Захисниці. Інтерв’ю з військовою психологинею про жінок в армії, недосконалу систему та стереотипи

У Збройних силах України служать понад 50 тисяч жінок. Нарівні з чоловіками вони захищають свою Батьківщину, а також — борються за рівність, за можливість не обирати “дружина і мама або військовослужбовиця” та проти гендерних стереотипів. Інформатор разом з ГО Gender Stream запускає цикл інтерв’ю з ветеранками, військовими та волонтерками “Захисниці” та разом з ними показує: як це — бути жінкою в армії. 

Світлана Чабанова — військова психологиня, яка служить у 93 бригаді Холодний Яр. Ця щира та привітна жінка, мати двох дівчат, допомагає повернути бійцям та бійчиням бойову готовність, пропрацювати агресію, стабілізувати психоемоціний стан. Навчає військових взаємодопомоги, підтримує, повертає “в ресурс”. Це нелегка, але надважлива праця. 

Від фінансистки до військової психологині 

У Світлани три освіти - фінанси, соціологія та психологія. Спочатку вона працювала у сфері торгівлі, а згодом - почала цікавитись гуманітарними науками й отримала освіту соціолога. Це підштовхнуло жінку до глибшого пізнання людської особистості, і вона вирішила продовжити навчання. У той рік, коли Світлана почала вивчення психології, почалась війна. 

“За часів Майдану я була активним спостерігачем, участі не брала, бо мала на руках маленьку доньку. Мені це дуже боліло. Коли розпочалася війна, я розуміла, що мені потрібно щось робити, тому почала шукати волонтерів та приєдналась до них. У Дніпрі волонтерський рух був потужним, разом з “Допомогою Дніпра” ми збирали для хлопців харчі, аптечки та все необхідне та відвозили на фронт. 

Я виховувалась на військових фільмах, але ніколи не могла уявити, що війна буде в нас. Проте перший поклик до служби, ще несвідомий, у мене виник десь у 18 років. Тоді ми з подружкою жартували про те, що ми вже повнолітні, отже збираємось йти до армії. Жарти жартами, але минуло 20 років - і ми обидві в армії”. 

Про те, що бійцям та бійчиням потрібна психологічна допомога, Світлана розуміла вже у 2014. Між домом, материнством та службою вона встигала зустрічатись із бійцями, підтримувати їх психологічно та продовжувати навчатись. 

Коли волонтерство відійшло на другий план, Світлана вирішила вступати до лав армії. Це був 2016 рік.

“Я довго думала над цим, але в мене було непереборне бажання служити. Я сама шукала, де мені буде зручніше, бо в першу чергу, я мама. Потрібно було бути ближче до дому і балансувати між домом і службою. 

Служити я пішла як фінансистка, але в позаслужбовий час продовжувала допомагати бійцям як психологиня”. 

З 2019 року Світлана служить психологинею у 93 бригаді.

“Солдат Чабанова, навчайтесь бути солдатом” 

Пристосуватись до армії було непросто. Світлана розповідає - спочатку дуже ображалась на свого командира, але зараз вдячна йому, адже він навчив її бути солдатом. 

“Найтяжче для мене було зрозуміти та звикнути до того, що я солдат. Це зовсім інший світ, це закрита агресивна соціокультурна середа. Так потрібно, тому ще без дисципліни в армії нікуди, але це важко.

До прикладу, ситуація на початку моєї служби: я сиджу в розстібнутому кітелі, в навушниках, і тут заходить командир. А я сиджу. Тоді командир каже :“Солдат, Чабанова. Навчайтесь вже бути солдатом”. Зараз трохи соромно це згадувати, але саме тоді це був такий переломний момент”. 

Складно було звикнути також до побутових умов — під час служби їх доводиться створювати собі самостійно. 

“Не можу сказати, що це для мене було ударом, дійсно скрутно хлопцям та дівчатам, які в окопах”. 

А ще - постійно розриватись між службою та донечками. 

“Родина підтримувала моє рішення, діти пишаються. Але, звісно, під час ротацій вони дуже сумують. Підтримуємо зв’язок, відеодзвінки. Завжди телефонуємо одне одному, коли є вільна хвилиночка”. 

Про стереотипи та гендерну політику в армії 

Світлана каже — стереотипне мислення щодо жінок існує. Але багато залежить і від самої людини, від особистості. Незалежно від статі. 

“Якщо жінка тікає в армію від проблем цивільного життя, то звісно у неї виникнуть складнощі під час служби. Будуть проблеми, якщо жінка не бачить мети, не знає, чого вона хоче. Армія - це не стільки про стать, скільки про силу. Жінки також можуть просуватися кар’єрними сходами в армії, хоча й повільніше, ніж чоловіки”. 

Є й проблеми, пов’язані з матеріальним забезпеченням. І, хоч їхнім розв’язанням займаються — процес рухається недостатньо швидко. 

“Це, наприклад, форма, яку для жінок досі не шиють окремо. Так, її розробляють, але наразі норми забезпечення однакові, ми перешиваємо її під себе самостійно. Десь підшиваємо, десь розшиваємо — самі розумієте. Бронежилет, який я ношу, також не підходить для жіночої фігури. Я знаю, що вже є проєкти з цього приводу, все в процесі, і це добре.  Мабуть, потрібен ще час, висвітлення цих проблем. Адже перш за все, це жіноче здоров’я. 

