Катування голодом та знущання від охоронців: захисник Маріуполя розповів про 15 місяців російського полону

Сержант 36 окремої бригади Морської піхоти Олександр Дідур служив у біля Маріуполя від 2015 року. Навесні 2022 року, опинившись у повному оточенні росіян, він прийняв свій останній бій разом побратимами проти ворога. Отримав важке поранення рук, втратив око. Побратими пішли на прорив, а він, знесилений, втратив свідомість в бункері. Коли отямився - почув розмови окупантів.

Зараз Олександр Дідур - один зі звільнених військовополонених за обміном. Він поділився з "Інформатором" про те, як пережив довгих 15 місяців полону. 

"У двох метрах від мене розірвався танковий снаряд. Не розумію, як залишився живий. Врятував товариш. Я просив спуститись в бункер і не ризикувати. Але він не послухав. Стогнав, бо також був поранений... Але стягнув мене вниз, де хлопці почали мені надавати допомогу. Потім зробили "коридор", відкривши щільний вогонь і відправили на завод, де були медики", - згадує Олександр Дідур.

У місті вже не було нічого: їжі, ліків. Зламувались аптеки, люди брали все, що потрібно. Цивільні страждали. Наші медики також не мали чим лікувати. "Двохсотих" складали в ангарі. 

Напряму про те, що він потрапив у полон, Олександру російські військові не сказали. Він чув характерну для росіян вимову, чеченську мову, приниження та образи у свій бік. Потім було перше інтерв'ю (так його називають росіяни), де Олександр почув, що йому пощастило - він вижив, а надалі перебуватиме у полоні. 

Спочатку була лікарня №15 у Донецьку, де йому зашили око. Далі - сумнозвісна Оленівка. Пізніше захисника Маріуполя доставили у Горлівку, в Калінінську колонію.   

Вибух в Оленівці та катування голодом

Годували не те щоб погано, а дуже погано. В Оленівці майже не було продуктів. Куховарили українські полонені, то ж вони дуже старались для своїх побратимів. Але з тих харчів, які їм виділяли, приготувати щось смачне та поживне було нереально. 

"Я був лежачим, до їдальні не міг дійти. О 12 ранку був скупий сніданок, його приносили в барак. Обід - не раніше 18 години. А вечеря опівночі. І все це таке, що втамувати голод неможливо", - згадує він. 

Коли стався вибух в Оленівці, Олександр був в іншому бараці. Після вибуху на підмогу покликали полонених - розбирати завали. Олександра через поранення двох рук не залучили до цих робіт. З розповідей побратимів він знав, що вибухнуло зсередини - ті бачили на свої очі наслідки. І про жоден "прильот" з боку України не може бути мови. 

"Росіяни склали список і напередодні підриву заселили наших полонених у приміщення, яке підірвали вже через кілька годин", - зазначив він. 

Кримінальний контингент керує полоненими 

Через місяць після удару в Оленівці Олександра перевели в Горлівку. Тут, за його спогадами, було трохи легше у порівнянні з Оленівкою і російськими колоніями. Принаймні, краще годують.

"Змушують працювати, хоче це заборонено. Якщо немає роботи - просто тягаєш каміння або траву косиш, хоча вона й не виросла ще. Просто, щоб щось робив", - каже Олександр.

Кримінальні ув'язнені у Горлівці, каже захисник, керують деякими роботами. А полонені їм підпорядковуються. Але полонених кримінальні в'язні не б'ють. Зате охорона "відривається", отримуючи насолоду він катувань. Побити залізною лінійкою по лобі, забрати "на вахту" та відшмагати гумовим шлангом або палицею - це звичні речі. 

"Хоча, коли приїздить комісія, охоронці відразу робляться "чемними". Горлівська колонія у них - показова. І вони вдають, що там дотримуються умов дотримання полонених. Хлопці морально підтримують один одному, не дають впасти - і це дуже важливо. Бо, окрім фізчного, є ще й величезний психологічний тиск. Вертухаї ідуть, а ми вкриємось - і тихенько гімн співаємо", - згадує  він. 

Допомагають відео, які іноді записують волонтери (так називає їх Олександр - Ред.). Тебе записують, викладають в мережу. Після цього ти можеш отримати листа. Це тихцем, звісно ж. Бо надсилати листи можна лише раз на місяць на окуповану територію.

А про гарні новини наші полонені дізнаються з настроїв "вертухаїв". Вони - як барометр у колонії. Іншого джерела інформації, на жаль, немає. 

"Якщо "вертухаї" приходять на роботу злі та починають нас відразу бити - отже, наші щось відвоювали. Або є інша гарна для України і погана для росії новина", - пояснює він. 

Промитий мозок в голові

Говорити з росіянами, які тримають наших у колонії, немає про що, каже Олександр. До них вперто не доходить, що відбувається на цій землі. Або не хочуть розуміти, або не можуть. 

"Вони нас називали фашистами, спілкуватися виключно матом. Чеченці і буряти заявляли мені, що я прийшов на їхню землю. Те, що я захищав свою країну, свій український народ, не дати дійти до моєї сім'ї, сім'ї мого товариша - не доходило. Там просто немає з ким говорити", - констатує він. 

Каже, бачив ще на заводі "Азовсталь" відео, як брали перших російських "срочників" у полон. І ті щось розповідали про "навчання", не усвідомлюючи, що насправді є гарматним м'ясом для путіна. І цього усвідомлення він не побачив і в спілкуванні з "охороною" колоній. Вони ж думали, що пройдуть парадом по Маріуполю. Цього не сталося. Але усвідомлення того, що жодних "фашистів" і "нацистів" в Україні немає, а воєнні злочинці - самі росіяни, так у них і не сталося. 

Наприкінці Олександр Дідур звернувся до родичів тих, хто ще чекає з полону своїх рідних. Він попросив не втрачати надії та сподіватися на краще. Бо ті, хто у полоні, дуже вірять про повернення додому. А усвідомлення того, що на тебе чекають - найкраще джерело сили. 

"Рідненькі мої, тримайтеся і чекайте своїх батьків, чоловіків, братів, синів. Чекайте, чекайте, чекайте... І він повернеться! Хлопці повернуться рано чи пізно. Головне - не здаватися", - сказав Герой. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.