Ми ніколи не співаємо Хава наґілу і залишили у минулому новорічні корпоративи: Ганна Завальська, The Alibi Sisters

Колишні солістки гурту “Алібі”, а тепер фронтвумен The Alibi Sisters Ганна та Ангеліна Завальські повернули собі популярність докорінно змінивши свій репертуар. Вони повернулися на сцену ще з довоєнною програмою популярних єврейських пісень і тепер виступають з ними не тільки перед столичною публікою у палаці “Україна”, але й перед бійцями ЗСУ та у шпиталях. Чому дует взявся за ретро-формат, та взагалі навіщо повернулися до України? Як агресія ХАМАС проти Ізраїлю вплинула на їхні концерти в Україні та які складнощі виникають зараз у вихованні дітей? Про це в ексклюзивному інтерв’ю “Інформатору” розповіла старша сестра Ганна Завальська.

Напад на Ізраїль співпав з прем’єрою вистави “Моя єврейська душа”

- Ганно, після успіху програми єврейських пісень ви почали співати старі хіти української естради. Що підштовхнуло вас взятися за ретро-формат (“Коханий”, “Йшла дівчина лучками”)?  

- Ретро-формат, - це наша генеральна концепція, з якою ми працюємо вже не один і не два роки. Естетично та візуально дует The Alibi Sisters відтворює образи поп-культури 50-60-х років, зберігаючи так само і характерну манеру виконання. Це стосується музичних трендів того періоду у різних країнах світу. І Сестри Беррі з Америки, і Рафаель з Іспанії, і Софія Ротару з України тих часів на естраді виглядали і звучали примірно у одній стилістиці.

Тому тут не виникає ніяких протиріч: пісня Vi iz Dus Gesele, українська народна "Йшла дівчина лучками", чи пісня Поклада "Коханий" з перекладеним куплетом на їдіш звучать поряд у одній програмі дуже органічно!

Головною особливістю наших концертних програм є естетичність і ностальгічний настрій. Оркестр, стиль, сповнений елегантності, театральне світло та бездоганне звучання – усе це створює атмосферу того періоду поп-культури.

 

- Зараз у людей різне ставлення до Ізраіля після їхнього заходу у Сектор Гази. Чи змінювалося ставлення слухачів до вашої єврейської програми за останній рік?

- Так, стає моторошно від того, як тепер цинічно перекручуються факти і викривляються причинно-наслідкові зв’язки. Але на дії Зла не можна не відповідати – це шлях у прірву.

Ви знаєте, прем’єра нашої театралізованої вистави – (13-го жовтня 2023 року) “Моя єврейська душа” на сцені Teatroom в Палаці Україна якимось кармічним чином співпала з днем, коли терористичний ХАМАС вирішив вчинити “всесвітній єврейський погром”. І закликав мусульман скрізь нищити і вбивати євреїв.

Нас цей факт просто шокував, бо ми хвилювались за безпеку глядачів і можливі провокації… Проте ми не відмінили виставу і саме тоді зрозуміли, що разом з командою палацу “Україна” створили щось настільки вчасне та актуальне, що і не планували, не здогадуючись про такі події.

В Ізраїлі живуть родичі мого чоловіка Дмитра, у розпал воєнних дій ми також листувались з родиною Ігоря Бараха, з яким ми тоді узгоджували дозвіл на виконання тексту пісні “Коханий”. Морально було складно усім. А потім нам почали писати різні люди з Ізраїля у соцмережі із проханням: “Співайте, дівчата, на їдиш та українською голосно, на весь світ! Це допомагає нас захистити!”

Це вкотре доводить, що культура є потужною зброєю, саме вона зберігає та транслює ідентичність будь-якого народу, і ми завжди на цьому наголошували. Цікавість до програми лише зросла у контексті війн.

Наш фільм про їдіш, наприклад, подивилась величезна аудиторія по всьому світу, нас запрошують з виступами за кордон, у тури, бо зараз потрібно підтримувати тих, кого несправедливо намагаються “замовчати”.

- Чи змінилося ваше особисте ставлення до цієї програми під впливом війни в Ізраїлі?

