Рятуючись від війни, втекли до Ізраїлю: історія української родини, яка потрапила до епіцентру різанини ХАМАС

Ми приїхали до Інни Давидченко в маленьке містечко Рош-ха-Аїн, яке розташоване лише за 5 км від кордону Ізраїлю з Палестинською автономією, де мешкають тисячі прихильників ХАМАСА. Нині тут тихо. Але я з жахом дивлюся, як безтурботно грають на дитячому майданчику трирічні Ірини доньки: світловолосі близнюки Валерія та Вероніка. А раптом історія із вторгненням терористів на південь країни повториться?

У чорну суботу хамасівці вбили 1400 мирних ізраїльтян. Також вони взяли в полон 240 людей.

До консульства України не потрапити: наплив біженців

- Ти коли виростеш, ким будеш? - запитую я у старшого сина Інни 8-річного Матвія.

- Не знаю. Але зараз граю у військового. Мені потрібно швидко прогнати всіх російських та арабських терористів з мого дому.

- У нього друг залишився у Харкові, – посміхається Інна Давидченко. - Ось вони інтернетом ЗСУ і «допомагають».

Мені незручно запитувати Інну, чи знає вона про те, що вони знаходяться зовсім поруч із ПНА. Жінка й так двічі пережила війну. Але й мовчати теж не можу.

- Тільки сьогодні це з'ясувада! – зітхає Інна. – Нас сюди привезли волонтери, а вони говорять лише івритом, і я їх не розумію. Тут на стислий термін звільнилася квартира. Ось вони нас і оселили. Повернутися до Сдерота, де ми винаймали житло, поки не можемо. Місто розташоване за кілометр від Гази і ХАМАС його постійно обстрілює ракетами.

В Ізраїль Інна з дітьми приїхала у травні 2022 року, за туристичною візою. Прямо в аеропорту довелося написати відмову від статусу біженця – інакше їх не впустили б у країну. Тому жодної допомоги від держави, як біженка, вона не отримує. Куди їй з дітьми йти, коли господарі квартири до Рош-ха-Аїна повернуться, вона не знає. Роботи та коштів на оренду житла Інна не має.

– Та що там казати! – вигукує вона. – Я навіть не можу зробити дітям виїзні документи. Для цього потрібно потрапити до консульства України. А зайняти чергу просто не реально. Наразі консульство штурмують сотні українців, які не мають закордонних паспортів, і ніхто не може прорватися на прийом. Чесно кажучи, після всього, що ми пережили, опинитися в такій ситуації дуже прикро. Виходить, ми своїй країні не потрібні?

Погріб міг стати могилою

Війна для сім'ї Інни Давидченко, як і для більшості українців, розпочалася 24 лютого 2022 року.

- Ми з чоловіком та дітьми прокинулися о 5-й ранку від сильних вибухів, – пригадує Інна. - Спросоння вирішили, що це салюти. Але гуркіт був такий, що в нашому будинку деренчали залізні дахи та ганок. Потім зрозуміли – війна.

Увечері до родини Давидченка прийшла знайома. Жінка поклала дітей спати і дорослі сіли пити чай. Але раптом різко погасло світло.

А потім – бабах! Виявилося, їхнє обійстя обстріляли з градів: розбили ворота і паркан, залишили вирви на городі, знищили автомобіль.

- Скло в будинку з тріском обсипалося, ми схопили сплячих дітей і побігли до льоху, - згадує Інна. - Через пару годин з'явилося світло і нам вдалося включити "дуйку", інакше б завмерли.

З погрібу вони вийшли лише на третій день. Знайшли свого зголоднілого кота, який під час обстрілу так злякався, що сховався в дальньому кутку. Чоловік Інни вирушив у місто по продукти, але повернувся з порожніми руками. Магазини, аптеки та банкомати вже не працювали.

– Ми залишилися жити у погребі, – продовжує Інна. – Діти спали на полицях для картоплі, які ми накрили ковдрами. Звичайно, ми розуміли: якщо прилетить, погріб стане могилою. Але що нам було робити?

У місті з'явилися російські блокпости та прапори. Повітря розпорювало гомін вертольотів. У бік Куп'янська йшли колони з військовими та цистерни з паливом.

