"Мать говорит, что я - фашист": історія бійця "Русского добровольческого корпуса", який захищає Україну від свого народу

З 2014 року за Україну борються не лише її найкращі сини, а й добровольці з інших країн. А в лютому 2022 року в нашій країні навіть з'явився Міжнародний легіон територіальної оборони України, до якого приєдналися добровольці з 52 країн. Наразі весь світ підтримує Україну не лише на світовій політичній арені, а й захищаючи її незалежність безпосередньо у лавах української армії. Відомо про добровольців з Америки, Канади, Бразилії, Норвегії, Польщі, Естонії, Британії тощо.

Але чи борються за нас громадяни РФ? Чи є серед росіян не згодні з путінським режимом та готові боротися? Інформатор поговорив із бійцем РДК ("Русский добровольческий корпус") Олександром Дубініним на позивний Слов'ян, щоб отримати відповіді на ці та інші питання. Інтерв'ю записувалося вночі в автомобілі медевака у прифронтовому місті неподалік від місця несення служби бійця.

Розкажи про своє рідне місто, звідки ти?

Я родом з Ахтубінська, це маленьке містечко - колишнє військове містечко, мекка російської авіації. Там стоїть льотно-випробувальний центр ГЛІЦ, там випробовують нове озброєння. Це важливий стратегічний пункт для російської армії. Місто знаходиться на березі Волги та річки Ахтуба. Там дуже красиво: дельта Волги, дуже спекотно влітку, дуже холодно взимку. Це дуже сильний край, край зі своєю історією, там люди доброзичливі та сильні, розмовляють переважно суржиком. Моя бабуся покійна на ньому розмовляла. Тож український мені знайомий із рідних пенатів. Це на Прикавказзі, Каспійський басейн, там дуже мало слов'ян, мало росіян. Однак усі живуть дружно, незважаючи на те, що там багато різних народностей та конфесій.

Коли переїхав до України, що стало причиною?

З 10 грудня 2013 року я перебуваю на території України. Тоді був такий складний період, моральний дух народу був на дикому підйомі. Росії якраз довірили проводити Олімпіаду в Сочі (з 7 по 23 лютого 2014 року - прим.ред.), тоді спішно формувалися полки. Я служив у 25-му полку спеціального призначення військової частини 0525 міста Ставрополя на посаді заступника командира взводу. Вважається, що це розвідполк – гучна назва, яка нічого спільного не має з дійсністю. Формувався він спішно – для охорони гірських перевалів перед Олімпіадою, бо на Кавказі на той час ще гуляли бандформування. На той час нам у частину надійшла інформація щодо Криму, масово йшли розмови про війну. 

У росії вважалося, що Крим - це нібито споконвічно-російська земля, "діди воювали" і таке інше. Багато людей не підтримували цю тезу, у тому числі й військовослужбовці мого підрозділу. Коли нам повідомили, що ми підемо до Криму, почали готувати нас на війну, почалися серйозні тренування, пошук БК, розпочалася підготовка штатки та розподіл, я зрозумів, що не хочу брати у цьому участі. Єдиний документ, який мене пов'язував з армією на той момент – відношення до частини, тож рішення далося просто. Були, звісно, ​​ті, хто був готовий нападати на "хохлів". Проте комбриг відмовився воювати із Україною. У результаті хто куди розбігся, а я 10 грудня перетнув кордон. Як перетинав російський кордон – не пам'ятаю. Я впіймав таксі в Ростові, пояснив, що мене шукає військова поліція. Перше українське місто, в якому я побував - це Маріуполь, тепер знакове для мене місто, потім потрапив до Запоріжжя, а потім до Дніпра. У 2014-го році я не брав участі у війні, приєднався до боротьби після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 

Відомо, що в Росії не шанують опозицію. Чи були в тебе проблеми із законом у своїй країні через твої політичні погляди чи ідеологію?

