Найгірше, коли підвал під обстрілами перетворюється на зону комфорту - як працює евакуаційна команда Білий Янгол

Околиця майже зруйнованого селища Красногорівка, що на лінії фронту, приватний сектор. Саме сюди направляється броньований автомобіль з написом «Білий Янгол»  - сьогодні поліцейські евакуюватимуть багатодітну родину. Мати, бабуся та шестеро дітей погодилися переїхати лише тоді, коли росіяни почали обстрілювати їх вулицю, а діти провели ніч у підвалі. 

«Було страшно. Був жах», - зізнається 8-річний Дмитрик.

По дорозі до броньовика зовсім поруч лунає вибух. Діти звично присідають навпочіпки. 

Поліцейські кваплять, допомагають вантажити речі. Родині вже підшукали житло в Черкасах. З Курахово з автовокзалу вони вирушать туди, де не так небезпечно. 

Тим часом в українському Нью-Йорку працює інший екіпаж. Тут на евакуацію чекає жінка з трьома дітьми. Бабся залишається вдома і пояснює, що не боїться обстрілів, а поруч з домом вже «прилітало».

До фронту звідси всього 1 кілометр. 

16 дорослих та діти в одному подвалі

Мама Раїса погодилась на евакуацію, щоб діти не страждали.  Бабуся цілує онуків і просить доньку дзвонити по можливості. Волонтери вже підшукали помешкання для родини в центральних областях.  

10-річний Артем і його 6-річний брат й досі живуть в прифронтовій Авдіївці. У підвалі разом з ними мешкають ще 16 дорослих – в основному це люди похилого віку. У хлопчиків та їх мами тут окремий куток. Про навчання, розваги чи інтернет тут мови немає. Навіть їжу доводиться готувати у дворі – на відкритому вогнищі. Електрики теж немає, діти носять з собою ліхтарики. Проте навіть за таких умов сім’я не погоджується на евакуацію. Мати хлоп’ят переконує, що діти звикли до постійних обстрілів. Аби хоч трохи розважити їх – «Білі Янголи» привозять дитячі речі, іграшки, канцелярію. А Артем з братом мріють про школу.  

Так нині живуть українці в прифронтових селищах, хоча місцева влада та поліція регулярно переконують евакуюватися. 

Повноцінне вторгнення росії в Україну минулого року кардинально змінило життя кожного українця. Проте, якщо мешканці центральної та західної України ще могли почуватися у відносній безпеці, то мешканці окупованих та прифронтових населених пунктів потрапили до справжньої пастки. 

«В 2022 році до вторгнення росіян на підконтрольній Україні території Донецької області мешкало близько 2 мільйонів людей, з них 168 тисяч дітей. З початком війни евакуювалось близько 1,2 мільйонів людей та 135 тисяч дітей» - такі дані наводять в ГУ НП в Донецькій області. 

Рятувальники, медики, волонтери

У зв’язку з цим оперативним службам довелось швидко приймати нестандартні рішення. Одним із таких рішень став евакуаційний екіпаж поліції «Білі Янголи», які зараз працюють в Донецькій області. 

Зараз «Янголи» - це чи не єдині люди, хто можуть добратися у «сірі» зони під обстрілами та ударами

Тому поліцейські виконують функції рятувальників, медиків, волонтерів і навіть Святого Миколая. Адже там, де міст та сіл взагалі не лишилось, продовжують залишатися люди.  

«Я сам родом з Мар’їнки, - розказує оперативник-криміналіст Курахівського відділку поліції Рустам Лукомський. – З початком війни на Мар’їнському напрямку, в зв’язку з бойовими діями, ми почали допомагати більше, ніж поліцейські. Хтось просив вивезти його, хтось потребував домедичної допомоги, та найчастіше люди просили привезти харчів і медикаментів».

До 2014 року Лукомський працював у дорожній поліції, а згодом захищав свою землю у складі спеціального зведеного загону правоохоронців у найгарячіших точках на лінії зіткнення: Авдіївка, Красногорівка, Мар’їнка.

