Головна
Життя
18:42, 30 Червня
Информатор UA

Интро

Пологи невелике містечко у Запорізькій області, що було окуповане російськими військовими ще 3 березня. Відтоді й до нині Пологи та прилеглі села під постійними обстрілами. 7 березня ворожі кулі російських солдатів обірвали життя місцевої жительки залізної геройки Галини Батієвської у дворі її будинку. Галина Батієвська працювала начальником станції Челюскін Запорізької дирекції залізничних перевезень регіональної філії Придніпровська залізниця. На цій станції пані Галина пропрацювала черговою майже 40 років. Коли військові зі спини розстріляли Галину Олександрівну їй було 57 років. Кореспондент Інформатора поспілкувалася з донькою загиблої Галини, на очах якої це все відбулося. Як жила сімя у перші дні окупації Більше немає сил тримати це в собі. Я хочу розповісти історію, як "рускіє асвабадітєлі" прийшли в моє місто і забрали найдорожче, що в мене було, мою маму. "До" ми жили добре, не скаржилися. Жили, як всі, від зарплати до зарплати, від боргів до боргів, але те, що сталося "після" нікому не побажаєш. 1 березня в нас повністю зникло світло, тому жили ми з ліхтариками, їли, пили чай, а коли закінчився і чай, то колотили варення з кип'ятком. Через те, що не було світла, не було і води, тому ходили до сусідів, набирали воду в них. 2 березня близько 11-ої години навпроти нашого будинку з'явилися чоловіки в військовій формі та почали стріляти. Як потім виявилося, то була наша тероборона. Стрілянина продовжувалася десь до 4-ої вечора, а потім військові поїхали в сторону Кагаліна. Я весь час виглядала у вікно. Я побачила, що згори, зі сторони Токмака, їде велика колона військової техніки, коли я придивилася, то мало не впала, на одному з БТР майорів російський прапор. 4 березня, станція Челюскін, де працювала Галина Батієвська Так і жили, кожного ранку, як під будильник, прокидалися о 5-ій від звуків стрілянини та вибухів, спати лягали о 6-ій вечора, бо було вже темно. Інколи спали вдягнені та ще й під двома ковдрами, оскільки було прохолодно. Окрім світла, не було ще й зв'язку та інтернету, тому ми знайшли радіо, сусіди батарейки, та слухали інформацію по радіо. Інколи до сусідів приїжджав син з невісткою та розповідали, що де чули. Вони сказали нам, щоб після 4-ої вечора ми взагалі не виходили, навіть у двір. Що в районі магазину "Весна" хлопець приїхав провідати своїх батьків, а рашисти поранили, а потім добили прямо біля двору. Перед цим там був підбитий їхній БТР. Мама теж його бачила, коли ходила в центр по роботі. Автобуси в нас не ходили, магазини розбили та пограбували. Які й працювали, купити нічого не могли, бо не було готівки, термінали не працювали, зняти гроші теж не було де. Кожного ранку мама пішки ходила на роботу в село Інженерне. По дорозі назад мама заходила до сестри, провідати їх та своїх внуків. В той час я дуже за неї хвилювалася, хоч біля нас і було більш менш спокійно, а стріляли десь на селі. Так було до 7 березня, той день я не забуду ніколи, розповідає Валентина Батієвська. Рускіє асвабадітєлі прийшли в моє місто і забрали найдорожче, що в мене було, мою маму 7 березня мама зібралася з'їздити до сестри на велосипеді. Набрала пару пляшок води їм, я поклала трішки смаженої печінки дітям. Мама повісила сумку на велосипед і вийшла з двору. Я зачинилася і, як завжди, дивилася у вікно. Мама сіла на велосипед і поїхала, але через хвилину повернулася. Я відчинила двері й запитала, що сталося, вона сказала, що там біля зупинки, біля "Колгоспного садка", стоїть російський БТР. Я сказала, що сидимо вдома і нікуди взагалі не виходимо. Було тихо, була десь 10 година ранку, ми сиділи на кухні снідали й тут десь поруч як бахнуло, що аж тинькування в хаті