- Наша програма більше пов’язана з Україною, ніж з Ізраїлем. На жаль, історія українського і єврейського народів споріднені ще й і в страшних катастрофах, які спіткали нас у минулому, а деякі з них, як це не жахливо - тривають і донині. Європейське єврейство пережило в XX столітті настільки страшні потрясіння, які фактично знищили культуру їдишкайт, залишивши невеличкі уламки, що були збережені передусім в еміграції. Єврейські погроми початку століття, Голокост, а після цього відкритий терор проти євреїв радянської влади, що почався майже одразу після 2-ї світової війни, - все це не тільки знищило цілу цивілізацію, та її представників, але й фактично стерло нашу пам’ять. І сьогодні, коли Україна намагається наново перезібрати свою свідомість, свою самоідентифікацію, своє місце у світі, - нам так важливо відновити пам’ять про культуру, що була частиною нас, і що так нас збагатила.

Ми збираємо свій репертуар саме через призму україно-їдишського зв’язку і мабуть саме тому ніколи не співаємо HAVA NAGILA, яку стереотипно використовують для позначення теми єврейства. По-перше, вона на івриті, а по-друге, пісні, які мають специфічний шлейф репутації - ми для себе виключаємо. 

- Після випуску програми “Моя Єврейська душа” ви плануєте надалі розширяти програму єврейських пісень чи плануєте перейти на щось інше, можливо більш глибоко розробляти напрямок ретро? 

- Наша програма пісень на їдиш постійно розширюється і набуває нових фарб! Кожний новий концерт має якісь прем’єри від нас. Ми так само продовжуємо звертатись до українського фольклору, бо це дуже надихає. І, звісно, ми продовжуємо працювати у напрямку ретро. Це наша стихія. 

Так само, мріємо про повернення на сцену програми “Моя єврейська душа” в рамках проєкту “Моя Україна”, - бо це було щось по-справжньому незвичне і особливе для нас і для глядачів. Деякі з наших прихильників ходили на неї по 5-6 разів. 

Син більш за все боїться втратити дім та нас - це боляче розуміти

- Жінки з дітьми мають можливість виїжджати з України чому повернулися та до якої країни з сестрою та дітьми виїжджали?

- Перші місяці війни ми з сестрою разом з дітьми та батьками провели у Польші, де нас прихистили рідні люди. Чоловіки залишились в Україні. Потім всі повернулись додому, бо не хотіли втрачати зв'язок з усім, що маємо в Україні.

У серпні 2023 року ми з сином виїхали майже на пів року у Лондон, де Ілля пішов у державну початкову школу. Але, знову ж таки, через те, що родині складно бути щасливими на відстані і через потребу та бажання працювати, підтримуючи цим свою країну, та давати малому якісну музичну освіту, - ми повернулись вже остаточно.

- Багато батьків зараз скаржаться на дистанційне навчання, кажуть що діти гірше почали вчитися. Чи зіштовхнулися ви з цією проблемою? Чи проблема це, взагалі?

- Для нас особисто це велика проблема. Дистанційно у Лондоні Ілля проходив програму і української школи під моїм контролем. Але поєднувати обидві – дуже складно. Його вік та темперамент не дозволяють йому концентруватись на навчанні без живого контакту.

Власне, уроки музики у сина з татом та педагогом теж відбувались онлайн у арендованій студії, куди ми їздили двічі на тиждень. Але це було дуже стресово та неефективно. Дуже багато факторів це ускладнює: адаптація до нового середовища, фінансовий аспект, різниця у часі тощо.

Діти сестри продовжили ходити в школу в Україні і постійно навчаються оффлайн.

- В чому різниця освіти у Європі та у нас. Може варто було заради освіти сина залишатися там?

- Це непросте питання. По-перше, навчання та життя за кордоном, - це непомірні витрати, які ми собі не можемо дозволити. Це об’єктивно. По-друге, ми вдома звикли до певного інтенсивного режиму навчання, де основний акцент на позашкільних додаткових дисциплінах, що дає можливість більш динамічного та швидкого розвитку дитини. За кордоном дітей взагалі не навантажують до закінчення школи, а усі секції: і спортивні, і творчі, - це доволі примітивно та невідповідно дорого.

Те, що мені справді сподобалось у Англії, - це умови для соціальної адаптації дитини, які створюють і вчителі, і батьки, і учні. Це морально зріле суспільство, у якому комфортно формуватися особистості.

- Ваш чоловік композитор, чи бачите ви свого сина причетним у майбутньому до музики, або, навпаки, хочете, щоб він займався чимось принципово іншим? 

