Нашим не треба перед боєм ніяких 100 грамів: Євген Нищук розповів, що побачив в окопах ЗСУ

Євген Нищук в перший день повномасштабної війни 24 лютого 2022-го вступив до добровольчого батальйону, а в липні того року мобілізувався до лав ЗСУ. З того часу він захищає нашу країну від окупантів. Колишній міністр культури та голос Майдану Євген Нищук розповів “Інформатору” про своє перше бойове зіткнення, пояснив, чому потрібно попри біль дивитися “20 днів у Маріуполі” та про відношення радянської культури до цієї війни. 

На передовій, під час роботи чи штурму ніхто не ридає

- Євген у театрі Франка у вас залишилось дві вистави “Момент кохання” та “Три товариша”. На яких умовах ви зараз з ними співпрацюєте?

- Є ще вистави “Весілля Фігаро” та “Украдене щастя”. Я працюю у Театрі на разових умовах, коли мене відпускають з війська. Всі ці вистави, які ми згадали, були поставлені раніше. За ці два роки війни я не міг приступити до жодної нової творчої роботи.

- Наскільки легко чи важко налаштовуватися на акторську гру після передової?

- Важко, але все має бути правдивим, щирим і справжнім. Ті відчуття, які ми зараз переживаємо, все одно доносяться до глядача через мистецтво та образи. Вони можуть бути не прямолінійними. Наприклад, у “Трьох товаришах” є епізод, коли мій герой Роберт Локамп прогулюється з коханою і вони чують салют. Вона йому радіє, а він падає на землю, повзе закриваючи вуха і волає: “Всім лягти!”, бо Герой пережив це на фронті та у нього посттравматичний синдром. Але це і та реальність, в якій живу я, перебуваючи на службі та виконуючи військові завдання, та ті стреси, що можуть чекати у цивільному житті.  

- Згадуючи зараз фільм “Кіборги” та інші наші картини про цю війну наскільки правдиво чи глянцево її показували до 24 лютого 2022 року?

- Безперечно, правдивими. Більшою мірою, нажаль, чорнобілими. 

- Чи цікаво вам потім буде зіграти військового, або, навпаки, краще у творчості сторонитися цієї теми, коли ви не на передовій?

- Я хочу зіграти щось дуже ціннісне. Чи буде це чисто військова ситуація; чи то буде людина котра була на війні та повернулася; чи це буде інша історія боротьби за нашу ідентичність, дух, країну. Хочеться, щоб це був якісний літературно-драматургічний матеріал, з якого можна буде робити оцю рефлексію в театрі, кіно та інших жанрах мистецтва. Щоб це було не на злобу дня; не було спекуляцією на горі чи трагедії, а було тією правдивою рефлексією, звучало глибокою мистецькою мовою.

Окрім того, це не обов’язково має бути крізь сльози. На передовій, під час роботи чи штурму ніхто не ридає. У найкритичніші моменти там є сміх, жарти, навіть анекдоти. Однак, звісно, ми відчуваємо біль втрати та сльози коли прощаємося з нашими побратимами і посестрами. До певної міри я відчуваю, що там я стаю, ніби, твердішим. Але тільки я подалі від передової - як стаю дуже сентиментальним.

- Як приборкали страх, коли у вас було перше бойове зіткнення?

- Моє перше бойове зіткнення було вже у лютому в районі Стоянки на Київщині. В той момент я не замислювався над процесом, як себе перебудувати. Все відбувалося абсолютно автоматично. Поруч були більш досвідчені у військовому плані люди, які пройшли АТО. Вони казали мені що і як робити, де впасти, куди сховатись, куди не сунутись, а де зробити щось по-іншому. Хоч я і був двічі міністром й маю хист до керівництва, але тут я солдат і навчився бути більш дисциплінованим.

Я модерував два Майдани і в другому з них були спроби його зачистки та два штурма. Тоді я нікуди не пішов, хоча на мені був приціл снайпера з готелю “Україна”. Мені про це сказав побратим з афганської сотні Олег Міхнюк, який, на жаль, загинув під Іловайськом. Тому до таких відчуттів мені не звикати. Вибір для себе я зробив значно раніше. 

- А що скажете про стереотип який існує з радянських фільмів про війну, що перед боєм краще випити 100 грамів? Чи дійсно вони потрібні?

- Ні, не треба перед боєм ніяких 100 грамів. Це дійсно радянський наратив, який насаджували свідомо. Насправді боєць має бути дуже зосередженим. Це питання не лише власної безпеки та самозбереження, а й побратимів, що знаходяться поруч. Безшабашна безстрашність тут зайва і є недоречною, бо вона може призвести до поранень, а то й загибелі.