посипалося, зразу потягнуло холодом. Ми пішли в хату і побачили, що вибило шибку у вікні. Почали стріляти з двох сторін, на вулиці біля нас і на нижній вулиці. Біля нашого двору з'явилися російські військові, один стояв за стовпом, а другий виламав одну секцію з нашого паркану і лежав на ній. Вони стріляли в сторону Кагаліна. Нам не було тоді видно, потім виявилося, що стояли й біля двору сусідів, стріляли з ракетниці. Певно були й у дворі, бо ворота були відчинені, а на подвір'ї валялися гільзи. Ми з мамою знайшли ковдру, я забивала розбите вікно, щоб не так дуло, а мама почала збирати документи та деякі речі, щоб піти до сестри. Все стихло. Ми почули, що говорять сусіди й пішли до них, виявилося, що в їхній город прилетіла ракета і вибуховою хвилею в них в хаті вибило всі вікна і вхідні двері. Ми пішли до себе подивитися, що у нас робиться за хатою. В нас у літній кухні вибило вікна разом з рамами, вирвало двері та уламками побило сарай. Я пішла назад в хату. Як тільки я зайшла, я почула постріли і як мама крикнула "Валя", я відчинила двері й не одразу зрозуміла, що сталося. Мама стояла, тримаючись за стіну гаража, і каже "Мені прострілили ноги", вона зробила пару кроків і присіла під гаражем, з ніг почала сильно текти кров, потім мама потягнула до мене руку і попросила допомогти їй. Як тільки я потягнулася до неї, вистрілили вдруге, мама повністю сповзла на землю, зітхнула і замовкла вже назавжди, продовжує донька покійної. Я не плакала, я вила Я зачинилася і сховалася в хаті. Я набирала в телефоні всі номери, які можна, але без пуття, не було зв'язку навіть з екстреними службами. Стріляли, над нами щось літало. Я сиділа і молила Бога, щоб мені на хату нічого не скинули. Я не плакала, я вила, інколи виглядала у вікно в надії на якусь допомогу, але бачила лише бездиханне тіло своєї мами. Я вдивлялася в нього, можливо мама ще дихає, може заворушиться, хоча знала, що це вже не так. Вночі проїжджали швидкі, але мені страшно було вийти. Так я просиділа до ранку, закутавшись в мамину куртку і плачучи. 8 березня рано зранку я почула гомін в сусідньому дворі, я глянула у вікно, що виходить на їхній двір, і побачила, що в них у дворі стоять курять і розмовляють російські військові. Я сиділа тихо, а потім почула, як стукнула хвіртка, яка була між нашим і сусіднім двором. Один військовий пройшовся, пішов назад і каже "Там лєжит какая-то женщіна", знову стукнула хвіртка і їх було вже двоє. Вони почали стукати у вікна, перевірили чи зачинені двері й пішли. Через деякий час вони повернулися, знову почали стукати у вікна і кажуть "Виходітє, нє бойтєсь, ми свої, ми с міром прішлі". Я відчинила двері, їх було двоє, "своїх", з бурятськими рожами, з ними був наш сусід. Один запитав, чи я сама. Я сказала, що так, сусід теж підтвердив, що ми жили з мамою вдвох і тепер я лишилася сама. Він, дивлячись на тіло мами, питає "Ето мать", кажу "Так". А він "Сабалєзную, ви би єйо хоч чєм-то прікрилі". Дядя Вася зірвав ковдру з вікна, яку ми прибили, щоб не так дуло, і накрив маму. Потім спитали, чи є в мене ліхтарик. Коли я винесла ліхтарик, мені сказали йти вперед в хату і світити їм. Я з ліхтариком йшла попереду, перший за мною, наставивши на мене автомат, а другий за ним. І тут той, що йшов за мною, став і матюкнувся, другий спитав, що. Цей пересмикнув затвор автомата і звідти випав патрон. Я зрозуміла, що якби він ненароком натиснув на курок, мене б вже не було. Вони перевірили хату і пішли. Я почала збирати речі, щоб піти до сестри. Я почула голос сусідки й пішла до них. Сусідів приїхав забрати син, тьотя Наташа теж плакала, вона розповіла, що ці тварюки прийшли до них, сусіди сиділи в погребі, сказали або вилізайте, або кинемо вам гранату, поставили