Проблем із законом у Росії у мене не було. Я жив у маленькому містечку, а Росія – країна кланів, якщо ти когось знаєш – твої проблеми можуть швидко вирішитись. У мене виникали труднощі через мою ідеологію і в частині, і зі співробітниками поліції, але це все вирішувалося. Іноді одним бараном, реально бараном, іноді 5000 рублів, іноді просто облаяти могли, десь друзі допомогли. До кримінальних справ не доходило, я страхувався, думав, що до кінця доведеться жити в цій країні, тож було розуміння – виступиш десь, крикнеш щось, потім на нарах сидіти. Навіть якщо я розкриватимуся, голодуватиму, всім буде все одно. Та й російській опозиції я не вірив, зараз багато хто з них перевзувся, але раніше всі харчувалися із загального чану і працювали з одними й тими ж покидьками. 

Єдиний біль у серці був - Манежна площа (11 грудня 2010 року на Манежній площі в Москві пройшли протести. Близько 50 тисяч людей зібралися на площі на мітинг, присвячений пам'яті вболівальника «Спартака» Єгора Свиридова. Хлопець загинув під час нападу компанії вихідців із Північного Кавказу на групу футбольних фанатів – прим.ред.). Я так хотів до Москви. Хоч я і вболіваю за "Зеніт" і в фанатському русі не був. Але коли все це відбувалося, боліло у всіх. То була остання гучна акція російського народу, остання іскра, яку загасили. Хтось злякався, хтось перестав бачити сенс. Але російської опозиції немає і не було - тієї, яка могла б донести позицію російського народу - уряду та усьому світу.

Чи був ти пов'язаний із Тесаком (Максим Марцинкевич, російський громадський діяч правих поглядів)?

У Росії – ні, але в Україні чимось схожим займався. Були навіть відкриті справи через таку діяльність, зараз вони вже закриті. Тим не менш, якщо перебувати у правих рухах у великих містах Росії ще якось можливо, у малих - де кожен п'ятий фсбшник - немає. Тому у своїй країні член подібних організацій не був.

Як поставилися близькі до того, що ти пішов воювати? Чи підтримуєш стосунки з дружиною? Чи залишились у тебе друзі в Росії?

Зараз я можу сказати – у мене немає родичів, їх для мене немає, мене для них немає. Може, для молодшої сестрички ще я існую, але вона боїться про це говорити. Мене підтримав лише мій дідусь, він помер на початку цієї війни. Решта моєї сім'ї продовжує наполягати на тому, що скоро хтось прийде і мене врятує. Не знаю, правда, хто й навіщо, кажуть, що мене перепрошили "бандерівці", що "Азов" мене катував і змусив набити татуювання. Дивуються, що тут говорю російською, думають, що я шифруюсь і розмовляю російською тільки десь у кущах, де ніхто не чує. Мати каже мені, що я фашист, я попросив більше не дзвонити мені. Моя старша сестра – військова, чоловік сестри – військовий, і живуть вони у Криму. 

Колишня дружина зараз у Європі – я наполяг на цьому, ми хоч і розлучилися, але у нас добрі стосунки, вона прекрасна мати, прекрасна жінка. Розійшлися в думках, вона за мир у всьому світі, а я воювати пішов. Син росте, карапуз уже такий.

Чи залишився у тебе паспорт громадянина РФ/громадянство України?

Коли я заїжджав в Україну, я мав російський паспорт і військовий квиток, а довідку про перетин кордону було втрачено. У результаті порвав паспорт громадянина РФ, його останки лежать у документах. Нещодавно складав його як мозаїку, щоб зараз надати хоч якийсь документ для оформлення. 

Мій рідний батько – громадянин України, зараз він перебуває в окупації у Херсоні, я з ним ніколи не спілкувався. Перед війною я подавав на громадянство. Суди мали ось-ось початись, але - війна. Тому зараз маю російське громадянство, залишки російського паспорта і тепер уже український військовий квиток. 

Як ти потрапив на фронт, чи були перевірки з боку українського уряду?

Я проходив поліграф, всілякі перевірки. Мене і на "Миротворець" виставляли. Мої адвокати подали позив до суду, щоб забрати звідти інформацію про мене. На фронт потрапив із однією довідкою з поліції. Вночі їхав "Бла-Бла-Каррм" на ППД. Таксист, напевно, посивів, бо на кожному пості мені доводилося пояснювати, хто я і чому мене треба пропустити.

Спочатку був у хлопців у ССО, пізніше нас відрядили до 98-го батальйону. Як тільки ми потрапили сюди, одразу пішли в бій, поїхали на позиції. Нині служу на Донецькому напрямку.

