Захисниці. Інтерв’ю з Марією Берлінською, яка навчала армію літати та заснувала Жіночий ветеранський рух в Україні

У Збройних силах України служать понад 50 000 жінок. Нарівні з чоловіками вони захищають свою Батьківщину, а також — борються за рівність, за можливість не обирати «дружина і мама або військовослужбовиця», і проти гендерних стереотипів. Інформатор разом з ГО Gender Stream продовжує цикл інтерв'ю з ветеранками, військовими та волонтерками, і разом з ними показує: як це — бути жінкою в армії. 

Багато хто чув про Марію Берлінську і раніше. Її запрошували на національні телеканали, записували десятки інтерв’ю, за кілька років вона стала героїнею сотень розповідей про жінок на війні. Проте сама Марія себе героїнею не вважає, а свою публічність називає не самоціллю, а лише інструментом досягнення мети. 

Марія родом із Кам'янця-Подільського. До 2014 року вона організовувала культурні заходи, співпрацювала з музичними гуртами в Україні та за кордоном, ходила в походи з гітарою, мандрувала автостопом і вела, як сама каже, “життя контркультурщика”. Все змінилось після листопада 2013 року. 

“В Революції Гідності я брала участь з першого до останнього дня. Я робила все - від бутербродів і чаю до коктейлів Молотова, побудови барикад і допомоги пораненим. Безпосередньо стояла в перших рядах і на Грушевського, і на Інститутській. Добре пам’ятаю ніч 19 лютого на Грушевського (з 18 по 21 лютого на Майдані були наймасовіші сутички між учасниками акції та силовиками. За 3 дні загинули близько 80 людей, ще 20 померли від поранень пізніше. Загиблих протестувальників назвали Небесною сотнею - ред.). 

Фактично я була там з вечора 18 лютого до ранку 19, потім потрапила в лікарню з сильною застудою, що напевно врятувало мені життя. Я дуже добре пам’ятаю цей кадр в мене досі перед очима: я стою  біля Головпоштампу і бачу картину, як у Довженка - Київ у вогні. До ранку 20 лютого в лікарні мене просто фізично відключило. А 20-го я пішла туди знову, ще лунали постріли. На Хрещатику майже не було людей, тому було відчуття ніби ти на долоні, ти кожен крок можеш бути під прицілом. 

Це відчуття мішені неможливо забути. 

20 лютого я добре пам’ятаю, позаяк весь хол готелю “Україна” був залитий кров’ю, лежали тіла. Я просто прийшла і запитала, чим я можу допомогти. Мені відповіли - змити кров. І я ганчіркою змивала, викручувала… Це відчуття, коли кров кращих людей країни ти зливаєш в каналізацію. Пам’ятаю, як виносили тіла загиблих, люди вистроїлись в коридор, а батьки й матері просто божеволіли від горя…” 

На этом Майдан для Марии Берлинской кончился, потом была помощь по эвакуации раненых, создание базы данных погибших. Прошло восемь лет после Революции Достоинства и сейчас Мария говорит, что сделала бы то же самое, потому что другого выбора — она уверена — не было. 

На цьому Майдан для Марії Берлінської скінчився, потім була допомога з евакуації поранених, створення бази даних загиблих. Минуло вісім років після Революції Гідності, і зараз Марія каже, що зробила б те саме, бо іншого вибору — вона впевнена — не було. 

“Чому ви дихаєте? Бо не можу не дихати. Чому ви вийшли на Майдан? Тому що влада була узурпована, тому що я хочу жити у відкритому суспільстві, де ми один одного любимо та допомагаємо. Я хочу жити там, де люди мають можливості розвиватись, де люди забезпечені, щасливі, освічені. Де люди впевнені в майбутньому для своїх родин. Де їм не страшно. Де вони проживають кожен день свого життя як вільні люди, а не як раби. Це була моя мотивація. 