їх на коліна, роздягали та перевіряли. Тьотя Наташа сказала мені зібрати самі необхідні речі та тікати до своїх, поки вони пропускають, пригадує Валентина. Нерозірваний снаряд, м. Пологи Поховати матір не вдалося Я збирала речі, коли мене погукала тьотя Наташа, я вийшла з двору, вона сказала, що зараз маму відвезуть на кладовище. Почала давати мені білу пов'язку, щоб я вдягнула на руку, коли буду йти. Я сказала, що вже порвала наволочку, пов'язка є. Військові зупинили якогось хлопця на машині та чоловіків з велосипедами. Ці чоловіки допомогли повантажити тіло мами в машину і ми повезли її на кладовище. Я хотіла покласти маму поруч з могилою тата, але цей хлопець відмовився туди їхати,. Так само не захотів під'їжджати до могил маминих родичів, боявся, що там заміновано.Чоловіки теж відмовилися нести далеко. Так тіло мами, загорнуте в ковдру, поклали на початку кладовища між чужими могилами. Потім, коли приїхали назад, росіянин погукав мене і каже "Тут питають, чи є у вас їсти?". Я сказала, що немає. А сама про себе подумала: "Може вам ще чаю запропонувати, гади?". Я зібрала речі, й тут прийшов один з військових, але не бурят, зовнішність слов'янська, приніс свій сухпайок і сказав "Натє, скушаєтє, єслі захотітє". Я повісила сумки на велосипед і пішла. Коли я проходила повз ту злощасну зупинку, то побачила, що ніякий то не БТР, а підбитий рашистський Камаз, будка якого забита якимись речами, продовжує жінка. Виявилося, що 7 березня на розі стояв не російський БТР, а підбитий Камаз Я йшла і всю дорогу плакала. Якби мама не побоялася тоді проїхати, якби дійшла до сестри, а не повернулася, або якби взагалі нікуди не виходила. Але одні якби... Підбитий Камаз Коли я звернула на вулицю, де живе моя сестра, побачила, що у дворі гуляють мої племінники, я їх погукала. Але як я не намагалася стримати сльози, не змогла і ще дужче заплакала. Я не знала, як сказати сестрі, що нашої мами вже немає, а тим паче дітям, де їхня бабуся. Вони бігли до мене і радісно кричали "Тьотя", потім спитали, де бабуся, я просто сказала, що її немає. В ту ніч я довго не могла заснути, було незвично... незвично тихо. 12 березня з'явився рашистський блокпост на Кагаліні, а потім і біля заправки, недалеко від сестри. Все ближче і ближче була стрілянина і вибухи. Знову наближалося те пекло. Зять домовився зі знайомим сходити на кладовище, викопати яму і поховати маму. Нам сказали, що треба йти на блокпост і домовлятися з цими тварюками, щоб нас туди пустили, бо перед цим там розстріляли людей. Наступного дня знайомий виїхав з міста. А нам сказали, щоб в ту сторону і носа не показували. В один "прекрасний" день, коли бахнуло так, що вхідні двері відчинилися, сестра з зятем поговорили й вирішили виїжджати, мене забрали з собою. Так 15 березня ми виїхали з Поліг. Я плакала, що ми їдемо, а мама там так і лежить непохована. Сусіди поховали Галину Батієвську на місцевому кладовищі 18 березня 2022 року. Булінг у соціальних мережах На цьому історія Валентини не закінчується. Родина зіткнулася із тим, що у соцмережах деякі місцеві почали писати про них негативні дописи, коментарі, звинувачувати у тому, що не поховали матір та втекли. Люди не стримували своє обурення, хоча інші місцеві кажуть, що не розуміють, хто ці люди, навіщо вживають такі вирази: як криси втекли, маму як собаку викинули. Можете мене засуджувати, що я не змогла сама поховати маму, що її в останній шлях провели чужі люди. Мені самій від того боліло серце, але я маму не викидала. І хай я буду крисою, але жива і не обслуга рашистів. Я відповім за все і перед мамою, і перед Богом, треба буде і перед судом, але я відповім за правду, а не за байки деяких, які вигадують вже таке, що на голову не налазить.

