Зруйновані будинки, блокпости та канонада "відльотів". Подружжя із Сєвєродонецька розповіло про поїздку до окупованого міста

Чотири місяці безперервних обстрілів російськими загарбниками, евакуацію населення та життя без будь-яких комунікацій побачив Сєвєродонецьк від початку повномасштабного вторгнення рф на територію України. 25 червня обласний центр Луганської області опинився під контролем російських найманців – так званої «луганської народної республіки». Вже через 4 дні після окупації рашисти дозволили в'їзд жителям до міста – 29 червня запустили рейсовий маршрут з окупованого Старобільська. Сєвєродончани Ольга та Ігор, які виїхали до батьків в громаду на півночі Луганщини, наважилися поїхати до міста, аби оглянути квартиру та забрати цінні речі.

«24 лютого почалося для нас, як і для усіх українців –  я прокинулася рано-вранці від вибухів, а чоловік був на роботі. Я дочекалася поки відчиняться супермаркети та пішла купувати продукти на довгий час: консерви, сухе печиво, чай, воду, серветки. Черги на касах були довжелезні, а біля банкомату за готівкою взагалі простояла близько години, - згадує 28-річна Ольга. –  Повернувшись до квартири, я зібрала теплі речі, документи та прикраси – і почула сильний вибух. Я заклякла на місці. Швидко взяла сумку з речами та сіла в автівку. Потім через 20 хвилин пролунав ще один вибух. Забрала чоловіка та ми рушили у напрямку виїзду з області. Затори були кілометрові, в цей час ми спостерігали як їде наша техніка. Тоді й зрозуміли – це справжня війна»

«Поки ми стояли в заторі, нам кожну хвилину телефонували батьки. Казали, щоб їхали до них, бо там точно буде безпечно і не стрілятимуть. Суперечки з ними привели до того, що ми змінили напрям. Якби знали, що росіяни окупують майже всю область – не поїхали б. Але вже що маємо», - каже 30-річний Ігор.

Подружжя приїхало до батьків. Та окупації не вдалося оминути – на початку березня північні громади регіону захопили російські війська. Життя стало нестерпним: український зв'язок рашисти відключили, ціни на товари завищили, ще й почалися переслідування громадян з проукраїнською позицією. Увесь час Ольга та Ігор моніторили соцмережі, шукаючи можливість побачити власну домівку. Та «натрапили» на неї вже після того, як Сєвєродонецьк окупували.

«Наша квартира ціла – я з полегшенням видихнула. Ми придбали її лише 2 роки тому. З вікон вилетіло лише скло, але це, у порівнянні з іншими будинками у місті, ніщо. Більшість людей взагалі втратили домівки: вони або згоріли, або зруйновані від прицільного влучення ворожих снарядів, а в деяких багатоповерхівках зруйновано цілі під’їзди», - розповідає Ольга.

Знайомі молодого подружжя ризикнули поїхати до Сєвєродонецька. Усе обійшлося. Наступного дня вирішили їхати й Ігор з Ольгою.

«Я вночі перед поїздкою не спав. Хвилювався, аби все було добре. Хто знає, що в голові у росіян. Те, що вони робили у містах поблизу Києва, та й на інших окупованих територіях такі звірства. Боявся, щоб не забрали на передову, як «гарматне м'ясо»», - говорить Ігор.

Чоловік та жінка вирушили в дорогу вранці. Їхати вирішили по новій дорозі через Новоайдар, де українська влада капітально відремонтувала автошлях. Та, як раніше, швидкою дорога не була – на шляху до обласного центра російські загарбники встановили чотири блокпости: в Половинкиному, Новоайдарі, Новоохтирці та прямісінько біля стели на в'їзді до Сєвєродонецька.

«На блокпостах у нас дивились тільки документи та реєстрацію місця проживання. Питали, куди ми їдемо, і пропускали. А от біля Сєвєродонецька в мене вже питали «служили ли вы в российской армии или в украинской?». Я службу не проходив», - каже Ігор.

