Їли один раз на добу і робили смертельні вилазки по воду: як знімався фільм 20 днів у Маріуполі

Вперше український фільм отримав найвищу кінонагороду "Оскар". У номінації "Найкращий документальний фільм" перемогла картина Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі". Нарешті, зі сцени цієї церемонії прозвучали виразні слова про війну в Україні, а не абстрактні натяки про якусь країну, яка зараз страждає, як це було два роки тому.

Потрібно знайти сили, щоб переглянути весь фільм

Перед тим як отримати “Оскар” фільм виграв ще безліч престижних призів починаючи з нагороди від Британської кіноакадемії BAFTA та закінчуючи перемогами у голосуванні різних кіногільдій. При цьому часто наголошується на тому факті, що Чернова та його знімальну групу, як мінімум, потрібно додатково нагородити за стійкість і мужність. У фільмі видно, що він зі своєю знімальною групою неодноразово ризикував життям. Постійні бомбардування та обстріли, які хоч і стають звичайними, але менш небезпечними немає. Наприклад, поворот танкової вежі у бік вікна, через яке Чернов зняв багато панорамних кадрів. Та й сама евакуація через гуманітарний коридор. Журналісти проїхали через 15 російських блокпостів везучи 30 годин відеоматеріалів, збережених на жорстких дисках, з яких потім і змонтували “20 днів у Маріуполі”.

Чернов у фільмі прямо каже, якщо вони трапляться з усім цим, то під тортурами їх змусять визнати, що це все фікція. Тим більше, що зуб у росіян на Чернова та його знімальну групу величезний. Перебуваючи в оточеному місті вони виявилися єдиними іноземними журналістами, які продовжували виконувати свої роботи і постачали для телеканалів свої відео-репортажі, від яких у багатьох глядачів волосся ставало дибки. І вони змусили включитися всій пропагандистській машині Росії, яка взялася всіх переконувати в тому, що це постановочні кадри. Особливо, коли їхні ракети потрапили до пологового будинку.

Щиро кажучи, потрібно мати досить міцні нерви, щоб подивитися цей фільм цілком. Дуже важко залишатися байдужим, коли бачиш смерті дітей і батьків, що ридають. Чи то мати кричить крізь сльози: "Чому?" Лікарі не змогли врятувати її 18-місячного сина. Або  сивий чоловік плаче над закритим простирадлом тілом 16-річного сина, який загинув, граючи у футбол. Подібних епізодів у картині чимало, оскільки знімальна група базувалася у лікарні, куди звозили поранених.

Сюжет фільму це події, що відбуваються в Маріуполі з першого дня його оточення, як місто поступово вмирає, а люди змінюються. Чернов взяв за основу твердження, що хороших людей війна робить ще краще, а поганих гірше. Одні борються до останнього життя інших, як лікарі. Інші мародерствують. І ці епізоди такі ж емоційно важкі, як смерті людей. Наприклад, коли жінка ридає у своїй парфумерній лавці, бо майже весь її товар знищено і їй тепер нема на що жити. І в цей же час біля вікна, що розбито снарядом, стоять люди, які готові увірватися в магазин, щоб прихопити те, що залишилося. А військовий на камеру розповів про те, що люди розкрадають банки та супермаркети.

Єдиний і  не суттєвий мінус цього фільму Про який говорять професіонали, це не пов'язаність між собою історій, які ми бачимо. За законами жанру бажано, щоб у картині був головний персонаж, історія якого йде наскрізною ниткою через весь сюжет. Однак це зовсім не збентежило кіноакадеміків і "Оскар" цілком заслужений.

Матеріали вивозили у тампоні та під сидіннями

Вже 24 лютого Чернов із знімальною групою були у Маріуполі. Воєнкор говорить про те, що передчував вторгнення, тож і опинився на місці подій вчасно.

“Ми готувалися до різних сценаріїв – зокрема до гіршого. Підготували кілька шляхів для виїзду; декілька квартир, де можна жити; кілька точок, де можна заряджати техніку; Запасні колеса для машини. Стало зрозуміло, що вторгнення буде, залишалося лише питання коли. Фронт несподівано стих; з'явилися повідомлення, що з донецьких лікарень, щоби звільнити ліжка, евакуювали пацієнтів. До 23-го числа у мене з'явилося відчуття неминучості — я пам'ятаю, як дзвоню редактору з маленького кафе “Сіль” у Бахмуті та кажу: “Завтра може початися вторгнення – і нам потрібно до Маріуполя, бо якщо його оточать, ми туди вже не потрапимо”. Він відповів: "Добре, вирушайте", - згадує Чернов в одному з інтерв'ю.