В цілому гендерна політика в армії змінилась — ми бачимо багато зрушень щодо жінок. Взяти хоча б те, що жінка може обіймати посаду не лише кухаря або діловода, а й бути командиром підрозділу. Жінок стало в армії більше, побільшало й перспектив зростання. Для жінки стало можливим просування кар’єрними сходинами. 

Я пишаюсь тими жінками, які у 2014 році взяли до рук зброю і пішли воювати. Формально - кухарями, а в реальності - снайперками, розвідницями”. 

За словами Світлани, окрім стереотипів щодо жінок, є також фактор домагань, особливо — словесних. 

“В нашій частині такого не було, але знаю, що стосовно інших дівчат це присутнє, словесні чіпляння тощо. Щоб подолати це, перш за все потрібно вчитися вибудовувати особисті межі. А особисті межі в армії розмиті, адже в нас колектив. Попри все, ми навчаємося їх будувати — як з чоловіками, так і з жінками, так, щоб при цьому зберегти колектив і вони змогли виконувати завдання”. 

Ще багато чого потрібно змінити. Перш за все, на думку Світлани, для цього необхідно розповідати, спілкуватись, впускати в збройні сили новий досвід та розвіювати стереотипи — не тільки щодо статі, але й в цілому. 

“Стереотипи в нас повсюди. Особисто до себе я не відчувала зверхнього ставлення через стать, більше було нерозуміння до моєї професії. “Я не хворий, мені психіатр не потрібен” — фраза, яку я чула дуже часто. Психологія навіть в цивільному житті не для всіх зрозуміла, але вона дійсно необхідна. Наразі психологія розвивається, і я пишаюсь, що беру в цьому участь. Я можу провести дослідження в частині, надати командиру цілісну картинку, виходячи з якої він може приймати певні рішення. Це дає результат, ми пропрацьовуємо ситуації, влаштовуємо тімбілдинг і це працює”. 

Навіщо в армії психолог 

“Армія — це життя на інстинктах, складні умови, погода, бойові дії. Хлопцям дуже важко фізично, а дівчатам буває ще важче. В таких умовах неймовірно важлива підтримка, супровід, психологічна просвіта. Мій фах - це той фундамент, на який я зараз опираюсь. До прикладу, командир, який розуміє, чому його підлеглі поводяться тим чи іншим чином, зможе уникнути багатьох проблем. Іноді важливо не просто заборонити або покарати, а зрозуміти, чому щось відбулося”. 

Війна змінює людей, змушує їх робити все задля виживання. Світлана пояснює — це відбивається на їхній поведінці й в цивільному житті. 

“Немає уваги до людини. Людину вчора забрали з окопу, а сьогодні кинули в суспільство. Після минулої ротації я до тями приходила чотири місяці, а це я - я розумію все це, відстежую свій стан, свою агресію. Тільки у відпустці на Новий Рік, у колі родини, я зрозуміла нарешті, що я вдома. Але дехто не має родини або не отримує від неї такої підтримки та розуміння. Над цією проблемою вже давно потрібно працювати на державному рівні. Адже на восьмому році війни ми досі не маємо цілісної програми, яка б повертала військових до життя”. 

“Систему потрібно змінювати” 

Світлана впевнена — існуючу систему реабілітації необхідно змінювати: створювати для військових так звану буферну зону — кілька тижнів роботи з фахівцями перед поверненням до цивільного життя. В соціумі ж ветеранам та ветеранкам потрібно об’єднуватись, адже тільки люди зі спільним досвідом можуть повною мірою зрозуміти та підтримати одне одного. 

“Найкраще такій людині буде в колі однодумців, в колі людей, які розуміють, який шлях ти пройшов. Важливий позитивний досвід: щоб ті, кому вдалося пройти реабілітацію та соціалізуватись, розповідали про свій позитивний досвід та ділились ним. Алко- і наркозалежність, ігроманія, навіть суїцид - до цього приходить людина, яка не відчуває підтримки. Вона просто поступово скочується у прірву. Саме тому так важливо об’єднуватись”. 

Одне з об’єднань, яке створене саме для жінок - Коаліція ветеранок та волонтерок. Детальніше про неї Інформатор розповідав тут. Попри підтримку та прогрес у розв’язанні багатьох проблем, такі громадські об’єднання не можуть повністю покрити всі потреби ветеранів та ветеранок. 

“Об’єднань у нас достатньо, але всі вони громадські, а нам все ж таки потрібна державна підтримка, програма. Це має бути централізовано. Мають бути відповідні закони, вказівки, щоб це була тісна співпраця Мінветеранів, Міноборони, Центрів комплектування. Потрібно, коли людина звільняється, щоб її одразу підхоплювали соціальні служби. А якщо людина  повністю вигоріла, їй потрібна довга психотерапія. Підтримка потрібна абсолютно всім”. 

Всупереч складнощам, найближчим часом Світлана не планує покидати службу. 

“Тут я набуваю досвіду, і свій ресурс я також отримую від спілкування с військовими, коли я бачу результат. Я багато віддаю, але на щастя, в мене є групи підтримки, які мені допомагають. І, звісно, мій ресурс - це мої діти. При найменшій нагоді я з ними на зв’язку”.

Цей медіапродукт став можливим завдяки підтримці Уряду Канади в рамках проєкту «Голос жінок і лідерство – Україна», що впроваджується Українським Жіночим Фондом (УЖФ). Відповідальність за зміст інформації несе Gender Stream. Інформація, що представлена у виданні, не завжди зображає погляди Уряду Канади та УЖФ.

Над інтерв'ю працювали: Христина Лях, Ольга Полякова