Окупанти розгулювали вулицями з автоматами та перевіряли телефони городян. Якщо їм вдавалося знайти хоча б одну фотографію на підтримку України, забирали на катуваня до Агрегатного заводу. Там затриманих тримали в холодному підвалі в непроглядній темряві, морили голодом, били, били струмом, вирвали нігті.

- Дворами приватного сектору роз'їжджав бетеєр із озброєними солдатами, – розповідає жінка. – Шукали зброю та грабували вдома.

Через місяць у Вовчанську закінчилися продукти, пропали електрику та зв'язок. Змерзлі й голодні люди похилого віку з ранку займали чергу за гуманітаркою.

- Ми з чоловіком вирішили, що нам з дітьми треба їхати, – зітхає жінка. – На початку травня добрий знайомий вивіз нас із дітлахами через пропускний пункт Шебекіно до Бєлгорода. На КПП перепотрошили мій телефон. Але я все заздалегідь видалила. Нас випустили до Пскова, звідти ми поїхали до Латвії і, нарешті, прилетіли до Ізраїлю.

Дочка грає в сирену і б'ється головою об стінку

Приблизно через місяць після прибуття Інни з дітьми до Ізраїлю почалося чергове зіткнення між ЦАХАЛ [ізраїльською армією - Інформатор] та ХАМАС. Протягом восьми днів терористи з Гази обстрілювали ракетами Сдерот. Потім усе припинилося. Потім ще раз поновилося – у травні 2022.

- Тож коли вранці 7 жовтня завила сирена, я навіть не злякалася, – розповідає Інна. – Тим більше, що діти завжди сплять у мамаді [броньована кімната, яка є у багатьох ізраїльських оселях - Інформатор]. Думала, політає та припиниться. Але потім я почула автоматні черги і не на жарт злякалася.

Озброєні до зубів хамасівців заїхали до міста на пікапах. На кузовах їхніх автомобілів було прикріплено великокаліберні кулемети. Вони захопили поліцейську дільницю та вбили 18 поліцейських. Потім почали розстрілювати всіх поспіль.

- У нас із вікна видно зупинку біля бібліотеки, – згадує Інна. – Там зупинився автобус із пенсіонерами, які їхали на Мертве море. Поки водій міняв колесо, люди похилого віку вийшли на вулицю, і тут з повороту на них вискочив білий пікап. Терористи вбили всіх людей похилого віку і рвонули в наш бік, обстрілюючи мій будинок. Я впала на підлогу та поповзла до дітей.

В жаху Інна з малечею закрилася в мамаді.

- Схопила кухонний ніж та сиділа так 6 годин до приходу армії – розповідає вона. – Потім ще кілька днів точилися бої: вибухали ракети, лунали автоматні черги, тремтіли стіни будинку. Було дуже страшно. На мене то істеричний сміх нападав, то хотілося плакати в голос. Але я не дозволяла емоціям вириватися назовні. Дітям і так було тяжко. Одна з близнючок заснула, а потім прокинулася від сильного вибуху і як закричить.

Вранці 8 жовтня Інна знайшла волонтерів та поїхала зі Сдерота.

- Панічних атак після того, що трапилося у дітей, на щастя, немає – каже вона. – Але одна з близнючок тепер грає в Цева Адом [сирена - Інформатор] і б'ється головою об стінку. Ми неймовірно втомилися втікати від війни, блукати чужими квартирами і починати життя «з нуля». Тож хочеться додому! Але… Там війна.

Неподалік дитячого майданчика, де ми з Інною розмовляємо – будівництво. У робітників щось падає, і Інна з сином здригаються. Дає взнаки пережите – чи то у Вовчанську. Чи то вже в Сдероті.

- Тепер ми ще лякаємося і гулу літаків, - зітхає вона.

Про те, чому росія зацікавлена в великій війні на Близькому Сході, читайте у спеціальному репортажі Інформатор-Україна з Ізраїлю. В ньому мова про те, якого розвитку подій очікує країна, зіткнувшаяся з нечуваною агресією проти мирних громадян. 

Київ – Тель-Авів - Київ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Репресії та депортації: як росіяни знищують шкільну освіту для українських дітей в окупації - дослідження Amnesty International
• Радник з нацбезпеки Ізраїлю: Після ХАМАСу настане черга Хезболли
• Евакуація українців з сектору Гази завершена: у Буданова розповіли подробиці