В перші дні студентського Майдану я вийшла з невеличким плакатом, на якому було написано “Я йду за свій улюблений народ”. Цим все сказано. Я йшла тому що вірила, що це єдиний спосіб для нас жити в щасливій країні. 

Я щаслива, що ми встояли, я безмежно вдячна людям, які заплатили за цей шанс ціною власного життя і здоров’я. Як ми цей шанс використаємо - це вже інше питання. 

Коли мені говорять, що все погано, що стало ще гірше… Ні, я не згодна. Уявіть зараз третій термін Януковича. Подивіться на Білорусь, подивіться на Росію. Не треба далеко ходити, щоб побачити, як все могло б бути”. 

Після Революції Гідності почалася війна. Влітку 2014 року Марія вирішила вступити до добровольчого батальйону, щоб боронити кордони Батьківщини. 

“Одразу маю зауважити, я шукала можливість служити не тому, що я якась героїня. Я була звичайною людиною, яка не рвалась на фронт. Як і будь-якій людині, мені було страшно. Я точно не хотіла вмирати, а тим паче повернутись з пораненням чи з інвалідністю. Але я розуміла, що інакше не зможу, просто не зможу з собою домовитись. Тому я примусила себе шукати батальйон та їхати на війну. 

В аеророзвідку я потрапила випадково. Я була готова робити все, що сказали б. Але одному з батальйонів потрібні були аеророзвідники, і в мене відбувся тоді кумедний діалог. “У вас технічна професія? - Ні, я патологічний гуманітарій. - Ви цим колись займались? - Ні. - Ви щось про дрони знаєте? - Ні.” Тоді я почула на тому кінці голос, повний безнадії: “Принаймні вчитись ви готові?”. Я була готова. 

Я пройшла тижневі курси базової підготовки в Києві й поїхала на фронт у перших числах вересня 14-го року. Моє перше завдання було вже на окупованій території, за Веселою Горою, звідти ми повернулись дивом — ми називали ці виїзди в неконтрольовану, сіру зону “безглуздя та відвага”. Потім я багато довчалась, бо знання були потрібні. Дрони відправляли, це дуже дороге обладнання, а їх часто розбивали під час перших же польотів, тому що ними не вміли керувати. Тому я знайшла на той момент найкращих інженерів, авіамоделістів, льотних інженерів, які погодились на мою ідею. Ми разом створили Центр підтримки аеророзвідки. На початку 2015 року ми вже почали навчати перші групи. 

До вересня 2017 року моє життя було розділене між війною і миром. З одного боку, я їздила на фронт як практикуючий фахівець, привозила дрони, вчила літати в полях, виконувала польоти. А з іншого боку був Центр підтримки аеророзвідки, де ми навчали фахівців. В Центрі було до 10 волонтерів. 

Сукупно ми підготували більше 200 фахівців для армії, приблизно за три роки роботи. А ці знання наші випускники,  хлопці й дівчата потім передавали далі вже на фронті. Фактично ми вчили армію літати. 

Критичну потребу перших років волонтери  взяли на себе і закрили. В той період я була таким “апостолом аеророзвідки”. Велика частина мого життя стала полягати в інтерв’ю, бо це був єдиний спосіб знаходити кошти на дрони, навчання, навчальні моделі та інше обладнання. Я всюди пояснювала, що ми можемо одягнути в броніки цілий батальйон, оснастити аптечками та нагодувати, але якщо в нас не буде одного дрона, який вкаже, звідки стріляють російські системи залпового вогню, то всі ці люди можуть загинути. Дрони й тепловізори - це очі на війні. В аеророзвідці був такий жарт: те, що звичайна розвідка натопче за тиждень, ми зробимо за один політ”.  

Зараз Центр аеророзвідки не працює, тому що нагальної потреби в ньому більше немає. Системна робота в цьому напрямку велась протягом перших трьох років війни. 

Певною мірою аеророзвідка та публічність допомогли Марії уникнути дискримінації під час несення служби. Хоча одну неприємну ситуацію дівчина все ж таки згадує. 