Чи були в тебе поранення?

Перший раз контузило – френдліфаєр. 152-й калібр за 7 метрів упав. Хвиля у бліндаж залетіла. Одного хлопця одразу вирубило, а мене через добу. Стою з товаришем на позиції, до ворога 300 метрів, а по перехопленню кажуть, що до них зайшла нічна група снайперів. Стоїмо розмовляємо, говорю "треба бути акуратніше" і падаю просто. І все – я нічого не пам'ятаю. Впав униз обличчям, усе собі розбив. Три дні прокопався і повернувся на позиції.

Минуло кілька днів – і мене ловить танк. Перебігав з позиції на позицію, чую звук і все – лежу, голова розколюється, дзвін у вухах. Починаю кричати, і нічого не чую. Думав, помру. Пацани мене потягли до бліндажу, після чого мене забрав екіпаж евака і потім уже відвезли на лікування до Запоріжжя. Згодом я вмовив місцевого коменданта, щоб мене скоріше звідти відпустили.

Які стосунки з українськими побратимами/цивільними, чи є довіра? Стикаєшся зі стереотипами у свій бік через те, що ти "русский"?

З українськими побратимами та з місцевим населенням таких проблем не було. Я нескінченно поважаю хлопців, з якими разом воюю, ми співпрацюємо, ми маємо взаєморозуміння.

Однак на початку повномасштабного нападу я неодноразово чув у свій бік "кацап" або "москаль". Хоча люди мали повне право на такі думки, адже росіяни пішли воювати сюди. Хоча ми вважаємо за краще називати їх саме "росіяни". "Русский" мужик ніколи не піде сюди воювати, а Ванька-росіянин – піде.

Траплялися випадки, що на наших хлопців у столиці викликали поліцію, казали, мовляв "вони росіяни, перевірте їх". Проте ми швидко пояснювали, що боремося на боці України та питання відпадали. 

Тригерить слово "русаки". Хто це – заєць? Тригерить, коли нас називають "росіяни". Коли їх називають "русскими". 

Що плануєш робити, коли війна закінчиться? Чи залишишся в Україні чи поїдеш до Росії?

Землю люблю свою, хочу повернутись.

Трохи термінології – що таке "РДК", що таке "РОА"?

РДК – "Русский добровольчий корпус", який був створений відносно нещодавно (із серпня 2022-го). Це підрозділ хлопців, які борються за незалежність України та свободу Росії, проти тиранії Путіна. Це підрозділ із вкрай правими традиційними поглядами. Ми хочемо закінчити війну, провести революцію в Росії та вивісити прапор РДК над кремлем.

РОА - "Русская освободительная армия" генерала Власова, героя оборони Москви, дуже талановитого генерала. Це людина, яка відмовилася від евакуації і залишилася зі своєю армією і була страчена режимом. Власівців називають фашистами та зрадниками, але це справжні воїни, які боролися за свободу російського народу, проти комунізму. Для нас РОА – як для вас УПА. Для нас це герої, яким ми віддаємо шану і носимо їх шеврони, не зараховуючи себе до їхніх заслуг. 

Хто зараз служить у РДК – розкажи про побратимів. Чи є у вас українці, люди з окупованих територій?

Хлопці у нас із різних верств населення – від "золотої молоді" до таких як я, хто "виховувався вулицею". Ми воюємо із кайфом. Ми маємо чудовий колектив, чудове командування, 90% хлопців прийшли сюди без досвіду, досвід отримували тут. Воюємо з усмішкою на обличчі нарівні з українськими підрозділами. 

У нас є боєць у підрозділі: я коли його вперше побачив, подумав "що ти тут робиш". У людини вроджена вада серця, а він дає джазу, дає фору нам - здоровим. Він справді воїн, для мене честь з ним воювати. Командир наш він з нами в боях бере участь, а не просто стоїть десь у Києві та керує.

Є один хлопець, котрий у 11 класі писав навчально-дослідні роботи для університету. Я хочу, щоб він став у нас снайпером. Є хлопець із Слов'янська, є з Донецька.

