«Я чув, як заживо горять люди, вони дуже сильно кричали», – історія родини, що пережила пекло в Маріуполі
Росіяни, після принесених жахіть, депортували родину до рф
Артем Кулагін разом зі своєю дружиною та дітьми вимушено зіштовхнулися з найгіршими моментами боротьби Маріуполя проти рашистських окупантів.
Наразы вони нарешті змогли дістатися безпечного та вільного місця, і Артем поділився з медіа Ґрунт своєю жахливою історією, – передає Інформатор.
24 лютого Артем Кулагін разом із сім’єю з жахом прокинулися від гучних обстрілів, які тільки набирали обертів. Саме тоді росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, а також вони розпочали тотальне знищення та захоплення Маріуполя. Життя подружжя з трьома дітьми, як і всього міста, змінилося за мить так, як ніхто не очікував.
Початок повномасштабного вторгнення
Будинок Кулагіних розташований неподалік від «Азовсталі». Не дивлячись на те, що на початку війни окупанти не були настільки зосереджені на підприємстві, як потім, снаряди все ж прилітали і в цей район. Від перших вибухів домівка родини здригнулися, а стіни місцями тріснули.
Спочатку сім’я вирішила залишитися вдома. У перші дні ще була їжа, вода, зв’язок та комунальні послуги. Пізніше, на початку березня, зникла електроенергія. Пізніше втрачено було й зв’язок від «Київстару», але «Водафон» ще більш-менш працював. Постало питання про їжу, бо з 3 березня одночасно зачинилися усі магазини поруч, а мародери вже встигли їх обнести.
Далі ситуація погіршилася – зникла вода. Слідом за нею відключили й газ, а на вулиці ще було холодно. З водою родині допомагали декілька криниць неподалік. До них доходили чутки, що в інших районах люди вимушені навіть зливати воду з батарей, аби напитися. Проте, до криниць було ходити небезпечно – обстріли не вщухали, і невідомо було, коли один зі снарядів може влучити просто в них.
Артем розповідає, що десь між 7 та 9 березня зник будь-який зв’язок. Їжі залишалося мало, а новини про евакуацію не доходили. Спочатку була ілюзія, що оскільки поруч немає військових об’єктів, то поки боятися нічого. Через це родина залишалася вдома. Пізніше виявилося, що вони помилялися.
Приблизно у 10-х числах березня Артем Кулагін вперше чітко почув, як російський літак скидав авіабомби, ймовірно, на «Азовсталь». Це було вночі. Вибухи просто хитали землю. Одразу на наступний день ракета прилетіла просто між будинком родни та заводом. Згодом Кулагіни дізналися, що влучив російський снаряд у хатину. Хтось стверджував, що по дорозі їхав український танк, і тому росіяни намагалися в нього влучити. Проте, будинок був достатньо далеко від дороги, аби зрозуміти, що справа зовсім не в цьому.
Саме в той момент родина зрозуміла, що безпеки в їхньому будинку немає жодної. Проте, тікати було просто нікуди. Тоді до них завітав знайомий з поліції, приніс підгузки для однорічного сина Артема, а також запропонував допомагати волонтерам в обмін на їжу. Це було в центрі Маріуполя, і туди він їздив три дні, а потім через обстріли було вже неможливо дістатися волонтерського хабу.
Перша спроба врятуватися від «руzzького миру»
Приблизно всередині березня росіяни скинули потужну авіабомбу неподалік від будинку родини. Тоді в них вилетіли всі вікна, ще більше потріскалися стіни, а самі вони деякий час відчували контузію від ударної хвилі. З’ясувалося, що метрів за 50 від них повністю знесло житловий будинок. Інший, що був поруч – палав.
Це знищило останні краплини надії на те, що залишатися вдома – найкращий варіант. Вони зібрали дітей, схопили все, що змогли, та почали просто тікати «куди-небудь».
«Ми побігли в сторону мікрорайону Кірова. Згодом я дізнався, що то була вже лінія фронту: з одного боку стояли «днр», росіяни, а там, де ми були, – українці. Ми забігли у двір, закритий будинками з трьох боків. Заховалися в одному з підвалів. Там уже були людей з 10. Нам облаштували кімнату, в якій навіть було світло від акумулятора. Багато-хто сидів у повній темряві, а для нас із дітьми це була неоціненна допомога. Так ми прожили днів 6, готували їжу на багатті. Десь було чутно обстріли. Звідти гупало й гупало, але по нас не прилітало», – розповідає Артем Кулагін.
Підвал не був бомбосховищем, а бої з кожним днем точилися все ближче до цього будинку. Проте, до бомбосховищ йти було далеко, і тому більша частина людей вирішила залишитися. Пізніше виявилося, що це було помилкою.
Доволі швидко бої розпочалися просто через дорогу. Будинок, у якому ховалася родина з іншими людьми, був захований за двома іншими, але це його не врятувало. Росіяни били по позиціях українськиї війск просто крізь житлові будинки – снаряди пробивали їх наскрізь, та падали на інші будівлі. Той, що був для росіян лише перешкодою, менше ніж за день повністю вигорів.
«У ту ніч я чув, як там живцем горять люди, вони дуже сильно кричали. А двох інвалідів просто винесли з будинку й поклали в альтанку у дворі. Вони, напевно, неходячі були, тому що мали дуже тонкі ноги. Вони майже без одягу там пролежали до ранку. Вийти і забрати їх було просто неможливо через обстріли. Вранці нам у двір прилетіла “градина”, одна чи дві. Весь двір посікло уламками. Ці двоє людей, мабуть, загинули», – додає Артем.