"Я не плакала, я вила". Дівчина із Запорізької області розповіла, як окупанти розстріляли її матір у дворі власного будинку

Читать на русском
"Я не плакала, я вила". Дівчина із Запорізької області розповіла, як окупанти розстріляли її матір у дворі власного будинку

Спогади доньки про загибель матері у дворі власного будинку, евакуацію та булінг в соцмережах

Пологи — невелике містечко у Запорізькій області, що було окуповане російськими військовими ще 3 березня. Відтоді й до нині Пологи та прилеглі села під постійними обстрілами. 7 березня ворожі кулі російських солдатів обірвали життя місцевої жительки — залізної геройки Галини Батієвської у дворі її будинку. 

Галина Батієвська працювала начальником станції Челюскін Запорізької дирекції залізничних перевезень регіональної філії «Придніпровська залізниця». На цій станції пані Галина пропрацювала черговою майже 40 років. Коли військові зі спини розстріляли Галину Олександрівну їй було 57 років. 

Кореспондент Інформатора поспілкувалася з донькою загиблої Галини, на очах якої це все відбулося. 

Як жила сім’я у перші дні окупації 

«Більше немає сил тримати це в собі. Я хочу розповісти історію, як "рускіє асвабадітєлі" прийшли в моє місто і забрали найдорожче, що в мене було, мою маму.

"До" ми жили добре, не скаржилися. Жили, як всі, від зарплати до зарплати, від боргів до боргів, але те, що сталося "після"— нікому не побажаєш.

1 березня в нас повністю зникло світло, тому жили ми з ліхтариками, їли, пили чай, а коли закінчився і чай, то колотили варення з кип'ятком. Через те, що не було світла, не було і води, тому ходили до сусідів, набирали воду в них.

2 березня близько 11-ої години навпроти нашого будинку з'явилися чоловіки в військовій формі та почали стріляти. Як потім виявилося, то була наша тероборона. Стрілянина продовжувалася десь до 4-ої вечора, а потім військові поїхали в сторону Кагаліна. Я весь час виглядала у вікно. Я побачила, що згори, зі сторони Токмака, їде велика колона військової техніки, коли я придивилася, то мало не впала, на одному з БТР майорів російський прапор.

4 березня, станція Челюскін, де працювала Галина Батієвська

Так і жили, кожного ранку, як під будильник, прокидалися о 5-ій від звуків стрілянини та вибухів, спати лягали о 6-ій вечора, бо було вже темно. Інколи спали вдягнені та ще й під двома ковдрами, оскільки було прохолодно. Окрім світла, не було ще й зв'язку та інтернету, тому ми знайшли радіо, сусіди батарейки, та слухали інформацію по радіо. Інколи до сусідів приїжджав син з невісткою та розповідали, що де чули. Вони сказали нам, щоб після 4-ої вечора ми взагалі не виходили, навіть у двір. Що в районі магазину "Весна" хлопець приїхав провідати своїх батьків, а рашисти поранили, а потім добили прямо біля двору. Перед цим там був підбитий їхній БТР. Мама теж його бачила, коли ходила в центр по роботі.

Автобуси в нас не ходили, магазини розбили та пограбували. Які й працювали, купити нічого не могли, бо не було готівки, термінали не працювали, зняти гроші теж не було де.

Кожного ранку мама пішки ходила на роботу в село Інженерне. По дорозі назад мама заходила до сестри, провідати їх та своїх внуків. В той час я дуже за неї хвилювалася, хоч біля нас і було більш менш спокійно, а стріляли десь на селі. Так було до 7 березня, той день я не забуду ніколи…», — розповідає Валентина Батієвська. 

«Рускіє асвабадітєлі» прийшли в моє місто і забрали найдорожче, що в мене було, мою маму»

«7 березня мама зібралася з'їздити до сестри на велосипеді. Набрала пару пляшок води їм, я поклала трішки смаженої печінки дітям. Мама повісила сумку на велосипед і вийшла з двору. Я зачинилася і, як завжди, дивилася у вікно. Мама сіла на велосипед і поїхала, але через хвилину повернулася. Я відчинила двері й запитала, що сталося, вона сказала, що там біля зупинки, біля "Колгоспного садка", стоїть російський БТР. Я сказала, що сидимо вдома і нікуди взагалі не виходимо.

