Захисниці. Інтерв'ю з розвідницею Людмилою Калініною, яка пережила Іловайську трагедію і "воювала в рожевих кросівочках"

У Збройних силах України служать понад 50 000 жінок. Нарівно з чоловіками вони захищають свою Батьківщину, а також - борються за рівність, за можливість не обирати «дружина і мама або військовослужбовиця», і проти гендерних стереотипів. Інформатор разом з ГО Gender Stream продовжує цикл інтерв'ю з ветеранками, військовими та волонтерками, і разом з ними показує: як це — бути жінкою в армії. 

Людмила Калініна — за освітою медсестра. До 2014 року працювала в торгівлі, займалася вихованням двох дітей, вела звичайне життя у Павлограді, та ніколи не думала про військову справу. А потім все змінилося — розпочалася війна. 

Приїхала як медик, а потрапила у розвідку 

"Багато хто вважає, що я спочатку була вся така ... Майданом горіла, була проукраїнською, в цьому був сенс мого життя. Але нічого подібного. Більш того, Майдан я не до кінця розуміла. Але приблизно з січня 2014 року я стала все більше занурюватися в те, що відбувається. 

Зрештою, напевно, зачепило моє жіноче его, почуття власності. Я ревнива по життю, якщо це моє — не потрібно це чіпати. І коли в Криму пройшов так званий референдум, там з'явився прапор іншої держави, це мене міцно зачепило. Тоді я вперше зареєструвалася у Facebook і почала моніторити ситуацію, потім зав'язалося спілкування з Семеном Семенченком, який розповів, що планується створення батальйону "Донбас". На початку травня Семен зателефонував мені та каже: "Люда, в нас немає медиків, а волонтери привезли багато всього, з чим потрібно допомогти розібратися". 

З цього моменту я і потрапила до батальйону "Донбас". 18 травня 2014 я приїхала як медик, а потім потрапила в розвідку - так склалися ... це навіть складно назвати обставинами. Це загибель хлопців у Карлівці. 

Обов'язки медика виконувати довго не довелося. З першого дня служби Людмила брала участь у бойових діях. 

"Вранці нам почали надходити повідомлення, що вони потрапили в засідку, що є загиблі. За збігом обставин поруч не виявилося нікого, хто вмів би водити машину. Окрім мене. Автомобіль на базі був, ключі від нього теж. Ми з хлопцями сідаємо до машини та їдемо. 

До Карлівки ми не доїхали, друга група приїхала трохи раніше за нас, і нам наказали повернутися на базу. Як зараз пам'ятаю цей момент: на базу заїжджає наш білий бус, він прострелений, з нього викидають закривавлені матраци. Потім я дізналася, що загинув мій побратим, що другого тягнули прив'язаним до вантажівки по Донецьку з вирізаним серцем ... Це був шок, в той день частина хлопців пішли з батальйону "Донбас". 

Це було перше зіткнення з війною. Звичайно, у мене теж були сумніви, був шалений страх. Але після похорону побратима я повернулася вже офіційно в розвідку, до батальйону "Донбас".

Ми були взводом агентурної розвідки. Нашим завданням було збирати необхідну інформацію та передавати дані ". 

"Воювала у рожевих кроссівочках". 

Люда зізнається — було страшно. Багато з чим довелося зіткнутися вперше: тікати від снайперів, шукати дорогу, вигадували історії, щоб не привертаючи уваги потрапити у потрібне місце. Але звикати довелося не тільки до страху. 

"Почнемо з того, що коли ти звичайна жінка, яка звикла до нормального душу, туалету, можливості переодягнутися, тобі складно одразу адаптуватися, коли ти тижнями залишаєшся без доступу до води. Була ситуація, коли ми застрягли в Попасній, всі наші речі були в Бахмуті, не було, вибачте, навіть можливості змінити труси. Це потім волонтери почали привозити вологі серветки. 

Треба було лягати спати під деревом, не завжди були каримати, тим більше на самому початку. 

Берці я й досі зберігаю як пам'ять про Іловайськ, як я потрапила до полону, так ці берці були на два розміри менше. А так я воювала у рожевих кросівочках". 

На пам'ять про Іловайськ залишилися не тільки берці. Там Людмила отримала важке поранення і попрощалася з багатьма побратимами. 

"29-го була ніч перемир'я, коли дійсно не було обстрілів. Нам дали наказ — виходити рано вранці, залишати місто і повертатися до Курахового. У якийсь момент всі повірили. Пам'ятаю, ми виїжджаємо з Іловайська в напрямку Красносільського, розмовляємо про те, як ми приїдемо, купимо курку, наїмося, всім дадуть відпустки. Я з дітьми хотіла їхати на море, в мене саме син до другого класу переходив. 

При виїзді на Багатопілля трапився перший мінометний обстріл, не прицільний, він як би підштовхував — виходимо, виходимо. Колона продовжила рух, я бачу, як їде десь п'ята-сьома машина колони та ... чітке попадання. Бачу, як розлітається все, і починається масований обстріл. 

Я врубаю шосту швидкість, тут вже потрібно було діяти на випередження. Навколо бинти, люди, все горить, вибухає і, напевно, у мене вже почалися галюцинації. Я різко повертаю вліво, я їду, наввипередки з якимись машинами, мене підрізає пожежна машина, проїжджає 50 метрів, в них пряме попадання, всі загинули..."