- Син точно піде шляхом батька. І родини в цілому. Наприклад, сольфеджіо йому додатково викладає його прабабуся – легендарний викладач теоретичних дисциплін, яка виховала не одне покоління музикантів. Обидва дідусі – музиканти, займаються з онуком постійно. Тато теж дає домашні уроки. Ілля вже зараз каже, що хоче бути композитором! Але я  буду не проти, якщо син в результаті обере щось інше. Я тут згодна з філософією свого тата: “головна задача батьків – дати різноманітну освіту та можливості дитини, бо це є фундаментом на все життя”.

- Що подобалося, а що, можливо, викликало негативні емоції в країні у котрій ви перебували?

- Як і у більшості тимчасово переміщених найбільш негативні емоції викликала відстань від дому та відчуття безпорадності, попри безпечне місце перебування. Не бути на своєму місці, - виснажливо.

Глобально лякає остаточна врегульованість європейського суспільства, де кожному резиденту державою відведені чіткі рамки для діяльності та існування. Це дає тобі гарантію захищеності, але обмежує зріст та позбавляє імпровізації. Скрізь є свої переваги та мінуси. Важливо лише, які саме підходять тобі.

- Як переживаєте часті тривоги і як на них реагує ваш син?

- Тут є певний парадокс: ті, хто вже більшу частину свого життя або період дорослішання провів під час війни, - сприймають ці реалії більш спокійно… Мені здавалось, що син взагалі на це не звертає уваги, бо ми йому створюємо відчуття безпеки. Але те, що він дуже вразливий, дала зрозуміти одна ситуація, коли був черговий нічний обстріл, де особливо гучно літало над нашим будинком… син з татом побігли у сховище, а я трохи затрималась. Поки мене не було поруч, - син пережив сильний стрес, про який і досі згадує. Каже, найбільше боюся втратити дім і вас. Це боляче розуміти.

Новорічні корпоративи вже у минулому

- Хто у вашому дуеті лідер та приймає остаточне рішення - ви, як старша сестра або як розв’язуєте суперечливі питання?

- Ми працюємо командою із Дмитром Саратським, всі стратегічні і творчі питання навчились вирішувати без конфліктів. Але якщо виникають розбіги – обговорюємо, йдемо на компроміси заради спільного рішення. У нас не родинні, а ділові стосунки в рамках проєкту, тому все документуємо.

А у самому дуеті не може бути лідерства! Дует – це гармонійне поєднання двох різних людей.

- Рік тому здавалося, що український шоу-бізнес майже знищено, оскільки комерційних концертів у більшості артистів майже не було. Чи повернулися зараз корпоративи та чи були у вас запрошення на новорічні приватні вечірки 2024?

- Корпоративний ринок майже зник. На його зміну прийшли білетні концерти та тури затребуваних артистів. Індустрія докорінно змінюється і запити публіки теж. Це тема окремої розмови.

Але наша програма, – це нішевий та некомерційний продукт. Йому важко себе “продавати”, бо він занадто вишуканий та естетський. А для того, щоб такий продукт сприймали, - потрібно його постійно пропонувати, концертувати. Так поступово виховується смак, – коли з’являється альтернатива кон’юктурі.

Звісно, ми працюємо на різних заходах: від весілля і бар-міцви, до концерту на Пурім чи у залі центру Менора. Це важливо, що пісні які ми виконуємо не лишаються у спогадах попередніх поколінь, чи на старих вінілових платівках. Вони мають право жити і сьогодні.

- До речі, зустрічати який новий рік вас тепер частіше запрошують - 31 грудня чи Рош ха-Шана? 

- На Рош Ха-Шана ще не співали, а гучні Новорічні корпоративи вже у минулому.

- Як сильно зміна репертуару змінила вашу публіку?

- Якщо взяти статистику нашого YouTube каналу, то це переважно аудиторія з Америки та Ізраїля віку 50 плюс. І це логічний показник, зважаючи на репертуар. Проте, на наших концертах ми бачимо родини, які приходять з дітьми та найстаршими представниками покоління. Це відчувається як потужний об’єднуючий фактор, незалежно від національності, віку чи релігії. Ми не боїмося змін, з роками ми лише відшліфували свої професійні навички і наразі повністю резонуємо з тим матеріалом, який обираємо.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. Підписатися на канал у Viber можна тут.