Разом з колегою Василем Піпою вони чи не щодня з початку повномасштабної війни виїздили до Мар’їнки, де велись бойові дії. Зараз їх називають одними з перших, хто почав виконувати цю роботу. 

«Янголами» оперативники стали після одного з таких рейдів. 

«Евакуювали людей на «швидкій». Нас чекала родина з дітьми і одна дівчинка, побачивши нас, на білому автомобілі почала кричати, що за ними приїхали білі янголи і вони заберуть їх. Так нас колеги і почали називати «Білими Янголами». Згодом ця назва стала офіційною», - каже поліцейський. 

За словами прес-офіцера ГУ НП в Донецькій області Олександри Гаврилко, досить швидко їх керівництво зрозуміло, що чи не у кожному містечку є такі ж співробітники, які добре знають місцевість і жителів, готові ризикувати.

Тому з грудня 16 чоловік працюють вже на чотирьох напрямках – Мар’їнський, Бахмутський, Великоновоселівський, куди входить і Вугледар, а також на Лиманському напрямку. 

«Завдання – максимально допомогти людям на лінії фронту. Вивозимо, інколи доводиться вмовляти, привозимо їжу, воду, медикаменти, теплі речі, інколи доводиться організовувати мобільні «Пункти Незламності», - каже Гаврилко.

Під час роботи поліцейські співпрацюють з військовими – це не обхідно для безпечної евакуації, з місцевою владою, з волонтерами, а ще знаходять «своїх» серед місцевих, які точно знають, кому потрібна поміч і в якому підвалі переховується та чи інша родина. 

Кожен з 16 «янголів» пройшов курси парамедиків, адже під час війни люди гинуть не лише від поранень, а й від відсутності медичної допомоги. 

Янголи теж люди

Рустам Лукомський каже, що на Донеччині війна йде не перший рік, тому до важкої праці та обстрілів поліцейські вже звикли. 

«З 24 лютого, з початком повномасштабного вторгнення, просто виросла інтенсивність бойових дій, і нашої роботи. Але ми вже звикли. До чого не можемо зараз звикнути – так це до того, що в нашій області скільки населених пунктів фактично стерті з лиця землі», - пояснює чоловік. 

Більша частина донецьких поліцейських по декілька разів втрачала житло. Спочатку, у 2014 році, коли не зрадили присязі і виїхали з окупованих території, згодом війна прийшла в їх нові домівки в Маріуполі і Лимані.

«Повивозили дружин, батьків і дітей до більш безпечних місць ще у перші дні повномасштабної війни. Багато хто не бачив своїх родин з 24 лютого. Проте самі залишаємось тут. Не можемо кинути напризволяще місцевих і розуміємо, що нашу роботу більш ніхто не зробить», - пояснює Лукомський. 

Така робота – це постійний адреналін. Тому з поліцейськими працює психолог. Доволі часто саме психологові доводиться пояснювати, що окрім евакуації та ризику має бути ще й інше життя, родина.

«Мотивує те, що і керівництво, і люди вірять в твої дії. Дуже мотивує реакція людей. У нас робота йде за принципом: бачу ціль, не бачу перешкод. Все інше просто відходить на задній план. В такі хвилини дякуєш, що твоя родина в безпеці, що не треба за них хвилюватися», - розказує Лукомський.

Поліцейські з «Білих янголів» стверджують, що навіть, якби екіпажі розформували, або їх звільнили з лав поліції – вони б продовжували працювати, евакуювати та допомагати, як волонтери. Навіть без заробітніх плат.

Разом з тим, «Янголи» стверджують, що страху перед бойовими діями у них немає. 

«Є робота, яку треба виконати» - каже Василь Піпа. 

Агресор не спить

Роботу «Білих янголів» не могли не помітити росіяни. У російських ЗМІ та соцмережах навіть запустили навратив: Україна сама створила у прифронтових населених пунктах гуманітарну катастрофу, а зараз запустила піар-акцію з «Білими Янголами». 

