1 січня – День народження Степана Бандери: що ми знаємо про революціонера, якого досі бояться росіяни

Неділя 1 січня 2023 року – 114-та річниця з дня народження провідника ОУН, відомого борця за волю України й теоретика національного руху Степана Бандеру. Його постать зараз займає особливе місце — як в українському, так і у російському наративах. Інформатор розповість цікаві факти з його біографії та чого Бандеру досі бояться росіяни.

Походження Бандери

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, яке на той момент входило до Калуського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії (зараз це Калуський район Івано-Франківської області). Батько Степана Бандери був греко-католицьким священником, а мати походила з родини священників Глодзінських. На Галичині й на Прикарпатті по селах церковні прапори чи хоругви віддавна називали «бандерами». Звідси й прізвище. Всього в сім'ї було семеро дітей, Степан Бандера був другим після найстаршої сестри Марти-Марії.

«Пласт» та «кінна бандерія»

Першу пластову присягу українські юнаки та юнки склали у Львові під керівництвом Олександра Тисовського у 1912 році. Але Степан потрапив до пластового куреня лише з третьої спроби. Причиною став ревматизм, що в дитячому віці давав про себе знати. Втім, через упертість Степана таки прийняли до лав українських скаутів. Активним членом «Пласту» він пробув аж до 1930 року, коли організацію заборонили поляки.

Бувши пластуном, Бандера водночас брав активну участь у національному підпільному русі. Почавши з гімназійних часів, продовжив цю справу студентом. Спеціалізуючись на пропаганді, вигадував доволі оригінальні способи заявити про національну ідею. Через це наприкінці 1920-х польська поліція вже мала його в орієнтуванні. Наприклад, у Калуші одягнуті в козацькі однострої хлопці-вершники на конях прорвали поліцейський кордон і почтом супроводили візит Митрополита Андрея Шептицького. Пізніше цю ініціативу назвали «кінною бандерією». Бо ініціатором такої почесної зустрічі духовного лідера українців став молодий Степан Бандера.

Бандера та Львів

До Львова Степан Бандера переїхав у вересні 1928-го, щоб вступити на агрономічне відділення політехніки. Провчився у цьому закладі до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його арештували.

Інколи трапляється плутанина із закладом, де Степан Бандера здобував вищу освіту — у Львові, чи в його передмісті Дублянах. Насправді — все просто. На базі рільничої Академії у листопаді 1919-го створили рільничо-лісовий факультет Львівської політехніки. Перші три семестри навчання відбувалися у Львові, а три наступні − у Дублянах. Саме там, у головному корпусі Львівського аграрного університету, сьогодні розташований ще один музей Бандери, відкритий 4 січня 1999 року.

З чого почалася «популярність» Бандери

Вперше преса згадує ім’я Степана Бандери на зламі 1935-36 років, під час судового процесу після замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. 26-річний Бандера очолював крайовий провід ОУН в Західній Україні. В міжвоєнний період Галичина опинилася в складі польської держави – на підставі Ризького договору 1921 року з більшовиками. Польща гарантувала «українському населенню» широкі права – від освіти до мови, та все ж навіть етнонім «українець» у польській державі був неофіційним. Найбільшу національну меншину Польщі називали руськими чи русинами і лише в 1936-му — тоді ж, коли відбувався суд над Бандерою — польська влада формально дозволила вживання терміну «українці» (хоча й тоді не обійшлося без нюансів).

Бандера представляв визвольний рух, який боровся за незалежність України. У 1936-му він отримав смертний вирок, який замінили на довічне ув’язнення, а далі присудили ще один довічний термін. Що цікаво, на першому суді, коли Бандеру ввели до залу суду, підсудні встали й привітали його традиційним окликом «Слава Україні!», а спантеличені прокурори, судді та присяжні теж підвелися. 

Присуджене покарання Степан Бандера відбував у різних в’язницях тогочасної Польщі. Голодував на знак протесту. Не ламався. І навіть підтримував зв’язок із проводом ОУН через тюремного капелана. Ув’язненим дозволяли сповіді в духівника. На волю Бандера вийшов лише у вересні 1939-го, коли сторожа, що охороняла в’язницю, розбіглася. Бо почалася Друга Світова війна.

«Бандерівці»

Поняття «бандерівці» з’явилося під час Другої світової війни. Воно було пов’язане з організацією, котру очолив Степан Бандера, вийшовши з польської в’язниці на початку 1940 року. Цей термін поширився в Третьому Рейху: спершу у внутрішніх донесеннях нацистів, а далі в кацетах – концентраційних таборах, де опинилися провідники ОУН. Бандеру ув’язнили через проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави, та заслали до концтабору Заксенхаузен. А через рік до Аушвіцу, який вже здобув назву «табору смерті», відправлять першу групу провідних діячів ОУН. З 24 осіб живими з кацету вийдуть 11. Першим з-поміж них загине рідний брат Степана Бандери – Василь. За кілька днів туди привезуть і їхнього брата Олексу, якого теж замордують.