Було тихо, була десь 10 година ранку, ми сиділи на кухні снідали й тут десь поруч як бахнуло, що аж тинькування в хаті посипалося, зразу потягнуло холодом. Ми пішли в хату і побачили, що вибило шибку у вікні. Почали стріляти з двох сторін, на вулиці біля нас і на нижній вулиці. Біля нашого двору з'явилися російські військові, один стояв за стовпом, а другий виламав одну секцію з нашого паркану і лежав на ній. Вони стріляли в сторону Кагаліна. Нам не було тоді видно, потім виявилося, що стояли й біля двору сусідів, стріляли з ракетниці. Певно були й у дворі, бо ворота були відчинені, а на подвір'ї валялися гільзи.

Ми з мамою знайшли ковдру, я забивала розбите вікно, щоб не так дуло, а мама почала збирати документи та деякі речі, щоб піти до сестри.

Все стихло. Ми почули, що говорять сусіди й пішли до них, виявилося, що в їхній город прилетіла ракета і вибуховою хвилею в них в хаті вибило всі вікна і вхідні двері. Ми пішли до себе подивитися, що у нас робиться за хатою. В нас у літній кухні вибило вікна разом з рамами, вирвало двері та уламками побило сарай.

Я пішла назад в хату. Як тільки я зайшла, я почула постріли і як мама крикнула "Валя", я відчинила двері й не одразу зрозуміла, що сталося. Мама стояла, тримаючись за стіну гаража, і каже "Мені прострілили ноги", вона зробила пару кроків і присіла під гаражем, з ніг почала сильно текти кров, потім мама потягнула до мене руку і попросила допомогти їй. Як тільки я потягнулася до неї, вистрілили вдруге, мама повністю сповзла на землю, зітхнула і замовкла вже назавжди», — продовжує донька покійної. 

«Я не плакала, я вила»

«Я зачинилася і сховалася в хаті. Я набирала в телефоні всі номери, які можна, але без пуття, не було зв'язку навіть з екстреними службами. Стріляли, над нами щось літало. Я сиділа і молила Бога, щоб мені на хату нічого не скинули. Я не плакала, я вила, інколи виглядала у вікно в надії на якусь допомогу, але бачила лише бездиханне тіло своєї мами. Я вдивлялася в нього, можливо мама ще дихає, може заворушиться, хоча знала, що це вже не так. Вночі проїжджали швидкі, але мені страшно було вийти. Так я просиділа до ранку, закутавшись в мамину куртку і плачучи.

8 березня рано зранку я почула гомін в сусідньому дворі, я глянула у вікно, що виходить на їхній двір, і побачила, що в них у дворі стоять курять і розмовляють російські військові. Я сиділа тихо, а потім почула, як стукнула хвіртка, яка була між нашим і сусіднім двором. Один військовий пройшовся, пішов назад і каже "Там лєжит какая-то женщіна", знову стукнула хвіртка і їх було вже двоє. Вони почали стукати у вікна, перевірили чи зачинені двері й пішли. 

Через деякий час вони повернулися, знову почали стукати у вікна і кажуть "Виходітє, нє бойтєсь, ми свої, ми с міром прішлі". Я відчинила двері, їх було двоє, "своїх", з бурятськими рожами, з ними був наш сусід. Один запитав, чи я сама. Я сказала, що так, сусід теж підтвердив, що ми жили з мамою вдвох і тепер я лишилася сама. Він, дивлячись на тіло мами, питає "Ето мать", кажу "Так". А він "Сабалєзную, ви би єйо хоч чєм-то прікрилі". Дядя Вася зірвав ковдру з вікна, яку ми прибили, щоб не так дуло, і накрив маму. Потім спитали, чи є в мене ліхтарик. Коли я винесла ліхтарик, мені сказали йти вперед в хату і світити їм. Я з ліхтариком йшла попереду, перший за мною, наставивши на мене автомат, а другий за ним. І тут той, що йшов за мною, став і матюкнувся, другий спитав, що. Цей пересмикнув затвор автомата і звідти випав патрон. Я зрозуміла, що якби він ненароком натиснув на курок, мене б вже не було. Вони перевірили хату і пішли. Я почала збирати речі, щоб піти до сестри.

Я почула голос сусідки й пішла до них. Сусідів приїхав забрати син, тьотя Наташа теж плакала, вона розповіла, що ці тварюки прийшли до них, сусіди сиділи в погребі, сказали або вилізайте, або кинемо вам гранату, поставили їх на коліна, роздягали та перевіряли. Тьотя Наташа сказала мені зібрати самі необхідні речі та тікати до своїх, поки вони пропускають», — пригадує Валентина.

