Нобелівська хвороба: чому деякі з найвидатніших вчених світу зрештою божеволіють

Як відомо, отримання Нобелівської премії є найвищим професійним досягненням вченого. Лауреати стають представниками своїх галузей, можуть очолювати інститути чи державні установи. У професійному плані лауреат Нобелівської премії решту своєї кар’єри може займатись, чим забажає. Тобто, Нобелівка, простими словами, це такий собі золотий квиток і визнання ніби надлюдських здібностей вченого. Погодьтесь, це не може не тиснути на самосприйняття. Про це свідчать історії деяких з них. 

Нобелівка - не гарантія моральної адекватності 

Вільям Шоклі був одним із винахідників сучасного твердотільного транзистора в Bell Labs. За це він разом зі своїм колегою Джоном Бардіном отримав Нобелівську премію 1956 року. Бардін, відомий своєю скромною вдачею, став професором та плідно працював над проблемою надпровідності. Його нова робота принесла йому другу Нобелівську премію з фізики.

Натомість Шоклі поступово розвинув хворобу Нобеля. Він заснував першу транзисторну компанію, що згодом стане відомою як Кремнієва долина. Однак через зарозумілість він не виявився нездатним співпрацювати з молодими колегами, які пізніше заснували Intel, винайшли сучасні мікросхеми й створили інтегральні схеми.

Шоклі повернувся до академічних кіл, щоб зануритися в питання про расу та інтелект. Зрештою він став публічним представником євгеніки та звинуватив власну дружину в неякісних генах, які вона нібито передала їхнім дітям. Перед смертю Шоклі спілкувався з репортерами, які тільки те й робили, що тролили його заради сміху. 

Від науки до псевдонауки

Інший фізик Браян Джозефсон отримав премію за сольну роботу у віці 22 років. Після цього вчений зацікавився трансцендентальною медитацією, телепатією, парапсихологією та психокінезом. На їхнє вивчення він витратив усе своє життя, так нічого особливого в цих царинах і не досягнувши. 

Кілька інших лауреатів зазнали подібної ганьби в подальшій кар’єрі: один із першовідкривачів структури ДНК Джеймс Вотсон став відомим расистом.

Хімік Лайнус Полінг провів свої останні роки, виступаючи за різні види альтернативної медицини та піар вітаміну С, як ліків проти раку. Схожа доля спіткала й Люка Монтаньє, одного з першовідкривачів ВІЛ, який згодом став публічним прихильником різноманітних маргінальних медичних теорій.

Надто величні для дрібного?

Лауреат Нобелівської премії математик Річард Хеммінг описав це так: "Тепер він (інший лауреат - прим. ред.) міг працювати лише над великими проблемами".  Така зацикленість на "великих проблемах" часто призводить до того, що лауреат отримує так звану нобелівську хворобу - простомовний термін, що описує необґрунтовану самовпевненість, що приходить з отриманням Нобелівки.

Є ще один цікавий і не надто привабливий момент. Лауреатів часто просять прокоментувати речі, що знаходяться далеко за межами їхньої компетенції - політику, релігію, інопланетян. Так Стівена Гокінга, хоча він і не був лауреатом Нобелівської премії, регулярно про це питали. Варто сказати, що його коментарі не були найкращими в цих царинах.

З усього виходить, що як тільки вченого визнають титаном у своїй царині, той починає свято вірити у непохитність власних думок. Хоча подібне трапляється далеко не з усіма - вочевидь таке ставлення багато в чому залежить від якостей людини - цей феномен трапляється вкрай часто. Схоже, людський інтелект здатен як підноситись до вершин пізнання, так і дурити себе ж марними переконаннями про масштаби власної величі. Останнє трапляється тоді, коли вчений після отримання статусу лауреата замість кропіткої праці вдається до псевдоідей та популізму, не бажаючи помічати цього факту. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливі новини. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері стежте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live.Підписатися на канал у Viber можна тут.