«Російський військовий запитав, чи часом не за речами ми їдемо? Нам сказали, що потрібні документи на техніку, яку збираємося вивозити. А так, як ми купували квартиру вже з технікою та меблями, документів у нас не було. Тому якщо вивозитимемо побутові прилади треба звернутися в так звану «комендатуру», де нам видадуть дозвіл на вивезення. Чому я маю звітувати комусь та питати дозволу на те, щоб вивезти свої речі?», - обурюється Ольга.

Перша вулиця Сєвєродонецька – шосе Будівельників. Багатоповерхівки не впізнати: усі, як одна, чорні. Ці будинки перші прийняли усю жорстокість та ненависть росіян до українського народу. Будівлі вже не відновити – тільки повністю зносити та зводити нові.

«Кожна вулиця, на яку ми заїжджали, постраждала. У Сєвєродонецьку жоден проспект, вулиця, провулок не вціліли. Найбільше дісталось «новим» районам. Без сліз я не могла на це дивитися. Місця, де ми гуляли, відпочивали з друзями, де були наші перші поцілунки – усе сповна відчуло на собі «руський мір», - ділиться Ольга.

Дійсно, обласний центр Луганської області, який за останні роки почав розвиватися, вже не дихає. Школи, дитсадки, храми, супермаркети та парки – росіяни знищили кожен куточок Сєвєра, як його називають місцеві.

5-поверхівка подружжя значно не постраждала – в деяких квартирах лише вилетіло скло. У подвір'ї ж, на щастя, не було й могил. Ще один страх Ольги та Ігоря – мародери. Родина боялася, що їхня квартира буде розкрадена військовими рф, а потім й місцевими, які залишилися. Так було в сусідньому Рубіжному.

«Пощастило, ніхто не ліз до житла. Проте у під’їзді було дуже багато скла. Мабуть, хвилею від ударів винесло», - каже Ігор

Подружжя почало швидко збирати речі: одяг, посуд, дрібну побутову техніку, яку вміло сховали у машині, забрали й побутову хімію, бо ж в «лнр» з цим проблеми. Увесь час лунали звуки вибухів та пострілів – сусідній Лисичанськ переживав те, що Сєвєродонецьк напередодні. Росіяни без зупинки гатили по місту, в якому залишилось близько 15 тисяч жителів.

«Звуки майже не стихали – це була канонада від «відльотів» ворожої техніки. Тепер вони з Сєвєродонецька обстрілюють Лисичанськ. Як тільки обстріли ставали масованими та сильними, ми вирішили їхати. За цей час встигли забити вікна фанерою та плівкою, зібрали й максимум речей. Побутову техніку залишили на потім», - розповідає голова родини Ігор.

Тим часом присутність ще когось почула сусідка подружжя – жіночка 60 років Галина. Вона піднялася до квартири Ігоря та Ольги.

«Пані Галина розплакалась, як тільки-но побачила нас. Була з перебинтованою рукою. Обіймала нас і плакала. Усе розпитувала що робиться в Україні, бо ж майже чотири місяці сиділа без зв’язку, світла, води та газу. Ми залишили їй консервацію та воду, що залишились у нашій квартирі. А натомість вона нам принесла білу стрічку. Сказала, що треба повісити на двері квартири, тоді ніхто туди й не лізтиме», - говорить Ольга.

На виїзді з Сєвєродонецька російські військові оглянули автівку наших героїв – вона була забита речами, тому їх відразу пропустили. Усю дорогу Ольга плакала від того, що рашистські нелюди зробили з їхнім рідним містом.

«Від кого та чого вони нас «асвабаділі»? Ми прекрасно та щасливо жили, працювали та насолоджувалися кожною миттю проведеною у Сєвєродонецьку. А вони «спаслі» врятували нас, виходить, від цього. Як жити тепер? Як повертатися туди, де точно в цьому році не буде ані світла, ні води та газу? Навколо все знищене. Сєвєродонецьк – суцільна руїна».

Та попри побачене наживо, молоде  подружжя Ігоря та Ольги не втрачає надії та вірить, що Україна обов’язково поверне і Луганщину, і Донеччину та Харківщину та, обов’язково, Херсонщину та території Запорізької області.