“Я не є в цьому питанні дуже репрезентативною, але було таке:

Я перший раз приїхала в добробат, місто Щастя криють “Градами”. В цей час людина, в чийому підпорядкуванні я мала знаходитись, перше що робить - вказує на своє ліжко і каже мені “Ти спиш зі мною”. Я відмовила, бо не за цим сюди приїхала. Після цього він пробував мені влаштовувати якісь марш-кидки о четвертій ранку, пробував мене “брать ізмором”, ставив мені якісь ідіотські задачі. Я до цього ставилась з іронією. Потім, до речі, виявилось, що ця людина розкрадає волонтерську допомогу. Всю цю ситуацію я пояснила побратимам і керівництву, і більше я з цим не стикалася. Потім цей мудило пробував навіть якусь замовну статтю на мене написати, але всі підтвердили, що це була непорядна людина. 

Чому я сказала, що я не є репрезентативною? Десь з жовтня 2014 року я вийшла в публічний простір. Плюс аеророзвідка була дефіцитом, ми були елітою армії, бо це були лічені фахівці на фронті. Нас кликали до себе з хлібом-сіллю, приймали дуже гарно. І якби щось таке почало б відбуватись, я б це зупинила або зробила б цю історію публічною. Плюс я просто вмію відстоювати свої права. 

Але бувають випадки, коли все не так просто, особливо коли немає ще певного життєвого досвіду: коли це молоді дівчата, коли їм здається, що на війні всі герої. В них є певна ілюзія, а це неправда - покидьки є всюди, і на війні вони дуже добре проявляються. 

Дівчатам і хлопцям, які стикаються з випадками якогось насилля, можу побажати тільки одного: не мовчіть, це не вам має бути соромно. Правда на вашому боці. Ви захищаєте кордони, а ваші особисті кордони ніхто не має права порушувати”. 

Саме для захисту жінок в армії, для того, щоб зробити їх проблеми видимими з’явився проєкт “Невидимий батальйон”. Рішення про його створення прийшло поступово - після спостереження за ситуацією та власного досвіду. 

“Існувала заборона на певні професії, я бачила, що посестер розвідниць, снайперок і штурмовиків оформлюють швачками або кухарками. Кілька разів я сказала про це публічно, а потім вирішила, що треба робити дослідження. Я запросила дослідниць з Могилянки - Тамару Марценюк, Анну Квіт, Анну Гриценко, юрсотню, з цього і стартував Невидимий батальйон. За пів року у 2015 ми провели дослідження, зробили фотопроєкт, презентували результати й почали адвокаційну кампанію. Ми побачили шалений спротив від керівництва Збройних сил, на нас дивились як на дивачок, які незрозуміло чого хочуть. Мені говорили прямим текстом, що нічого не вийде. 

Але історія показує, що все вийшло. Задум був дуже простий — зробити жінок та їхній вклад видимим, дати можливість служити та реалізовуватись професійно, як це працює в цивілізованих країнах. Дати можливість отримувати соціальний захист, бо які можуть бути бойові заслуги чи поранення у швачки? Взагалі цю тезу про кухарок і швачок, які насправді снайперки, я перетворила на своєрідний мем, який досі використовують. А люди не дурні - якщо їм чесно та просто пояснити, вони розуміють, що це несправедливо. 

Дівчата пішли воювати добровільно, хоча не були зобов’язані, вони пішли попри те, що їх часто зупиняли й в родині, і у військкоматі. І мати запис, що ти кухарка, коли ти ходиш мінними полями, ризикуючи своїм життям… Ця теза була почута суспільством, і це стало основною причиною змін. Був прийнятий закон, змінили внутрішні положення - все завдяки розголосу". 

Невидимий батальйон мав багато продовжень, різних проєктів, направлених на захист прав та інтересів жінок-військових, волонтерок, ветеранок. Дослідження, фотовиставки, численні круглі столи, презентації, конференції, відеоролики, два документальні фільми, які показували по всьому світові — це тільки частина того, чого вдалося досягти за роки існування проєкту. Окрім того, була створена перша в Україні стипендія імені Богдана Радченка, яка покриває навчання на магістерських програмах в трьох університетах, та проєкт “Мандри ветеранок”, який дозволив ветеранкам відвідати декілька країн світу. 

