«З міста, де я виріс і де росте мій син – їхати не збираюсь. Жоден ворог нам не страшний». Історія харківського волонтера Артура Орищенка

«Це моя земля. Чому я мушу кудись їхати?». З цієї фрази Артур Орищенко розпочав свою розмову із родиною рано-вранці 24 лютого. Понад мільйон харків'ян цього дня прокинулися від звуків пострілів, ракет, що прилітають, нерозуміння, і навіть невіри в те, що це реальність. Ворог почав нещадно обстрілювати місто, а в деяких селах регіону вже стояла техніка та тисячі російських солдатів.

Артур разом із дружиною та сином вирішили, що нікуди їхати не будуть. Так і живуть у Харкові з моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну. У мирному житті Артур вів підприємницьку діяльність. Оскільки у військкоматі його не взяли на службу, то однозначно ухвалив рішення допомагати людям та зайнявся волонтерством. 

Разом зі своїми друзями почали возити адресну гуманітарну допомогу людям похилого віку, самотнім, дітям, людям з інвалідністю і просто всім нужденним. Їздили на Північну Салтівку, яка найбільше зазнавала ворожих обстрілів, у ті місця, куди пускали військові, та інші райони міста. 

«На самому початку багато людей були у страшній паніці. Бігли, виїжджали із сім'ями. Тож треба було з холодною головою думати – що робити та як допомагати? Магазини були закриті, тому люди, які навіть мали гроші, просто не могли дістати собі їжі. Ми почали домовлятися із підприємцями, відкривати склади та все це розвозити. Не працювали й аптеки, тож кооперувалися із волонтерами з інших міст. Наприклад, ніколи не забуду тепер вже мого друга Валерія Бондаря. Він із Кривого Рогу. Разом із дружиною вони просто завантажили повну машину продуктів харчування та ліків і привезли до Харкова, а ми тут – почали роздавати людям. Коли привозили щось військовим, вони нас обіймали. І ви не повірите, але дорослі чоловіки плакали, розумієте? Ось така єдність та підтримка один одного», - розповідає Артур. 

Зараз волонтери допомагають лише тим категоріям людей, які цього дійсно потребують. Дітям розвозять памперси, харчування. Літнім та людям з інвалідністю – продукти. У команді Артура близько 20 людей. Окрім цього, хлопці займаються евакуацією – були у Коробочкиному, Ізюмі, Чугуєві та звідти вивозили людей на власному транспорті. До міських лікарень волонтери возять ліки, інвалідні візки, перев'язувальні матеріали. За всі ці важкі три місяці війни, каже Артур, змінилися життєві цінності та пріоритети, але й люди змінилися – багато хто показав своє справжнє обличчя. Трапляються випадки, зізнається волонтер, коли допомога просто не цінується. Але попри це, стверджує, разом із командою продовжуватиме робити це й надалі. 

«У перші дні війни на мікрорайоні Баварія були сильні прильоти. Ми допомагали співробітникам ДСНС рятувати людей. З палаючого будинку евакуювали хлопця та дівчину. І знаєте, вони не хотіли залишати свою квартиру без кота. Коли все навколо горить, двері заблоковані, стріляє і гуркотить, ця пара категорично відмовлялася спускатися сходами без кота. Ось ця любов до всього – до тварин, до рідного дому, до міста, до країни і змушує нас не зупинятися та йти далі. Адже ще незрозуміло, коли скінчиться ця війна», - каже волонтер. 

Рівень патріотизму харків'ян, усіх – від військових та до дітей, просто зашкалює, і настільки міцний, що ворогові й не снилося. Виїжджати з рідного міста, де виріс і виховує сина Артур не збирається. І непохитно вірить у перемогу України.