Шлях через поле, потім обшуки, ночівля в полі. Вранці - один сухпай на 15 осіб і ніякої першої допомоги пораненим. 

"Пацанів вишикували окремо, а нас - чотирьох дівчат - окремо. Хлопцям сказали, що нас на розстріл, а нам сказали, що їх. 

Нас поклали на танк і ми звідти виїхали. На прощання хлопці з батальйону Донбас показали нам ось такий жест (показує кулак, притиснутий до серця - ред.). Нас привезли до якогось села, місцевим сказали, що ми "свої, росіянки". 

А потім стався обмін. 

"Підійшов до нас росіянин з позивним Клен і каже "Цього разу вам пощастило, не попадайтеся вдруге — не пошкодую". 

Спочатку Людмилу привезли до лікарні у Кураховому, а звідти — до обласної лікарні Мечникова у Дніпрі. Від поранення вона відходила близько двох місяців. Іноді доводилося нагадувати собі, що вона у мирному Дніпрі, а не у підвалі десь у Донецькій області. Після госпіталю з Нацгвардії Калініна перевелася до Збройних сил. Там жінка провела ще кілька років - до 2018 року. Спочатку була командиром розвідувально-диверсійної роти, потім офіцером-інструктором, а після — офіцером-психологом. 

В армії було непросто, ще й тому, що треба було доводити, завойовувати повагу, справлятися з чужою заздрістю. 

"Була історія, про яку я ніколи не розповідала. У батальйоні в Старомихайлівці був один товариш, страшний бабій. І він мені якось каже: "Хочеш, я покажу тобі будівлю?" І під час цього "показу" спробував якось затиснути. Я одразу сказала: "Зараз зубами яйця тобі відгризу, і мені пофіг, що ти такий великий, а я така маленька". На цьому все і закінчилося. Це було тільки одне таке намагання, потім інші, мабуть, зрозуміли, що тут ловити нічого. 

Не тільки від нього, а й від інших  було видно відношення, мовляв "Що баба тут робить?". Була зневага. Треба було доводити - то на стрільбах, то проповзаючи під сіткою в старому солдатському бронежилеті. Після цього почала з'являтися хоч якась повага. 

Крім зневаги, була і заздрість. Заздрість до успіху. Бувало таке: день батальйон воює, три дні лазить, нічого робити. А в нас, коли ми йшли в розвідку, кожен день нарізка — Комишуваха, Попасна, заходили до Первомайська, Катеринівки, де нас тільки чорти не носили. І всі це бачили. 

З нами вже не проходив номер, як з деякими новими дівчатами - то борщу наваріть, то зашийте щось". 

На моє запитання, чи змінилося ставлення до жінок в армії за всі ці роки, Люда заперечливо хитає головою. 

"Нічого подібного. Нікуди це відношення не поділося, і часто в цьому самі жінки й винні. Багато дуже гідних жінок, і не важливо, на якій вони посаді - діловод при штабі або стрілок в окопах. Але бувають і інші, у яких мета знайти хорошого коханця, того, хто все вирішить. Ось такі дискредитують жінок в армії в цілому. І це як було, так і залишилося досі. 

Але що я можу точно сказати: жінки сильніші. Згадую 14 рік - жодна не заплакала, жодна з них не зірвалася, жодна з них не пішла. Вони настільки вольові і стресостійкі, ми самі себе беремо за шкірку і витягуємо. Може, це той закладений в нас материнський інстинкт, який змушує нас відроджуватися".

Материнський інстинкт, який доводиться пригнічувати, коли мова йде про вибір між захистом батьківщини та вихованням дітей. У Людмили їх двоє, війна залишила глибокий слід і на їхніх життях. 

"Донька у мене повернута на Україні, у неї татуювання з українською символікою, розмовляє чистою українською, провчилася у військовому. 

Вона стала такою вразливою, дуже різко реагує, якщо скажуть щось негативне про війну. Дитина - патріот від щирого серця. 

А син ... Він дотепер не може зрозуміти, що сталося. З'явилася величезна тріщина в сім'ї між мамою та дітьми. 

У мене таке відчуття, що крім мого почуття провини по відношенню до них, вони мене не пробачили до кінця. За те, що я їх залишила. Все складно". 

Людмила Калініна каже — дуже не вистачає сімейної реабілітації. 

"Було б здорово, щоб була сімейна реабілітація, з дітьми. Нічого такого досі немає. Робота психологів дуже потрібна. Ми тут у себе створили Раду ветеранів, проводили заходи. Це важливо, тому що створюється коло інтересів, де ти - такий самий, як і я. У цьому колі ми відтаємо, ми дихаємо, ми сміємося. Зі своїми ми можемо сидіти цілодобово. Там ти можеш бути самим собою". 

Цей медіапродукт став можливим завдяки підтримці Уряду Канади в рамках проєкту «Голос жінок і лідерство - Україна», який впроваджується Українським Жіночим Фондом (УЖФ). Відповідальність за зміст інформації несе Gender Stream. Інформація, представлена у виданні, не завжди зображує погляди уряду Канади та УЖФ.

Над інтерв'ю працювали: Христина Лях, Ольга Полякова