Я відчував себе бен Ладеном: директора херсонського театру прийшли заарештувати сорок автоматників

Директор херсонського драмтеатру Олександр Книга пережив окупацію та допити російських ФСБешників. У проєкті “Говорить Суханов” він відверто розповів як його заарештовували росіяни, як зараз живуть українці на окупованій Херсонщині і що сталося з його будинком та майном в Олешках та як виживає зараз театр.

“Сьогодні ми намагаємося працювати та розширювати діяльність театру. Великі вистави ми випускаємо у Миколаєві, бо не можемо поки використовувати свою велику сцену й працюємо тільки як арт-хаб в укритті. У самому театрі зараз з трьохсот вікон живих п’ятнадцять. Але вже дуже скоро після звільнення Херсону ми дали першу виставу. В перший ряд ми тоді посадили нашого режисера Сергія Павлюка, який став символом спротиву Херсону, бо п’ять разів його затримували ФСБшники.

Сам я та моя сім’я зараз безхатченки, бо все у нас на лівому березі, будинок в Олешках. Будинок вже підтоплений та розграбований і я не знаю, чи залишиться він взагалі, бо кілька днів тому туди прилетів дрон, рашисти ховали там свою машину. Мені прислали відео на якому видно, що немає вже гаражу, але рашистська машина там стоїть спалена. Це мене тішить.

В Олешках вже більше ніж півроку немає не води не світла. Моя донька з чоловіком створили фонд для допомоги лівому берегу - збирають гроші й завозять туди харчі та ліки. Там залишилися тільки старенькі люди й ситуація зараз така, якщо хтось є в домі, то росіяни можуть прийти обшукати, але не чіпляють. А коли людини немає вибивають двері й виносять все що можуть.

Наприклад, на нашій вулиці залишилася одна сімейна пара. Вони старші за мене (Олександру Книзі 65 років. - Прим. ред.) Всі ці два з половиною роки вони зберігали своє майно, але два тижні тому прилетів снаряд, потрапив в їхній будинок. Він горить в них на очах, а вони нічого зробити не можуть. Немає світла, тому не може включити мотор, щоб загасити полум’я. Викликати когось теж немає можливості. Тому треба їм допомагати”, - говорить Олександр Книга. 

Під час окупації Олександа арештовували і це відбувалося за його словами такю. ніби він головний терорист світу або на його подвір’ї знімають екшен.

“Коли ФСБешники мене заарештували, вони знайшли фотографію та допитувалися: “Що ти робиш у військоматі?” Сказав так як є: “Ходив, не взяли”. На допитах вони схиляли мене до співпраці, але я не погоджувався. Страху як такого не було, але переживав за те, що вони можуть поститися моїй сім’ї. Але в цілому це було схоже на якесь трешове кіно. Затримати мене приїхало сорок чоловік озброєних до зубів, купа “зеток”, снайпер на даху та три бронітранспортера - один здоровий й два поменше. Я відчував себе бен Ладеном, не менше. До будинку зайшли людина з щитом та двоє з автоматами.

На той момент спротив Херсона всиляв в нас надію. Мене звинувачували в тому, що я головний організатор мітингів в Херсоні. Але в Херсоні я майже не був. Я в перший день поїхав до театру, щоб відкрити бомбосховище та перекрити газ, а назад вже не зміг повернутися, тому що потрапив під обстріл і вже в той час захоплювали Антонівський міст. Але мене до сім’ї в Олешки відвезли човником. Вже на другий день зібралися чоловіки на вулиці та вирішили патрулювати вулиці, а до нас доноситься гул як колони йдуть на Миколаїв. Ми знали, що спочатку вони прийшли до Херсону й там почалися арешти. Затримали мою заступницю, бо її син був у Нацгвардії. Були серед людей й зрадники.

Пізніше прийшли й до нас, а ми чекали на них - поскручували всі назви вулиць, номери будинків. Вони їхали в Цюрюпінськ, а постійно потрапляли в Олешки, тому що назва міста змінилася. Так вони їздили кругами”, - згадує Книга.

Заарештувавши Олександра росіяни хотіли, щоб він відкрив театр та почав заспокоювати громаду. Але директором на його місце поставили колишнього охоронця театру, котрий пішов на співпрацю з загарбниками.

“Поки в будинку вели обшук, ФСБешник в моєму кабінеті мене допитував. Поруч з ним стояли двоє з автоматами. І коли вони казали: “Виводимо його!”, - в нашій сім’ї ніхто не плакав. І це для мене теж була підтримка.

Потім мене посадили до машини й треш продовжився. Машина наша, віджата. Сіли поруч зі мною троє військових, а в авто у мене грало радіо “Байрактар”. Лякатися було нічого. Потім мене привезли, натягнули на головку шапку, зв’язали руки за спиною, зняли ремінь та шнурки. Але до всього цього я був готовий ми таке у виставах робили. Потім знов на допит до ФСБшника майже на цілий день. Він лагідно розмовляв і це нагадувало пінг-понг й ходу по мінному полю. Мені дорікали, що ми не святкували 9 травня та заводили в СБУ справи на бабусь, котрі виходили з георгієвськими стрічками. Врешті-решт вони вирішили мене відпустити. Спитали, де я збираюся переночувати у Херсоні. Сказав, що у театрі. Тоді вони знов натягнули мені на голову капелюха, щоб я нічого не бачив, посадили у машину. А коли привезли, наказали вийти, порахувати до десяти, а потім можна було зняти капелюх.

Виявилося, що привезли вони мене не до театру, а до палацу культури текстильників. Я зрозумів, що до театру ще 4 кілометри. І коли я дізнався, котра година й зрозумів, що до початку комендантської години 40 хвилин мені вперше стало страшно, тому що розумів, що за цей час я не дійду. Але я згадав, що недалеко живуть мої знайомі, котрі перевозили мене на човнику. Я пішов до них й рівно у восьмій постукав у їхні двері. Прийняв душ, але відчуття було таке, наче тебе згвалтували. Зовсім нічого не хотілося не їсти, не пити, хоча за цілий день я взагалі не пив та не їв.

Потім я повернувся до дому й думав, що вони мене вже відпустили, але це було не так. Вони в моєму телефоні створили телеграм-канал Бро. Раніше у мене його не було і коли мені подзвонили я перелякався. Я не взяв трубку, але наступного дня вони знов подзвонили і кажуть: “Чому ви не берете трубку? Ми хочемо з вами ще поговорити”. Через два дні ми зустрілися в театрі і їхній представник мені каже: “Відкривайте театр та заспокоюйте людей”. Тоді я зрозумів, що вони від мене не відстануть й треба щось робити.

Ми зібралися на сімейну нараду й вирішили втекти з Олешок та заховатися у Херсоні. На другий день ми розпочали евакуацію та сховалися у різних друзів. Але я ще продовжував працювати і я точно відчував спиною, що за мною слідкували. І ось мені подзвонили друзі з Києва, дали номер телефона поліцейських, яки будуть виїжджати з міста й запропонували зв’язатися з ними та виїхати”, - згадує Олександр.   

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. Підписатися на канал у Viber можна тут.