Дівчата у нас теж є у підрозділі. Є людина, яка воювала з 14-го у складі "Правого сектора" і намагалася тоді створити свій "русский" двіж. Хлопці з окупованих територій українці – це наші друзі. Ніхто не париться про те, хто "русский", хто українець, - це питання навіть не порушується.

Якщо хтось із них не повернеться, я, мабуть, не переживу. Вони мені замінили брата, маму, тата, усю сім'ю. Рухаємось ми поки що без втрат. 300 є, контузії та уламки. А 200 не було за вісім місяців війни.

Що таке "Свобода Росії", НРА (Національна республіканська армія), чи пов'язані ви? Що таке "Ірпіньська декларація"? Чи підписували ви її?

Діяльність легіону "Свобода Росії" ми не коментуємо. З приводу НРА знаю, що вони взяли на себе акцію з Дар'ї Дугіної (Дар'я Дугіна загинула під час вибуху автомобіля на Можайському шосе під Москвою ввечері 20 серпня - прим. ред). Я не стикався з цими людьми, не працював із ними. Ми з ними не пов'язані. Я б сказав, що це ліберали, які пішли бойовим шляхом.

Ми не брали участь у заході. Представники РДК не підписували у жодній формі так звану «Декларацію російської збройної опозиції». Сам документ, як на мене – це підтвердження консолідації російських сил, початок єдиного фронту. Ми як були відокремлені, так і лишилися.

Ви воюєте за незалежність України чи проти злочинного режиму Росії? Яка ваша мета/місія у цій війні?

Звісно, ​​ми воюємо за територіальну цілісність України. Але й за свободу Росії проти злочинного режиму Путіна. Була б ця війна в Казахстані, у Білорусі чи Китаї – бійці РДК були б там. Можна ще сказати, я воюю, бо мені просто соромно, що та маса, яка називається моїм народом, псує українську землю своїми ногами, вбиває, гвалтує, грабує.

Що потрібно зробити, щоб приєднатися до вас? Як виїхати із Росії, яку процедуру пройти?

Новобранці у нас є, надходить багато запитів від бажаючих приєднатися. У нас є свій Telegram-канал, там є бот, в якому прописано весь алгоритм. Доброволець проходить перевірку на нашому етапі та на етапі українських спецслужб. Поки що ми не зустрічали якихось агентів чи шпигунів. Хоча були такі хлопці, кого ми не приймали до своїх лав - надто вже гарна історія + завалений поліграф.

Чи ведете ви якусь інформаційно-просвітницьку діяльність, спрямовану на громадян Росії? Чи дає це плоди?

Telegram-канал наш націлений на російську публіку показати їм, як усе є насправді. У наших інтересах показати людям у Росії, що їм брешуть. Передплатники ростуть, отже, канал працює.

Чи допомагають вам люди з Росії - як партизани, готові працювати всередині вашої держави, чи донатами і підтримкою в мережі?

Донати є, на якісь необхідні речі вистачає. Взяли Starlink нещодавно, рації брали, машину нам підігнали.

Є хлопці, які займаються партизанською діяльністю. Хочу наголосити, що ніхто з наших хлопців не хоче завдати шкоди мирному населенню. Партизанами ведеться робота щодо дестабілізації роботи військкоматів, рейкова війна, інші акції.

У канаті РДК є такий пост, наприклад: "Хто планує знищувати шафи управління на залізничних гілках, якими на фронт їдуть ешелони з мобілізованими і технікою. Знайте - це легко, весело і ефективно! Знайдіть залізничну гілку, якою їдуть вантажні ешелони. Зламайте монтуванням дверцят, 5 хвилин роботи.Розбийте всередині 3-4 пляшки бензину і киньте сірник з відстані не менше двох метрів.Майте на увазі: потрібно знищувати відразу кілька шаф, бо один швидко полагодять.Робіть вночі, йдіть лісом, не залишайте слідів взуття і відбитків пальців".

Чи говорить про вас уряд РФ або російські медіа? Вас ще не додали до списку терористичних організацій?

У Росії про нас знають, але намагаються не афішувати. Стрєлков про нас говорив, назвав нас "неовласівці". У Телеграм-каналах виставляють нас як зрадників, проте на ТБ не говорять. РДК не визнали антиросійською організацією, але, може, це справа часу.

