Чи вплинуть російські позови на продаж «Вінницяпобутхім» і чи гарантує держава захист від міжнародного судового оскарження
Цінний актив після приватизації ризикує стати валізою без ручки для нових власників
Продати за 300 млн грн завод із мільйонними боргами, застарілим обладнанням, скороченим ринком і можливістю міжнародного оскарження угоди – надскладне завдання. Особливо – в умовах війни, коли інвестори очікують від держави не тільки чесну ціну, а й конкретні гарантії юридичного захисту, зокрема – у випадках конфіскованих активів, які можуть бути предметом позовів з боку колишніх російських власників.
Росіяни ВЖЕ почали оскаржувати в міжнародних судах конфіскацію своїх активів Україною
Як стало відомо, російський мільярдер Андрій Молчанов, який до націоналізації володів українськими заводами газобетону «Аерок», подав позов до міжнародного арбітражу ICSID (Вашингтон, США). Оскаржується конфіскація активів, які у 2024 році були придбані українським бізнесменом Геннадієм Буткевичем (власник BGV Group) за 1,9 мільярда гривень. Попри те, що продаж відбувся легально і відкрито, інвестор уже сьогодні ризикує втратити актив або опинитися в епіцентрі багаторічної судової тяганини, яка зупинить модернізацію і вплине на подальше управління підприємствами.
“Редакція не має підтвердженої інформації про позицію покупця заводу «Аерок» щодо потенційних ризиків оскарження, однак прецедент створено саме на юридичному рівні.”
Цей приклад – чіткий сигнал для ринку: у випадку купівлі конфіскованих активів, навіть націоналізованих відповідно до українського законодавства, юридичні загрози з боку російських афілійованих структур залишаються реальними. У разі аналогічного сценарію з «Вінницяпобутхімом», інвестор також може зіткнутися з арбітражем, компенсаційними вимогами або обмеженнями на розпорядження активом.
На прикладі заводу «Вінницяпобутхім», який виставлений на аукціон за 301,4 млн грн, постає головне питання: чи готова держава підтримати того, хто візьме на себе відповідальність за старе стратегічне підприємство? І не лише у вигляді дозволів чи умов продажу, а в реальному юридичному захисті – у разі атаки через міжнародні суди.
Що сталося з "Аероком"?
У 2023 році держава націоналізувала два газобетонні заводи, які раніше належали російському бізнесмену Андрію Молчанову. Наприкінці 2024-го ці активи придбала BGV Group Геннадія Буткевича за 1,9 млрд грн. Уже в 2025 році компанія Молчанова подала позов до Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів (ICSID), посилаючись на угоду про захист інвестицій між Україною та Німеччиною, де зареєстровано юридичну особу-позивача.
Чому це небезпечно для інвестора?
Навіть якщо новий власник не є стороною спору, ризик втратити актив або стати втягнутим у тривале арбітражне провадження цілком реальний. У разі рішення не на користь України – держава зобов’язана буде виплатити компенсацію за експропріацію. Крім того, арбітражне провадження може призвести до накладення тимчасових обмежень на використання або передачу активу.
Саме через таку схему обійдення санкцій – через європейську юрисдикцію – і можуть атакувати «Вінницяпобутхім».
Якщо покупець заводу завтра отримає судовий припис, арешт активу або позов, то на сьогодні механізм державного захисту у випадку міжнародного оскарження не визначений публічно. І тут постає просте, але ключове питання: чи готова держава надати механізм захисту інвестора в таких ситуаціях – юридичний, фінансовий чи хоча б політичний?
Завод, який може втягнути в судову тяганину на роки
«Вінницяпобутхім» до 2022 року контролювався російськими бенефіціарами. Після вторгнення актив конфіскували, передали в управління АРМА, потім тимчасовому оператору – українській компанії, яка запустила частину ліній. Тепер підприємство націоналізовано та виставлене на продаж.
З юридичної точки зору, це – класичний кейс для оскарження в арбітражі. Достатньо, щоб колишній власник мав реєстрацію в країні, з якою Україна має договір про захист інвестицій – наприклад, у Німеччині, Австрії чи Кіпрі. Угода BIT дає право подати позов і вимагати компенсацію. Навіть якщо інвестор – не сторона попереднього конфлікту – він отримає тиск, репутаційні втрати, юридичну невизначеність.
У випадку негативного сценарію – це може бути арешт активу, замороження рахунків або навіть заборона на розпорядження об’єктом.
Плюс борги, модернізація, обмежений ринок
Юридичні ризики – лише верхівка. За кожним рядком у договорі тягнеться цілий шлейф:
- понад 80 тис. тонн потужностей, тоді як ринок України потребує втричі менше;
- щоденні загрози обстрілів, яких зазнає українська інфраструктура;
- морально застаріле обладнання – частину вдалося запустити, але інвестиції на повну модернізацію вимірюються сотнями мільйонів гривень;
- сертифікація для експорту – ISO, GMP, REACH – потребує від 15 до 20 млн доларів вкладень;
- підприємство має мільйонні борги, включаючи зарплати, податки, судові позови.
Загальні витрати на підйом заводу можуть сягати 600–700 млн грн і більше, при стартовій ціні в 301,4 млн. Окупність – не менше 15 років, і це в умовах стабільного ринку. А ринок зараз – нестабільний, скорочений і наполовину порожній через війну.
Чи буде партнерство і підтримка від держави?
Сьогодні інвестор не питає: «Скільки коштує завод?» Він питає: «Що буде, якщо росіянин подасть на мене до суду?», «Хто захистить мій актив?», «Чи отримаю я підтримку у вигляді кредитів, сертифікації, податкових послаблень?»
Саме тому подібні аукціони часто зриваються або продаються з десятого разу зі зниженням ціни (як порт у Білгороді-Дністровському). Яскравий приклад – ситуація з «Сумихімпромом». Спершу підприємство виставили з ціною понад мільярд гривень, але не отримали жодної заявки. Тепер, після провалу першого аукціону, Фонд держмайна офіційно знизив стартову ціну, визнавши, що попередня вартість не відповідала ринковим реаліям і ризикам, які отримує потенційний покупець. Тобто – навіть великі держактиви сьогодні не продаються за завищеними оцінками, особливо коли в пакеті – борги, ризики, потреба у сотнях мільйонів додаткових інвестицій, а тепер ще й ризик оскарження угоди.
Чи отримають такі спірні угоди якісь гарантії?
Чи повинна держава дати не лише стартову ціну, а чіткі механізми захисту покупця, зокрема:
- захист від арбітражних позовів;
- гарантії неповернення активів колишнім власникам;
- податкові пільги, підтримка модернізації, швидке розв'язання екологічних і регуляторних питань.
Бо сьогодні купити завод – це не інвестиція, це - високий ризик, і якщо держава не стане партнером, то знайти покупця буде майже неможливо.
На фоні арбітражних процесів, мільйонних боргів і високої стартової ціни, продаж «Вінницяпобутхіму» стане не лише економічним кейсом, а й тестом на спроможність держави створити реальні гарантії для внутрішніх інвесторів. Якщо такі механізми підтримки – юридичної, фінансової та регуляторної – будуть публічно озвучені, це стане важливим сигналом для всього приватного бізнесу. Якщо ж ні – ймовірність провалу аукціону буде лише зростати. Це тест і для самої держави – чи готова вона захищати інвесторів, які допоможуть відновлювати українську промисловість.
Зараз читають на Інформаторі