Нерозірваний снаряд, м. Пологи 

Поховати матір не вдалося

«Я збирала речі, коли мене погукала тьотя Наташа, я вийшла з двору, вона сказала, що зараз маму відвезуть на кладовище. Почала давати мені білу пов'язку, щоб я вдягнула на руку, коли буду йти. Я сказала, що вже порвала наволочку, пов'язка є.

Військові зупинили якогось хлопця на машині та чоловіків з велосипедами. Ці чоловіки допомогли повантажити тіло мами в машину і ми повезли її на кладовище. Я хотіла покласти маму поруч з могилою тата, але цей хлопець відмовився туди їхати,. Так само не захотів під'їжджати до могил маминих родичів, боявся, що там заміновано. Чоловіки теж відмовилися нести далеко. Так тіло мами, загорнуте в ковдру, поклали на початку кладовища між чужими могилами.

Потім, коли приїхали назад, росіянин погукав мене і каже "Тут питають, чи є у вас їсти?". Я сказала, що немає. А сама про себе подумала: "Може вам ще чаю запропонувати, гади?". Я зібрала речі, й тут прийшов один з військових, але не бурят, зовнішність слов'янська, приніс свій сухпайок і сказав "Натє, скушаєтє, єслі захотітє".

Я повісила сумки на велосипед і пішла. Коли я проходила повз ту злощасну зупинку, то побачила, що ніякий то не БТР, а підбитий рашистський Камаз, будка якого забита якимись речами», — продовжує жінка.

Виявилося, що 7 березня на розі стояв не російський БТР, а підбитий Камаз 

«Я йшла і всю дорогу плакала. Якби мама не побоялася тоді проїхати, якби дійшла до сестри, а не повернулася, або якби взагалі нікуди не виходила. Але одні якби...

Підбитий Камаз

Коли я звернула на вулицю, де живе моя сестра, побачила, що у дворі гуляють мої племінники, я їх погукала. Але як я не намагалася стримати сльози, не змогла і ще дужче заплакала. Я не знала, як сказати сестрі, що нашої мами вже немає, а тим паче дітям, де їхня бабуся. Вони бігли до мене і радісно кричали "Тьотя", потім спитали, де бабуся, я просто сказала, що її немає. 

В ту ніч я довго не могла заснути, було незвично... незвично тихо.

12 березня з'явився рашистський блокпост на Кагаліні, а потім і біля заправки, недалеко від сестри. Все ближче і ближче була стрілянина і вибухи. Знову наближалося те пекло.

Зять домовився зі знайомим сходити на кладовище, викопати яму і поховати маму. Нам сказали, що треба йти на блокпост і домовлятися з цими тварюками, щоб нас туди пустили, бо перед цим там розстріляли людей. Наступного дня знайомий виїхав з міста. А нам сказали, щоб в ту сторону і носа не показували.

В один "прекрасний" день, коли бахнуло так, що вхідні двері відчинилися, сестра з зятем поговорили й вирішили виїжджати, мене забрали з собою.

Так 15 березня ми виїхали з Поліг. Я плакала, що ми їдемо, а мама там так і лежить непохована.

Сусіди поховали Галину Батієвську на місцевому кладовищі 18 березня 2022 року. 

Булінг у соціальних мережах

На цьому історія Валентини не закінчується. Родина зіткнулася із тим, що у соцмережах деякі місцеві почали писати про них негативні дописи, коментарі, звинувачувати у тому, що не поховали матір та втекли. Люди не стримували своє обурення, хоча інші місцеві кажуть, що не розуміють, хто ці люди, навіщо вживають такі вирази: «як криси втекли», «маму як собаку викинули».

«Можете мене засуджувати, що я не змогла сама поховати маму, що її в останній шлях провели чужі люди. Мені самій від того боліло серце, але я маму не викидала. І хай я буду крисою, але жива і не обслуга рашистів. Я відповім за все і перед мамою, і перед Богом, треба буде і перед судом, але я відповім за правду, а не за байки деяких, які вигадують вже таке, що на голову не налазить».

ФОТОРЕПОРТАЖІ

Ми використовуємо файли cookie, щоб забезпечити належну роботу сайту, а вміст та реклама відповідали Вашим інтересам.