Чому палестинці та ізраїльтяни постійно воюють: короткий гайд
Простими словами розповідаємо про коріння міжнаціонального конфлікту, через який потенційно може розпочатися Третя світова
Історія конфлікту між палестинцями та євреями налічує вже майже півтора століття. За цей час Ізраїль у перманентній війні за історичну батьківщину розширив території, отримані за рішенням ООН у 1947 році. Палестинців, місцеве арабомовне населення, які вважають ці землі своїми, це спонукало до низки повстань та руху опору, унаслідок чого багато з них опинилися у вигнанні. Ситуацію ускладнюють низка інших чинників, такі як інтереси зовнішніх гравців, культурні та релігійні суперечності, а найбільше — взаємна столітня ненависть.
«Бути вільним народом у землі нашій»
«Бути вільним народом у землі нашій, землі Сіону і Єрусалиму» — це рядки національного гімну Ізраїлю «Га-Тіква», авторства галицького єврея Нафталі Герц Імбера, які відображають основну ідею руху сіоністів. Ідея вільного життя на «своїй Богом даній землі» відгукається в душах українців, але для палестинців євреї залишаються загарбниками, які в змові із Заходом поневолюють їхній народ.
Усе почалося в ХІХ столітті, коли сіоністи, рух за повернення євреїв у Землю Обіцяну, здійснили перші кроки до створення «Батьківщини для євреїв». Палестинці, місцеве арабомовне населення, були проти, але конфлікт ще не досягнув такого рівня інтенсивності, як у наступні кілька десятиліть. На той час ця земля належала Єгипту, регіону Османської імперії. Після Першої світової територія відійшла під управління Великої Британії, ставши, фактично, колонією. Уряд Сполученого Королівства вже тоді створив комісію, яка в 1937 році рекомендувала розділити Палестину на дві частини, щоби припинити сварки між палестинцями та євреями, яких було вже чимало.
Після Другої світової та Холокосту питання загострилося ще більше, адже однією з причин, чому геноцид взагалі став можливим, вважають відсутність у євреїв власної держави. Тодішні лідери палестинців активно співпрацювали з гітлерівською Німеччиною, поділяючи її погляди стосовно «єврейського питання». Тож у 1947 році Генасамблея ООН ухвалила рішення про створення двох держав у Палестині — для арабів і для євреїв. Усі арабські країни, які на той час мали представництво в Організації об’єднаних націй, проголосували проти, однак рішення ухвалили більшістю голосів.
Перманентна війна проти Ізраїлю
У 1948 році євреї проголосили утворення власної держави після майже двох тисячоліть бездержав’я. Але коли Британія вивела свій контингент із Палестини, Ліга арабських держав, на чолі з Йорданією, Сирією, Іраком та Єгиптом, відмовилася визнавати Тель-Авів, зібрала війська й розпочала арабо-ізраїльську війну, мотивуючи це «наведенням порядку» та «порушенням прав арабомовних». За підсумками цих подій, Йорданія встановила контроль над Західним берегом і східним Єрусалимом, а Єгипет — над Сектором Гази. Про утворення незалежної палестинської держави арабам вже не йшлося, але решту території Ізраїлю вдалося втримати.
У наступні десятиліття відбулося ще дві арабо-ізраїльські війни, де проти Тель-Авіву виступали різні коаліції сусідніх держав. Але невдало, тож у результаті Армія оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) встановила контроль над Західним берегом Йордану, східним Єрусалимом, Сектором Гази та Синайським півостровом. Додатково захопила в Сирії Голанські висоти — ці території й досі вважаються спірними.
Все це розпалило палестинський націоналізм. Активні дії палестинців підтримували сусідні арабські країни, до числа яких після Ісламської революції додався також Іран. У 1987 році розпочалося палестинське повстання, тоді загинуло 1200 палестинців і 200 ізраїльтян, водночас виник рух ХАМАС. Щоби припинити кровопролиття, Тель-Авів та очільники поміркованих палестинців провели таємні переговори, за результатами яких у 1993 році уклали угоди в Осло. Араби отримали Палестинську автономію. Радикальні палестинці та деякі сили поза межами держави за це вважають очільників автономії корумпованими колаборантами.
