Покарання за проукраїнську позицію, примусова депортація та мародерство. Як живе Попасна, яка півтора місяця стримувала окупантів

Попасна – невелике затишне місто Луганської області, що знаходиться на лінії розмежування з початку російсько-української війни у ​​2014 році. Тут проживало понад 22 тисячі громадян. Місто відбудувалося і процвітало після бойових дій 2014-2015 років: працювали школи, лікарні, реконструювалися площу та фонтани, у 2020 році на залізничний вокзал став прибувати швидкісний потяг, що курсує на Київ. Протягом 8 років війни на Донбасі жителі Попасної звикли до звуків пострілів і вже не звертали на них уваги. На початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України люди особливо не побачили змін — для Попасної пекло почалося з 2-3 березня.

Російські військові почали масово обстрілювати місто з артилерії, мінометів, пізніше під'єднали й авіацію. Півтора місяця окупанти Росії та "ЛНР" не могли прорвати оборону Попасної, адже за 8 років позиційної війни українським захисникам вдалося її досить добре зміцнити. Щодня, підтягуючи гарматне м'ясо та велику кількість техніки, російські загарбники намагалися штурмувати місто, але через невдачі були змушені відходити назад. Свою злість, як і завжди, зривали на інфраструктурі Попасної та житлових кварталах. За словами керівника Луганської військової адміністрації Сергія Гайдая, у місті немає жодного вцілілого будинку та будівлі – тотальна розруха, а ситуація схожа на сценарій у Маріуполі.

У другій половині квітня російським найманцям вдалося прорвати оборону ЗСУ, бої безпосередньо перейшли у вуличні. І знову руйнування та вбиті мирні громадяни – окупанти знищили Попасну. Просто стерли місто з лиця землі. Українські захисники були змушені покинути місто та зайняти заздалегідь підготовлені позиції. 8 травня Попасна опинилася під контролем так званої «ЛНР».

Після захоплення почалося зовсім інше життя. Зовсім не таке, як в Україні. У цьому переконалися навіть ті, хто щиро вірив і чекав на «руський мір». Варто зазначити одразу, що для людей була можливість евакуюватись за межі Луганщини. Для цього волонтери та поліцейські ризикували своїм життям – дорога до Попасної обстрілювалася, адже на неї проникали ворожі ДРГ. 20, 30, 50 людей, іноді 5-10 вдавалося евакуювати. Після того, як під обстріл потрапив водій автобуса (пізніше з'ясувалося, що рашисти взяли його в полон), евакуацію зупинили. На момент захоплення Попасної у місті залишилося близько 2,5 тисяч громадян. Усі жили без жодних комунікацій: води, газу, електрики та мобільного зв'язку. Всі, хто відмовлявся евакуюватися, коли це було можливо, змушені були під дулом автомата їхати в невідомість за наказом солдатів росії та кадировців. Почалася депортація – громадян вивозили на окуповану територію квазіреспубліки до Первомайська та Стаханова. Там же й видавали декому повістки, змушуючи воювати на їхньому боці. Зв'язок із людьми втрачено.

Крім цього кошмарили попаснян і за їхню проукраїнську позицію: телефони, одяг, квартири, що вціліли, ретельно перевірялися на символіку, літературу, фотографії з українськими написами. Люди так само пропадали, деяких за опір та відмову «говорити російською» просто розстрілювали.

Головні війська, щоправда, у ТікТоці, відбирали у мешканців ключі від їхніх будинків та квартир і йшли туди мародерити. Та й відсутність ключів не ставала на заваді – двері вцілілого житла зламували. Як і скрізь, у пріоритеті цінних речей для окупантів стандартний набір: пральні машини, холодильники, мікрохвильові печі, унітази, прикраси та одяг.

Реакція місцевих мешканців окупантів ображає. У листуванні між собою солдати висловлюють невдоволення: «Ми звільнили їх, а вони, невдячні, кричать своє нацистське «Слава Україні!», говорять українською і не дякують нам, що ми врятували їх від укропів». Справді, а за що дякувати? Так, Попасну «звільнили». Лише звільнили від життя та цивілізації. Розбирати руїни та завали загарбники явно не збираються, а говорити про відновлення міста взагалі не варто.

На сьогодні мешканці Попасної просто виживають: їжу готують на вогнищах, гуманітарну допомогу рашисти завозять, але кількість продуктів невелика, а якість вельми сумнівна. Ось такий він «руський мір» – який несе лише руйнування, сльози та біль.