А ще — з’явився Жіночий ветеранський рух. 

“В жінок є певні потреби, проблеми, сфери інтересів, які можуть зрозуміти лише їхні посестри. Як хлопці не хотіли б з дівчатами надто ділитись про якесь репродуктивне здоров’я чи хвороби, які з’явились після війни, так само і дівчатам легше про певні речі говорити з іншими дівчатами. Від фізіології та обстежень у гінеколога до народження і виховання дітей, кар’єри, проблем армії як то відсутність жіночої форми та броніків, питання дискримінації й багато іншого. 

Є ті ж питання сексуальних домагань, про які дівчата чомусь соромляться говорити з побратимами. Хоча хлопці навпаки мають захищати та підтримувати свою посестру, якщо до неї чіпляється якийсь покидьок. 

Жінки після війни рідко йдуть до бару рвати на собі тільняшку “я в танку воювала”. Вони повертаються, тягнуть на собі дітей, часто чекають чоловіків з війни і ще намагаються якось допомагати побратимам, які топлять біль в алкоголі або чомусь ще. Вони перетворюються з фронтовичок на волонтерок, які продовжують захищати своїх. Тому було очевидно, що потрібно було об’єднувати дівчат. 

Насправді від початку війни до сьогодні позитивних змін в сфері гендерної політики в армії відбулось багато, ми зробили величезний стрибок. Інші країни цей шлях проходили десятки років. На це також вплинув технологічний прогрес, адже соцмережі допомагають розголосу. Окрім того, є ряд феміністичних гендерних ініціатив, які підтримують зміни та розвивають ветеранські жіночі проєкти. Невидимий батальйон був першим, але після нього з’явилось чимало важливих ініціатив. Без таких проєктів, як, наприклад, Коаліція ветеранок та волонтерок, нічого б не вийшло. 

Я взагалі вірю в жіночу солідарність, сестринство, хоча це трапилось зі мною не одразу. У свої 17-18 років я була переконаною антифеміністкою, вважала, що це все фантазії незадоволених жінок. Розуміння до мене прийшло поступово і переважно з життєвого досвіду та спостережень. 

Я бачила величезну силу і потужний потенціал в українських жінках, які тримали на собі весь тил в найважчі роки війни, весь волонтерський рух. Жінки організовували безліч процесів, хіба що ядерну зброю не передавали, хоча якби був запит, то зробили б і це. 

Від публічної діяльності Марія Берлінська свідомо відійшла після 2018 року. Зізнається, що була “інтоксикована” надмірною увагою і втрачала надто багато емоційного ресурсу. Та й мети, задля якої ця публічність була потрібна, вона досягла: коли проєкти стали достатньо розвинутими й відомими, вже не було потреби ставити поруч чиєсь ім’я. 

Марія не захотіла йти в політику, відмовилась від пропозиції приєднатись до партій, бо не хотіла перетворюватись з людини на функцію. Вона продовжує допомагати ветеранам і ветеранкам, але вже інакше - не так публічно. На питання, чи планує повертатись, відповідає коротко: 

Можливо. Якщо в цьому буде потреба. 

Інтерв'ю з військовою психологинею Світланою Чабановою можна прочитати тут. Матеріал про розвідницю Людмилу Калініну, яка пережила Іловайську трагедію, читайте за посиланням. 

Цей медіапродукт став можливим завдяки підтримці Уряду Канади в рамках проєкту «Голос жінок і лідерство - Україна», який впроваджується Українським Жіночим Фондом (УЖФ). Відповідальність за зміст інформації несе Gender Stream. Інформація, представлена у виданні, не завжди зображує погляди уряду Канади та УЖФ.

Над інтерв'ю працювали: Христина Лях, Ольга Полякова