Проте, є реакція й жорсткіша. За екіпажами постійно полюють окупанти. Не раз бронеавтомобіль обстрілювали. 

У Мар’їнці під час евакуації Рустам Лукомський та Василь Піпа потрапили під обстріл.

«Нас вислідкували ворожі коптери, потім росіяни почали обстріл «Градами» нашого автомобіля. Осколки поранили ноги, але людей тоді таки вивезли до Курахово», - каже Василь Піпа. 

Його колега Рустам ще трохи накульгує на ногу, але вже в строю. 

Зараз екіпаж робить головний акцент на евакуації, щоб врятувати якомога більше людей. За день може бути по 3 – 5 виїздів «на нуль» у кожного екіпажу. Дуже часто рятівникам доводиться добиратися пішки та супроводжувати своїх підопічних – через бездоріжжя, зруйновані дороги і мости, чи шквальний вогонь. Досить часто евакуювати доводиться поранених, тяжкохворих, маломобільних, або й просто доставляти тіла загиблих. 

В вогонь і в воду

Втім, щоразу, ризикуючи життям заради інших, поліцейські готові це робити знову. Кожна операція для них – унікальна. 

«Що тільки не доводилось робити, аби врятувати людські життя, - згадує Лукомський. – І в зимову річку ліз, аби врятувати чоловіка, і вивозив тяжкопоранених на автомобілі з пробитим колесом під вогнем, і самим завали доводилось розбирати – на жаль, тоді чоловік загинув, і під мінометним вогнем вивозили, і під удари з артилерії».

Якщо родина приймає рішення забрати з собою і домашніх тварин – «Янголи» евакуюють і їх. Коти й собаки стали звичним явищем. Але одного разу довелося вивозити родину з Авдіїївки разом з… голубами.  

«Всі хочуть жити, всім страшно. Тварини теж переживають. А якщо це домашні улюбленці, які вже стали членами родини – тут ніяк не відмовиш», - розказує Василь Піпа. 

Оперативник з Бахмутського напрямку Павло Дяченко на евакуацію виїздить собакою Блеком. Під час одного з виїздів побачив під плитами цуценя, воно скавучало, забрав, аби вивезти – а за 15 хвилин по плитах, де переховувалась тварина, прийшовся удар з «Граду». Так Павло залишив собі Блека. Тепер собака їздить у евакуаційному автомобілі і працює позаштатним психологом. Перелякані люди, а особливо діти, досить позитивно реагують на помічника «Янголів».  

Згадують поліцейські і одну з найстрашніших евакуації. 

Людей довго умовляли залишити Мар’їнку – вони не погоджувались. В розпал бойових дій родина подзвонила і зізналась, що більше не може, що стріляють буквально поруч. 

«Подзвонили нам уночі. Найстрашніше нам було сказати, що ми вже сил не маємо виїздити. Але зібрались і поїхали – люди благали. Приїздимо до поля, де домовились, що зустрінемо їх і прямо там іде танковий бій. Буквально в кілометрі від нас стояли окупанти і стріляли. Ми бачили, як працює танк. Уночі, аби знайти людей, мусили слідкувати в тепловізор. Але таки зустріли їх, як рвонули звідти. Це було справді страшно. Ризикували ми дуже здорово», - розказує Лукомський. 

Почекуни й зневірені

В прифронтових містах, звісно, є люди, які чекають приходу «руського миру» та у всіх бідах звинувачують українську владу, США і НАТО. 

Проте, набагато більше тих, хто звик до постійних обстрілів та зневірився у житті. 

«Війна боляче б’є по психіці людини. А якщо у неї немає зв’язку, немає змоги дивитися чи читати новини, немає світла - вона впадає у депресивний стан, дезорієнтована, травмована, часто не розуміє, що її слід робити, часто не знає, що можна евакуюватися і не жити під обстрілами, що їй нададуть прилисток, вона отримає кошти», - каже Лукомський. 