- Військові журналісти кажуть, що воюють, здебільшого люди котрим більше 40 років. Чому так сталося?   

- Я не знайомий з загальною статистикою. Але не думаю, що це так. Воюють і зовсім молоді, і досвічені, навіть не 40+, а ті, кому 60+. Дійсно, чи не першими добровольцями стали ті, хто пройшов горнило десятирічної боротьби в АТО. Ці люди мають певний досвід і тому вони стали основою наших загонів. Водночас поруч, плече-до-плеча стали Да Вінчі, Андрій Верхогляд, Роман Ратушний, Данило Денисевич - їм і 30 років не було. Вони зовсім юні. Тому вік не є абсолютним визначенням.

Солдати у нас, можливо, й старші всі. А командири - зовсім молоді. Тому у нас дуже потужний потенціал. Це люди, які дуже швидко опанували всі інноваційні процеси ведення сучасної війни. Це мають оцінити наші партнери в усвідомлені того, що ми у колективній безпеці світу є вкрай необхідними. Бо ми єдині, хто ціною життя все це випробовуємо. 

Фінансування розважального контенту є недоречним

- Чим під час війни має займатися Міністерство культури?

- Безперечно все має бути поставлено на військові рейки в тому сенсі, що, передусім, це збереження і фіксація руйнацій пам’яток та матеріальної і нематеріальної спадщини. Це тісна робота з правозахисними організаціями, ЮНЕСКО. Водночас це робота над інституційними програмами, які не повинні закриватися. Водночас, звісно, фінансування якогось розважального контенту є недоречним. Якщо хтось хоче це робити - то не за державні, а спонсорські кошти.

Держава має підтримувати створення літопису, докудрами, хронік - безцінного архіву про те, що ми зараз переживаємо. Щоденно у новинах ми чуємо історії про сучасних Героїв та їхні вчинки, які вражають і які мають лягти у основу сучасного епосу, казок, фільмів, книг тощо. Пригадайте, як на початку повномасштабної війни українські пілоти творили у небі дива, всі ми пам’ятаємо ту незліченну кількість збитих російських бортів. Ці пілоти були на захисті Києва та інших українських міст. Це викликало вдячність та захоплення. І тепер зрідка хто не знає хто такі “Привиди Києва”.  Такі історії мають обрамлюватися мистецькою складовою, створюючи наратив спротиву.         

- Чи потрібно створювати свого ідеального супергероя? Існує Капітан Америка, а ми придумаємо свого Капітана Україну.

- Чому ж ні. Це те, що захоплює молодь. І це те, про що я говорив вище. Ми дивовижна країна героїв і люди роблять неймовірні речі. Військові і цивільні, чоловіки та жінки, літні люди та маленькі діти - всі єдині у прагненні нашої спільної перемоги. 

- Після початку війни я втратив віру у силу мистецтва, бо якби воно дійсно могло впливати, то після потужних художніх фільмів та повістей радянських часів люди б не розпочали цю війну. Чи варто після всього цього покладатися на кіно, театри чи літературу? 

- На мою думку, суть радянського мистецтва якраз у тому, щоб змістити правдиві акценти, щоб забити голову людям  пропагандою, назвати біле чорним. Зокрема, зверніть увагу на той викривлений та спотворений образ українця у цих “творах”. Це робилось свідомо, аби знецінити нас, українців, як народ. Щоб применшити, а то й привласнити нашу культуру, наших митців, нашу історію. У цих фільмах та творах була закладена імперська схиблена, колонізаторська ідея. Вже не одну сотню років вони говорять про якусь “священну” для них війну, хоча в усі часи вони є загарбниками. Саме тому таке “мистецтво” і не викликає тих правдивих емоцій, про які ви говорите. 

По-суті, зараз росіяни і стали тими антигероями, які були у тих фільмах; стали загарбниками, які ніколи не виграють. Так історично складається.

Деякі твори писалися, малювалися та створювалися буквально в окопах

- Чи потрібно примушувати певні верстви людей дивитися такі картини як “20 днів у Маріуполі”?