Ізраїль поступово й за сприяння США нормалізував відносини з більшістю сусідніх арабських держав. Напруга залишилася, але наразі, лише Сирія та Іран перебувають у постійній ворожнечі з Тель-Авівом і бачать у ньому екзистенційну загрозу.
Історія Гази
Сектор Гази — це територія на березі Середземного моря, на якій мала бути створена арабська держава Палестини. Ідею не реалізували, оскільки розпочалися війни. Під час першої арабо-ізраїльської війни Сирія та Ліван закликали місцевих арабів тимчасово виїхати, щоб не заважати веденню бойових дій. До цього також підштовхували міжнаціональні сутички, які поширилися в регіоні.
Ця подія в арабських країнах називається «Накба», що перекладається як «Катастрофа». З біженцями, яких налічувалося приблизно 750 тисяч осіб, справді сталася гуманітарна катастрофа, але ще й через те, що сусідні країни, які мали стати їхнім прихистком, не надавали їм громадянства й можливості знайти роботу. Ймовірно, частково це робилося з економічних причин, а частково, аби сприяти їхньому поверненню в Палестину після закінчення війни та збереженню арабського впливу через національну меншину.
Водночас близько 800 тис. євреїв було вигнано із сусідніх арабських держав. Вони переїхали до Ізраїлю й отримали громадянство. Коли після завершення війни Тель-Авів відмовився приймати всіх втікачів, повернулися лише 100 тис. палестинців. Зроблено це було на знак пошуку компромісу. Їх розмістили здебільшого в Секторі Гази, але від ідеї незалежної держави Палестини Тель-Авів тоді відмовився.
На основі Сектору Гази та Західного берегу Йордану через майже пів століття утворили Палестинську автономію. Нащадки палестинців, які залишилися за межами країни ще за часів першої арабо-ізраїльських війни, і досі проживають у таборах для біженців: ніхто, крім Йорданії, так і не надав їм громадянства. Ці місця стали осередками набору рекрутів для ХАМАСу, Хезболли та Ісламського джихаду
Свята земля
Обидва народи вважають територію сучасного Ізраїлю своєю історичною землею, а відповідно, іншу сторону загарбниками. На це накладається абсолютно відмінна національна та культурна ідентичність. Палестинці заявляють, що євреї їх упосліджують, встановивши контроль над ресурсами та робочими місцями, поступово витісняють із місць проживання. У секторі Гази більшість населення бідніша, ніж у єврейській частині Ізраїлю, хоч ООН і витрачає приблизно мільярд доларів на рік на допомогу населенню у 2 мільйони осіб, які тут компактно проживають.
Крім того, регіон має велике значення водночас для трьох масових релігій — юдаїзму, християнства та ісламу. Святі місця для кожної з них знаходяться саме на цій території, розміром із Київську область. Там є Храм Гробу Господнього — головна святиня християнського світу, біля якої забувають про чвари і православні, і католики, і копти, і віряни сирійської, ефіопської та вірменської церков. Євреї приходять до Храмової гори, місця, де за переказами стояв храм Соломона. Мечеть Аль-Акса, третя за значенням святиня ісламу, після мечетей у Мецці та Медіні, теж стоїть поруч.
Ускладнює ситуацію те, що неприязнь постійно підтримують різноманітні зовнішні гравці: той же Іран та росія отримують політичну вигоду від війни між Ізраїлем та Палестиною. А Китай взагалі може врятувати свій стратегічний проєкт і виграти геополітичне протистояння зі США, адже це роз’ятрює старі рани в арабо-ізраїльських стосунках і не дає Вашингтону об’єднати союзників.
Усі ці роки між палестинцями та євреями були дикі теракти з одного боку та жорстокі операції спецслужб, блокади, обмеження в правах у відповідь на це. В Ізраїлі та Палестині немає родин, які б не постраждали від цієї ворожнечі. За визнанням джерел обізнаних із ситуацією, рівень ненависті в рази перевершує ту, яка зараз існує між росіянами та українцями — надто довгим та складним був конфлікт.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.