Під яким прапором ви б'єтеся?

"Російський Добровольчий Корпус" не визнає своїм символом Біло-Синьо-Білий прапор, вважаючи єдино - вірним для себе символом стилізовану "Спайку" Віктора Ларіонова. Ми воюємо під прапором РДК та прапором України.

І, до речі, наша символіка стає впізнаваною. Бачив татуювання у дівчинки з одним із наших бійців. Одна передплатника з Росії надіслала відео, як вона у кепці з нашим шевроном танцює під Єрмака “Дике поле”.

Які плани у РДК після війни – ліквідація путінського режиму, люстрація, ін?

Коли у вас тут все закінчиться, ми будемо заходити в Росію. Російської Федерації більше не буде, з 24 лютого для них почався зворотний відлік. 

Як на твою думку, чи здатні росіяни на держпереворот? Що їм заважає?

Так. Питання не в тому, що заважає, а в тому, що їм для цього потрібно. Хоча може заважає страх. Для бунту Росії необхідно, щоб РДК розвивалося. Людям потрібна альтернатива, їм потрібний лідер, здатний їх почути.

Ти віриш у те, що ці люди не знали, куди йдуть? За що вони борються – гроші, за амбіції вождя, через страх в'язниці? 

Не скажу, що мій народ був обдурений, адже багато хто усвідомлено на це йшов - за гроші, через страх, під впливом пропаганди. Зрадників скрізь вистачає, але серед мого народу їх чомусь виявилося багато. 

Я цього не розумію - всіх цих людей, які вішають собі "зетки" на машини: "Za батьківщину, Za Сталіна". Там цей Сталін у труні перевертається. Разом із Леніним. Просто прикинь, це країна, де в центрі столиці лежить труп. Труп людини, яка винищувала людей - чеченців, калмиків, росіян, українців. Влаштувала голодомор в Україні, а паралельно було голодування Поволжя. Астрахань - регіон, у якому були голодні бунти, і вони жорстоко придушувалися. Вони весь мій рід знищили там. А люди й досі їм поклоняються.

Що робити чоловікам у росії, які бояться могилізації та не здатні вийти на протест?

Нехай тікають із країни. Тільки нехай не чекають, що їх зустрічатимуть так само, як біженців із України. Вчора в тебе була "зетка" на лобовусі, а сьогодні ти "бідна обдурена російська людина".

В Україні є жарт, що всі "хороші" росіяни – 200-ті росіяни. Як по-твоєму, розпізнати "хорошего русского"?

Ми, наш підрозділ, хочемо показати всьому світу, що ми не "хорошие русские", ми – русские. Просто. Там, з іншого боку фронту, "русских" немає. Усі, хто там воює, це зрадники нашого народу, вони обдурилися, вони повелися за гроші.

Багато російських лібералів, які опосередковано виступають проти війни, все одно говорять про спільне майбутнє Росії, Білорусі та України. Пропонують "хороший русский мир" та загальний інформпростір, загальний вектор розвитку. Чи ти дотримуєшся подібних поглядів?

Це як сказати: "У мене є сестра, і якщо мені подобається футбол, а їй ні, - я маю її по голові щодня бити". Ліберали можуть говорити будь-що, але в результаті все буде зовсім по-іншому. Якщо обидві сторони захочуть, будуть спільні теми, але ми повинні розвиватися у спайку і мати спільний світ, тим паче загальний російський світ.

Якою має стати Росія? Чи мають у складі залишитися республіки чи їм час розвиватися самостійно?

Росія для нас - це п'ять областей. Ми дивимося на Ічкерію як на незалежну державу, на Дагестан як на незалежну державу, Татарстан... Ми не беремо їх до уваги, не називаємо їх нашою батьківщиною. Ми за те, щоб усі народи нашої неосяжної батьківщини були вільними. Наша країна називатиметься Руссю.

Що для тебе "русская культура", про що не соромно говорити?

"Русский" – це стан душі. Моя батьківщина – це гарна природа, люди добрі. Просторі степи, роздолля Волги, добра бабуся із відром молока, запах сіна. Хочу повернутися.

Над інтерв'ю працювали: Маргарита Турчак, Марія Чала