У кацетах бандерівці добилися, щоб на таборових позначках – трикутних «вінкелях» писали літеру «U» – бо вони українці, а не поляки («P») чи росіяни («R»), як це передбачалося для громадян ліквідованої Польщі чи СРСР. На окупованих німцями територіях бандерівці створять повстанську армію – УПА, а перший її бій відбудеться в містечку Володимирець у лютому 1943-го – це буде напад на німецьку жандармерію.

З концтабору Бандеру звільнили у вересні 1944 року. Після цього його перевезли на околиці Берліна і знову утримували під домашнім арештом, запропонувавши співпрацю в Українському національному комітеті, однак він знову відмовився. Наприкінці грудня 1944 року гестапо перевело Бандеру в Берлін. 1 лютого 1945 року Бандера з родиною втік під час авіаційних бомбардувань до Тіролю. Звідти він згодом переїхав до Відня.

Отож, з 1930-1940-х ім’я Бандери асоціювалося з рухом, який змагався за створення української держави. Після Другої світової сам Степан Бандера перебував поза Україною, очолюючи Закордонні частини ОУН. Але поняття «бандерівці» було на слуху і більшовикам, які захопили Західну Україну, було зручно вживати цей термін. До того ж у російськомовному просторі слово «бандера» було суголосне з «бандитом», на відміну від польської, у якій «бандера» означало «хоругву».

Термін «бандерівці» швидко увійшов у широкий обіг. Під ним розуміли не лише прихильників організації, яку колись очолював Бандера, але й будь-кого, хто виступав за незалежну Україну. Поняття «бандерівці» поширилося по Радянському Союзу через систему ГУЛАГу – лише на Західній Україні репресовано понад 500 тисяч осіб. Більшість з них заарештували та виселили.

У боротьбі між СРСР і бандерівцями перемогли останні. 1950 року вийшла програмна брошура ОУН під назвою «Хто такі бандерівці та за що вони борються», у якій організація декларувала свої цілі: «За перебудову сьогоднішнього СССР на принципі незалежних національних держав усіх совєтських народів…, за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в Україні всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіалістичним планам».

Постать Бендери в незалежній Україні

В незалежній Україні поняття «бандерівець» пройшло певну еволюцію. В 1990-х воно справді асоціювалося з ОУН та УПА. Але справді масова «бандеризація» України відбулася вже після Помаранчевої революції 2004 року. У той час ім’я Бандери почало набирати символічного значення і було пов’язано не так з конкретним політичним рухом, як з ідеєю власної державності та боротьби з російським неоколоніальним впливом. Особливо тенденція загострилась, коли прем’єр-міністром України став проросійський політик Віктор Янукович (2006-2007), що було сприйняте суспільством як ляпас революції і пряма загроза українству. Саме в цей період з’явились перші пам’ятники Бандері: у Львові (2007), Тернополі (2008) та Івано-Франківську (2009).

Подальші доленосні події в Україні, зокрема Революція Гідності та російська агресія 2014 року давали ще сильніші імпульси «бандеризації». Суспільство гостро потребувало символів, які б найточніше виражали почуття воюючої нації, і постать Степана Бандери та його соратників пасували до моменту якнайкраще. Жертовність, віра в свою ідею, героїчний спротив російському (у тогочасній більшовицькій обгортці) експансіонізму — все те, чим колись жив і дихав бандерівський рух, стало знов актуальним. А особливо зараз, коли війна на Донбасі переросла у повномасштабне вторгнення.

Степан Бандера та російська пропаганда

Що стосується теперішньої російської пропаганди, то тут йдеться не про самого Степана Бандеру, якого немає на світі вже понад 60 років. Коли у березні 2022 року Рамзан Кадиров призначив грошову винагороду за його голову, це не могло викликати нічого, крім сміху. Насправді ж, росія вела і веде свою «священну війну» не проти реальних чи міфічних бандерівців, а проти українства як такого. Саме існування самостійної України є для росії свідченням «нацифікації» цих теренів, із якою неможливо змиритись. Певним чином це й прирекло постать Бандери на таку посмертну популярність.

Сьогодні вся Україна стала «бандерівською». Тобто такою, що затято протистоїть агресору цілком у відповідності до ОУНівської заповіді: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї». Відповідні тенденції щодо сприйняття символів підтверджує й соціологія. Згідно з опитуванням групи «Рейтинг», проведеного наприкінці квітня 2022 року, позитивне ставлення до Степана Бандери різко зросло — аж до 74% (у 2012 — лише 22%). Так само збільшилось число симпатиків Івана Мазепи (з 44% у 2012 році до 76% у 2022) та Симона Петлюри (з 26% у 2012 році до 49% у 2022).

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.