важливо, адже майже ні в кого немає досвіду поводження з нею. Взагалі в його роті (до якої входить близько сотні людей) співвідношення людей з бойовим досвідом до тих, в кого його немає, - 40/60. 

"Але це залежить від підрозділу. Буває, що десь прийшли всі, хто воював. Десь прийшли айтішники, журналісти, банківські клерки, і там ні в кого немає досвіду. І вони його отримають прямо там". 

У військовій службі досвід журналіста (Андрій 6 років працював на "Громадському радіо") дуже знадобився йому. Забезпечення інформаційної гігієни - ще одна функція, яку він виконує. Лейтенант згадує, що часто військовослужбовці читають або слухають неякісну аналітику від некомпетентних спеціалістів. І у них створюється враження, ніби їх здають. Починаються істеричні настрої. В таких випадках Андрій користується своїм критичним мисленням і говорить з ними про те, яким медіа можна довіряти, а яким - ні. 

"Окремий напрямок - це говорити про джерела, критичне мислення, розбирати ситуацію більш-менш об’єктивно - це теж дуже важливо, і це теж моя функція". 

Всім так щастить?

За спостереженнями Андрія, в його професії існує багато формальностей, і все це - наслідки радянщини. Часто в керівництві сидять люди, які почали свій шлях у 70-х, 80-х роках. Вони продовжують впроваджувати радянські практики, і не тому що, люблять СРСР, а тому, що інакше не вміють. Він вважає, що якісної психологічної допомоги не вистачає тому, що військові психологи заповнюють папірці, а по факту нічого не роблять. 

"І тому мій меседж такий, щоб люди на тих самих посадах не сприймали це як формальність. Щоб вони намагалися робити і виконувати свої обов’язки так, як вони вміють, з тим досвідом, який в них є. Щоб включалися і робили це якось по-своєму, але так, щоб людям від того було краще". 

Дефіцит покривається за рахунок волонтерів, ГО та цивільних психологів. Волонтери - це добре, але держава має створювати систему для того, щоб ми говорили про якість. 

Про Андрія

За освітою він - магістр історії, і на психолога ніколи не вчився. В морально-психологічне забезпечення потрапив завдяки навчанню на військовій кафедрі в університеті імені Шевченка, там Андрій і отримав освіту. 

"Я був з тих, хто не хотів йти на строкову службу. Тому, що я досі вважаю неефективною цю історію. Вона залишилась нам з радянських часів. Я - за контрактну армію в невійськовий час". 

Оскільки навчався на гуманітарному напрямку, то й зачислили автоматично на певну спеціальність - морально-психологічне забезпечення. Це окремий центр підготовки ЗСУ. Андрій розповів, щ серед тих, хто його вчив, були і ті, хто розумів ці речі теоретично, і ті, хто мав досвід в АТО. 

Він закінчив військову кафедру в 2019 році, і його призначили молодшим лейтенантом запасу. Коли почалася війна, його прийняли на посаду згідно зі спеціальністю МПЗ. Андрій почав працювати, і згодом отримав звання лейтенанта. Взагалі до війни він працював викладачем і куратором проектів у демократичній школі “Майбутні”, що у Києві. Також був аналітиком у британській Due Diligence-компанії. 

Запити від військових

Лейтенант МПЗ нагадав про поширену думку у суспільстві, ніби чоловікам не личить звертатися до психологів за допомогою, особливо з душевних питань. Зауважив, що з його досвіду більшість військових не люблять просто так звертатися. Тому частіше він спілкується з ними і виводить на певні нюанси. А потім людина сама відкривається і починає говорити. 

"Найчастіший запит - це виговоритись. Тому, що є люди з різними бекграундами. Є доктори історичних або інших наук. Є хлопці, які працювали на забудовах. Ні ті, ні інші є ні хорошими, ні поганими. Вони просто є". 

Говорити можуть про будь-що. Про літературу. Про свій психологічний стан. Просто “по душам”. І це Андрій вважає найголовнішим. Іноді солдати не розуміють логіку керівництва. Їм треба пояснити, чому вони роблять так чи інакше. Це теж запит. І тоді лейтенант грає роль медіатора. 

Людина, яка пройшла “нуль”, так чи інакше потребуватиме допомоги психолога. Тому дуже важливо звертатися за нею. І це порада №1 від Андрія для тих, хто повертається до цивільного життя. 

ПТСР: як пережити його

Посттравматичний синдром. Андрій Кобалія посилається на дослідження військових, які повернулися з Іраку та Афганістану, від американського інституту. Відтак, кожний третій солдат, який брав участь у стрілецьких боях, мав посттравматичний синдром. Коли закінчиться війна, в Україні буде проблема з ПТСР, адже його отримують і сотні тисяч військовослужбовців, і ще сотні тисяч цивільних, які перебували в зоні бойових дій. Про це треба знати і готуватися. 

Найголовніша порада - звернутися до психолога. Сьогодні існує багато міфів про психологічну допомогу. Дехто хибно вважає, що її потребують тільки хворі на голову люди. Що це зайва трата грошей та часу. Андрій помітив, що вже більше українців звертаються до спеціалістів, і це правильно. Але якщо військовослужбовець не хоче йти до психолога, то примушувати не треба, бо це не дасть результату. 