- Саме таке формулювання є не зовсім коректним. Ніхто і нікого не має примушувати до чогось. Але будь-яка свідома людина для котрої людське життя та свобода є цінністю - подивиться цей фільм, попри біль та сльози. Я розумію, що “больовий поріг” психіки у кожного різний, тож, кожен може вирішити для себе. Але те, що цей фільм варто показувати за кордоном - це факт. Адже люди там часто не до кінця усвідомлюють масштаби злочинів російської федерації. Для них цей фільм буде дуже показовим. Він відкриває правду про цей злочин і цинізм, з яким його вчиняють; про те, що пережили та переживають українці. До того ж треба враховувати роботу російських та проросійських пропагандистів, які викривляють правду і на “біле” кажуть “чорне”. 

Як сказав режисер фільму Мстислав Чернов - краще б цього фільму не було. Але разом з тим він відкриває правду на цю війну і є доказовою базою злочинів російської федерації та її військових. Цей фільм не знаходиться у розрізі - подобається чи не подобається. Цей фільм - документ, цінний своєю правдивістю, чесністю, професійністю та, без перебільшення, героїзмом творців, які перебували в ті дні у оточеному ворогом Маріуполі.  

- Чи повинна зараз держава офіційно якось реагувати на те, що промову Чернова та момент його нагородження видалили з міжнародної версії трансляції церемонії “Оскар”?     

- Самі українці і є державою. Саме тому все те публічне обурення кожного з нас і стало на мою думку, в більшій мірі, каталізатором того, що за декілька днів Американська академія кіномистецтв ухвалила рішення відредагувати скорочену телеверсію церемонії вручення премії “Оскар”, включивши у неї момент вручення нагороди українській команді за найкращий повнометражний документальний фільм “20 днів у Маріуполі”.

- Ви зараз Голова комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, але як зробити так, щоб вона стала такою ж впізнаваною та авторитетною для мас, як і “Оскар”?

- Шевченківська премія заснована 1961 року, 63 роки тому. І досі вважається головною та найвагомішою премією в галузі культури. З початку шістдесятих років лауреатами премії ставали, як би ми зараз сказали, топові українські митці - велети української культури та українського духу - Іван Миколайчук, Олесь Гончар, Микола Вінграновський, Георгій Якутович, Василь Стус, Сергій Параджанов, Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Василь Симоненко та інші. Насправді це було ядро оцієї стійкості та незламності української культури в різних жанрах та напрямках. Я не перебільшую і це не пафос, це - факти.

Так, час накладає певні відбитки. Я не берусь коментувати всі часи, але хотів би відзначити, що особливо в останній рік, мені здається, про неї писали та говорили всі. Зараз і я, як голова, і комітет є промоутерами цієї премії. Та і самі лауреати змінились. Це імена, які на слуху і на устах усіх українців. Про них пишуть та говорять. Це люди, які, як і їх “лауреати-попередники” - творять нашу сучасну культуру, наповнюють її змістом та сенсами, самі стають борцями за український дух. А надто зараз - у час війни. Твори, які подаються є лакмусовим папірцем на події які ми з вами переживаємо. Вони цього року повністю відповідають критеріям сьогодення оскільки в них відображений наратив спротиву, незламності і духу перемоги з яким ми відстоюємо свою країну. Частина з них є учасниками бойових дій. Деякі твори писалися, малювалися та створювалися буквально в окопах, деякі - рятували під обстрілами. Власне, сам фільм “20 днів у Маріуполі”, є цьогорічним лауреатом Шевченківської премії, народжувався у критично небезпечних умовах і так само ризиковано був вивезений з окупованого міста.

Наші лауреати часто молоді люди 25-30 років. Всього цьогоріч у нас було 74 заявки і це рекорд за всі роки. Та й сума премії досить суттєва - 429 тисяч грн. Але питання не в грошах, а в її статусі і, я впевнений, це допоможе у втіленні нових потужних проектів. 

- Чи варто якось змінити статут премії, щоб номінації не залишались без переможця, як цього року трапилося з кіно?

- Всі помітили це цього року, бо про це почали говорити. Чи не кожного року в тій чи іншій номінації Комітет може не визначити переможця. І це нормально. Ця “квота” переходить до іншої номінації, де можна обрати одразу двох переможців. Тому про зміну статуту не йдеться. Наприклад минулого року не було переможця в двох категоріях - в театрі і в візуальному мистецтві. Але ніхто, чомусь, про це не говорив. Зрештою, кіномистецтво ми не обійшли увагою, бо фільм “20 днів у Маріуполі” отримав свою нагороду і потужно демонструє сучасну силу кіномистецтва у світі. Пулітцер, Бафта, Оскар та безліч інших топових премій світу - тому підтвердження.  

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. Підписатися на канал у Viber можна тут.