Далі вже їхній будинок став мішенню для росіян. Людей у підвалі стали вже забагато. Їжі, води не вистачало, а от алкоголь був. У поєднанні з масовою панікою та страхом це лише погіршувало ситуацію.
Через обстріли будинок, у підвалі якого вони й ховалися, загорівся. Родина вирішила, що залишатися не можна, бо це майже гарантована смерть.
«Ми зібралися й побігли. Побачили дорогою розстріляні автомобілі, вбитих людей, що лежали на машинах, кілька трупів на дорозі. На мості через невелику річку, на автівці, яку він розчавив, стояв ущент згорілий танк. Дуло повернуте в сторону Кірова», – говорить Артем Кулагін.
Оскільки невідомо було, куди йти, врешті вони направилися до свого будинку. Дорогую вони зустріли людей, які вирішили спробувати втекти з міста. Вони дали ключ від будинку, який залишили господарі. Він також був понівечений ударами. Було видно, що від вибуху у ванній розбилося дзеркало, саме коли там хтось був – навколо було багато крові. Залишилася тільки сподіватися, що постраждалий – вижив.
Втеча
Після ночі в будинку родина побачила на вулиці українського військового. Він сказав, що залишатися тут – небезпечно, потрібно тікати. Проте, вийти до нього не можна було – росіяни почали по ньому стріляти. Був інший вихід, але від вибухів там заклинило хвіртку. Це побачив наш солдат, він кинув усе і допоміг вивернути її, аби родина змогла вийти в безпечніше місце.
Пізніше вони дісталися церкви, де люди просто сподівалися знайти прихисток, але бомбосховищ там не було. Коли бої розпочалися вже занадто близько, пастор повідомив, що потрібно полишати приміщення. Вирішили ризикнути та прориватися в бік Кирова колоною. Фактично, прямо через бій, але іншого виходу немає. Вишикувалися вони в колони – попереду 20-25 чоловіків, позаду – дві машини з жінками й дітьми. Після цього вони повільно просувалися просто в напрямку бою.
«Коли проїжджали повз будинок, де ми ночували, дружина побачила український танк, його дуло було повернуте в сторону окупантів. По ньому ж стріляли з іншого боку. А той солдат, який нам допомагав, лежав мертвий. Усюди лежали трупи. Дуже багато трупів. Ми затуляли дітям очі долонею…», – розповідає Артем.
На мості на Кирова колона побачила протитанкові міни – об'їжджати їх довелося пішохідним переходом. Вже на Кірова біженці зустріли першу для себе автівку з літерою «Z». Поруч були солдати з білими ганчірками на руках. Пастор також до цього усім пов’язав білі ганчірки, і люди думали, що то ознака мирних жителів, але тепер стало зрозуміло, навіщо це.
Навіть у такій ситуації Артем Кулагін помітив, наскільки погано виглядають солдати рф. Він подумки порівняв їх з обірванцями у підворітті. Їхній зовнішній вигляд просто кидався в очі.
Згодом родина змогла дістатися до лікарні в 17-му мікрорайоні Маріуполя. Людей там було багато. Оскільки їхній старший син має інвалідність, а молодшому лише рік, вони змогли прорватися на автобус до Нікольського району.
Депортація
На виїзді з Маріуполя рашисти встановили пункти первинної фільтрації. На одному з таких стався неприємний інцидент.
«На виїзді з Маріуполя, на такій первинній фільтрації на блокпосту, сталася прикрість. Мій телефон був розряджений ще 3 березня. Однак в окупантів були зарядки, і вони підзарядили його. Чекнули, а я їх там у листуваннях матом крив.
“Цього пакуємо”, – сказав один. – “Що, “вільна Україна?”. Вони мені руки скотчем зв’язали і до двох інших затриманих кинули. Однак прибігла моя жінка, вилаяла їх, і мене згодом відпустили», – згадує Артем.
Вирішувати самим, куди їхати, їм не дозволили. Родину відправили до російського Таганрогу. Там розташували рашисти так званий «пункт тимчасового розміщення». Фактично, це був якийсь спортзал, а людей було багато.
Там їх протримали три дні, а потім відправили «глибше» до рф – у Твер (хоча, спочатку їм говорили, що пункт призначення інший). Там їх поселили в санаторії. Було там з Маріуполя 20-30 людей, і всі з дітьми. Невідомо, що трапилося з тими, хто потрапляв до окупантів без родини.
«У Твері ми всі вже були дуже знесилені, захворіли. У мене тест показав позитивний ковід. Кілька тижнів ми там відсиджувалися. А тоді з сім’єю прийняли рішення, що залишатися в росії не можемо. Було дуже-дуже неприємно, мерзенно. Слухати людей було просто неможливо», – розповідає чоловік.
Шлях з рашистскої федерації
Згодом родині вдалося таки дістатися до Естонії. З цим допомогла російська волонтерка, але й вона кричала про «звільнення від нацистів». Спочатку поїхали до Пітера, далі – до прикордонного пункту між Івангородом та Нарвою. Далі знову кордон, допити, перевірки. Телефон цього разу вже було почищено – росіяни не дають взагалі вивозити відео та фото з Маріуполя.
В Естонії декілька днів жили в Нарві на території молодіжного центру. Далі волонтери допомогли дістатися Риги. У Латвії родина провела ніч у хостелі, а потім відправилася до порту в місті Лієпая. Там вже на паромі за 17 годин допливли до німецького міста Травемюнде.
Зараз родина живе у трикімнатній квартирі в селі Кранцаль. Їхати поки що нікуди. Родина з жахом згадує події в Маріуполі та рф. Усі вони сподіваються, що зможуть повернутися у рідне місто, коли воно знову опиниться під повним контролем України.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.