"Більше того - людина почне ненавидіти ці сеанси і буде ходити туди, щоб заспокоїти дружину або чоловіка. Треба поговорити з тією людиною, яка повернулася з війни, запропонувати таку допомогу. Якщо він або вона погодиться, то перша порада - піди до військового психолога, до людини, яка працює з ПТСР. Є багато методик. Це не лікування. Це реабілітація". 

Андрій наголошує на тому, що людина може повернутися додому фізично, а в голові залишитися ще на війні. Це і є ПТСР. 

Друга порада - це дати людині спокою після повернення додому. Один із проявів ПТСР - це різка реакція на гучні звуки. У сучасної молоді це отримало назву “в’єтнамських флешбеків” -коли людині щось нагадує про її травматичні переживання.  Лейтенант ділиться власним досвідом- під час мінометних або артилерійських обстрілів летить снаряд з характерним свистом. У людини є 2-3, максимум 4 секунди для того, щоб по свисту визначити, куди саме летить снаряд. Це страшно, і до цього звикають. Але той звук нагадуватиме про небезпеку, міни, можливо, поранення побратимів. 

Важливо створити умови, в яких людина зможе відпочити, принаймні, перші дні. Лейтенант МПЗ не радить витягувати її у велику подорож або на гучні тусовки. Якщо їй треба побути на самоті або в тихому приміщенні, то слід прислухатись до її бажання. І взагалі більше говорити з близьким, коли він відкритий до цього. 

"Ну й треба розуміти, що не у всіх ПТСР буде. Після війни повернуться, тиждень - два, може, місяць, погуляє, відпочине, і якось зможе зрозуміти, що почалась нова глава його або її життя і почати жити далі. Хтось буде довше адаптуватися. Важливо розуміти, що адаптуватися і повернутися назад можна. Треба лише бажання". 

Моральний стан нашої армії: як змінювався і до чого ми прийшли

Андрій посилається на власний досвід і каже, що спочатку у людей був шок - до кінця не розуміли, як таке могло статися і що взагалі відбувається. З іншого боку, величезний патріотизм і бажання захищати свою землю до кінця. Це було не тільки в Києві, а й по всій Україні - на Чернігівщині, Харківщині, Сумщині.Він пригадав жарт, що на 2-3 день складалося враження, ніби скоро і до Москви дійдемо. Це було на початку. 

"І це нормально тому, що психіка у людей швидко мобілізувалася і для того, щоб захистити свою територію". 

І ми відбили росіян під Києвом, звільнили Чернігівщину та Сумщину, Харків вже не оточений. Той стан дав величезні результати, і зараз немає тої загрози Україні, яка була 24 лютого.

Але Андрій зауважує: людська психіка не може постійно жити на адреналіні. Вже багато разів казали про те, що війна наразі йде на виснаження. Люди можуть втомлюватись. Вони звикли, що живуть на війні. До бойових дій і до того, що все не закінчиться завтра. Навіть до обстрілів звикли - це кожен раз страшно, але вже не панічно.

"Якщо раніше перші кілька тижнів або місяців війни можна було вивести психологічно чисто на адреналіні, а зараз треба щоб опора була якась ще".

Порада актуальна як для військових, так і для решти громадян. Опорами можуть бути ті ж речі, що і в цивільному житті, просто про них треба згадати і повернути. Подумати, як відпочивати і як зберегти свою психіку. Системно спілкуватися з близькими, які підтримують.  За словами спеціаліста, і досі є впевненість у наші перемозі, і з раціональної точки зору вона радше грає на нас, аніж на росіян. В нас все більше західної техніки і мобілізованих. В закордонних центрах тренують українських військових. Але на особистому рівні потрібні речі, на яких буде базуватися здорова впевненість, що з людиною все добре, і що вона все зможе. Такі речі - у кожного свої. 

Що підтримує того, хто підтримує всіх

"Чого мені точно не розповідали в університеті (у військовому інституті) - для того, щоб підтримувати інших в окопах, треба для початку підтримати себе і зрозуміти, що з тобою. І постійно перевіряти, в якому ти стані". 

За словами Андрія, це великий виклик для того, хто працює на цій посаді. Однак схожі ситуації можуть виникати і в повсякденні. Спеціаліст порівнює бойові дії зі суперстресовими ситуаціями в житті і каже, що вони не сильно відрізняються. Вони були у нього на початку війни, і сам лейтенант МПЗ працював з психологом. До того ж кілька років він йшов до того, щоб навчитися підтримувати себе через речі, які відновлюють ресурс. Раніше він любив бігати - “десяточку” двічі на тиждень мінімум. Зараз також багато бігає - в бронежилеті, але очевидно, що це не підтримує. Проте є кіно і література. З‘явилися нові друзі, з якими відкриваєш щось нове. До війни любив практикуватися зі стрілецькою зброєю. А тут держава фактично дає її в руки. Коли на “нулі” - взагалі багатий вибір. 

"І якщо це робити, то з’являється ресурс. Чим більше ресурсу, тем легше зберігти “кукуху”. Тим легше стрес амортизовується". 

Тому важливо мати якісь речі, які допомагають відновлювати ресурс. Адже це допомагає відпочити. І навіть на "нулі", з усвідомленням того, як буде все складно, проживати стрес вдається трохи легше. 

Софія Єлагіна