Але попри ретельну підготовку знімальна група не очікувала, що бойові дії будуть настільки масштабними і росіяни стиратимуть місто з землі. Дуже швидко в обох орендованих квартирах пропало світло, вода і тепло. Частково рятував генератор, що був у готелі. Його включали на кілька годин, і їм вдавалося зарядити свої камери та телефони. Але дуже скоро зник і зв'язок і передавати зняті відео виходило тільки сидячи під вежею мобільного оператора. Однак і ця нагода скоро зникла. Знімальна група оселилася у лікарні номер 2.

“Приблизно 4 березня місто повністю оточили – і зв'язок, і вода зникли скрізь. Ми їли один раз на добу, вмивалися розтопленим на багатті снігом, носили воду з колодязя. Похід за водою — одна з найсмертельніших подорожей для кожного маріупольця. Багато хто загинув у таких вилазках, потрапивши під обстріл. Нас довго рятувала лікарня: у операційній завжди можна було зарядити камери. Ми потоваришували з лікарями: жили з ними, разом із хворими та медсестрами спали в коридорах, ділили весь побут. Коли треба було, ми розносили поверхами відра з бульйоном, тягали ноші з пораненими”, — згадує Чернов.

Складність зйомок була ще й у тому, що робити це під час обстрілу майже не реально. Тож Чернов зі своєю групою намагалися  зловити ритм бомбардувань. Як розповідає репортер, вони це завжди робили хвилями, тож дочекавшись закінчення першої хвилі вони вибиралися з укриття та знімали, доки не розпочинався новий обстріл. Допомагала до певної міри і лікарня. Після того, як відбувався десь великий вибух, репортери одразу бігли на сьомий поверх будівлі і дивилися куди попало. Тому на деяких точках вдавалося опинитися вже через 20-30 хвилин.

“Головну мету, яку ми ставили, це показати не бої, а страждання людей. Щоб усі побачили справжню особу цього вторгнення. А це мирні люди, яких було вбито. Після Маріуполя мені стало зрозуміло, яку тактику будуть використовувати росіяни. На жаль, до людяності це не має жодного відношення і так буде скрізь в Україні”, — коментує Мстислав.

Через 20 днів перебування в Маріуполі репортери прийняли рішення виходити з міста, оскільки кільце навколо міста вже зімкнулося і залишатися небезпечним. Але проблем було багато починаючи з того, що їхня машина вже була розбита і просити когось вивезти їх означало наразити на цих людей смертельну небезпеку. Проте один із офіцерів місцевої поліції залишаючи місто зі своєю родиною взяв і групу. Жорсткі диски були заховані під сидіння та обшивку машини, а чіп із телефону захисниці “Азовсталі” Тайри продюсер фільму взагалі сховала у свій тампон.

Хто такий Мстислав Чернов

Мстислав Чернов український журналіст, письменник, режисер та фотограф із Харкова. Цього року Мстиславу виповнюється 39 років. Висвітлював Революцію гідності, Війну на сході України, наслідки збитку Boeing 777 Malaysia Airlines, Сирійську громадянську війну, битву при Мосулі в Іраку, Російське вторгнення в Україну 2022 року, включаючи роботу отримав Пуліцерівську премію за служіння суспільству).

Під час висвітлення подій із Майдану під час Революції Гідності на нього кілька разів нападали. Окрім цього, співробітники поліції пошкодили репортерові руку, розірвали його посвідчення та знищили фотоапаратуру. При наступному зіткненні в нього кинули світлошумову гранату, внаслідок чого Мстислав отримав поранення очей та ніг.

Окрім висвітлення гарячих подій працював як фотограф та проводив свої виставки. В українському конкурсі Фотограф року у номінації "Документальна фотографія". Тоді ж Чернов став переможцем Pentax Awards Ukraine 2013 та конкурсу "Кращий прес-фотограф України" у номінації "Портрет". На той час Чернов фотографував у більш ніж сорока країнах.

Влітку 2013 року, фотографуючи в Стамбулі, Чернов опинився серед протестів у парку Гезі та на площі Таксім. Прояви насильства вразили Чернова і спричинили його переход від художньої та документальної фотографії до висвітлення конфліктів та воєн.

Подивитися фільм 20 днів у Маріуполі можна в YouTube.