Тому найважче у роботі «Янголів» - говорити з людьми, переконувати, давати надію. Додається ще й російська пропаганда, яка переконує місцевих, що їх в Україні не чекають, за російську мову вбиватимуть і змушуватимуть поклонятися міфічному Бандері.

«Дуже багато людей просто не вірять, що ми вивеземо їх у безпечне місце, вони зможуть поспати не під обстрілами, їм дадуть їсти, поселять, призначать допомогу. Кожен другий каже нам: «ми нікому не потрібні». Наше ж завдання – переконати цивільних, що власне життя і життя дітей треба зберегти, тобто нам психологічно треб налаштувати людину, щоб вийти з підвалу, поїхати з нами, поїсти, помитися», - каже Василь Піпа.

Його колега Рустам говорить, що найважче, коли батьки вже створили собі зону комфорту – постелили килими у підвалі, поставили буржуйку і відро для фізіологічних потреб, і вважають, що це життя, перебуваючи там разом з дітьми.

«Такі люди можуть жити там роками. Вони знають, де є пункти незламності, де можна зарядити телефон чи попити гарячого чаю, знають, коли ми щось привеземо. Вони виживають у такій зоні комфорту, а діти страждають. В таких випадках у батьків роботи нема, грошей нема, у дітей нема телевізора, інтернету, школи, якихось маленьких звичних радощів – як от розмальовка чи лялька. Я ніколи не забуду, як говорив з дітьми з Авдіїївки – вони мріяли про школу і в підвалі організували парти, писали розклад, самі для себе вчителювали», - розказує Рустам Лукомський. 

Тільки на днях поліцейські пів дня витратили на пошуки матері з малолітньою дитиною в Бахмуті. Разом з дідусем вони просто тікали від поліцейських. 

Іноді доводиться по декілька разів, ризикуючи життям, приїхати в той же зруйнований Вугледар, щоб переконати людину евакуюватися – поліцейські називають такі кроки «посіяти зерно сумніву»  в тому, що варто залишатись. За ці декілька разів вони встигають привезти людям харчів чи медикаментів, тоді люди більш налаштовані на спілкування чи вмовляння. 

«Чимало є й таких випадків, коли нам дзвонять родичі, просять про евакуацію, готові прийняти евакуйованих у себе вдома. Але рідні не погоджуються – зазвичай це властиво людям старшого віку. Якогось разу евакуювали старого дідуся – він ні в яку. Аж поки онучка не записала йому аудіо, в якому плачучи попросила виїздити. Тоді дідусь здався і поїхав», - каже Піпа.

Є й такі, хто чомусь вирішив, що треба ще трошки перечекати і ворожа ракета чи снаряд їх не зачеплять. 

«На жаль, сказати їм, що вони були неправі – ми вже не можемо. Через таку безпечність люди й гинуть», - каже Лукомський. 

Кабінет міністрів України схвалив механізм примусової евакуації дітей із зон активних бойових дій, повідомили у  Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Тепер обов'язкова евакуація проводитиметься на підставі рішення обласної військової адміністрації, погодженого з органами військового командування та Координаційним штабом з питань обов'язкової евакуації.

Примусову обов'язкову евакуацію дітей проводитимуть у супроводі одного з батьків, людини, яка їх замінює, або іншого законного представника.

«Діти, які опинилися в зоні проведення бойових дій, не можуть самі про себе подбати. Тому вся відповідальність за них – на дорослих. Відмова батьків чи опікунів евакуювати дитину не допускається, адже йдеться про її життя», – зазначили у відомстві.

Віце-прем'єр-міністр Ірина Верещук вважає, що рішення Кабміну має спонукати батьків більш відповідально ставитись до питання евакуації дітей. 

Наразі під критерії примусової евакуації дітей із зон бойових дій підпадає лише Бахмут Донецької області.

Фото: ГУ Нацполіції в Донецькій області.