«Росіяни полювали за нами»: журналісти Associated Press, які показали світові обстріляний пологовий будинок Маріуполя, покинули місто. Як їм це вдалося

Відеожурналіст Мстислав Чернов та фотограф Євген Малолєтка залишилися єдиними міжнародними журналістами у Маріуполі. Саме вони показали світові обстріляний пологовий будинок. Вони українці, що працюють на міжнародне інформаційне агентство Associated Press. Хлопці зустріли початок війни в Маріуполі та показали, як живе  місто в облозі. Кадри з обстріляного пологового будинку облетіли весь світ, а Росія назвала їх фейком. Після цього українські військові допомогли журналістам залишити місто, заявивши, що росіяни шукають їх.

Як журналісти опинились у Маріуполі, змогли працювати там та поїхати звідти розповідає видання "Медуза", - передає Інформація.

«Росіяни полювали на нас. Вони мали список імен, включаючи наші, і вони наближалися.

Ми були єдиними міжнародними журналістами, що залишилися у Маріуполі. Ми понад два тижні документували його облогу російськими військами. Ми робили репортаж із лікарні, коли у коридорах з'явилися озброєні люди. Хірурги дали нам білі халати для маскування.

Раптом на світанку увірвався десяток солдатів: «Де журналісти, чорт забирай?» Я подивився на їхні нарукавні пов'язки (сині — українські) і спробував вирахувати ймовірність того, що вони замасковані росіяни. Я ступив уперед, видавши себе. "Ми тут, щоб витягти вас", - сказали вони.

Стіни операційної тряслися від артилерійського та кулеметного вогню, і здавалося, що всередині безпечніше. Але українські солдати мали наказ вивести нас. Ми вибігли на вулицю, покинувши лікарів, які надали нам притулок, тих, які потрапили під обстріл вагітних жінок і людей, які спали в коридорах лікарні, бо їм більше нікуди було йти. Я почував себе жахливо, залишаючи їх усіх.

Дев'ять хвилин, може, десять — вічність дорогами повз розбомблені будинки. Коли поряд розривалися снаряди, ми падали на землю. Ударні хвилі одна за одною трясли мою грудну клітку, мої руки похолонули.

Ми дісталися входу, і бронемашини відвезли нас у темний підвал. Лише там ми дізналися від знайомого поліцейського, чому українці, ризикуючи життям своїх солдатів, вивели нас зі шпиталю. «Якщо вас упіймають, вас знімуть на камеру і змусять сказати, що все, що ви знімали, — брехня. Всі ваші зусилля та все, що ви зробили в Маріуполі, буде марно», - сказав він.

Поліцейський, який нещодавно благав нас показати світові його вмираюче місто, тепер благав нас піти. Ми вирушили до тисяч машин, які готувалися виїхати з Маріуполя. Було 15 березня. Ми гадки не мали, чи виберемося живими.

... Ввечері 23 лютого я вирушив до Маріуполя зі своїм давнім колегою Євгеном Малоліткою, українським фотографом Associated Press, на його білому фургоні Volkswagen.

По дорозі ми потурбувалися про запасні шини і знайшли в інтернеті людину, яка жила поблизу і погодилася продати нам шини посеред ночі. Ми пояснили йому та касиру в цілодобовому магазині, що готуємось до війни. На нас подивилися як на божевільних.

До Маріуполя ми приїхали о 3:30 ранку. За годину розпочалася війна.

Приблизно чверть з 430 тисяч жителів Маріуполя поїхали у перші дні, поки могли. Але в наближення війни вірили мало хто, і на той час, коли більшість усвідомила свою помилку, було вже занадто пізно.

Снаряд за снарядом російські виводили з ладу системи подачі електрики, води, доставки продовольства і, нарешті, найголовніше, відключили мобільний зв'язок, радіо та телебачення. Небагато інших журналістів покинули місто до того, як зв'язок остаточно перервався і розпочалася повна блокада.

Відсутність інформації в умовах блокади має дві мети. Перша – хаос. Люди не розуміють, що відбувається, і панікують. Друга – безкарність. Без кадрів зруйнованих будівель та вмираючих дітей російські війська могли робити все, що хотіли. Якби не ми, таких кадрів не було б.

Ось чому ми пішли на ризик, щоб показати світові те, що побачили. І це розлютило росіян настільки, що вони відстежували нас.

…Смерті почалися швидко. 27 лютого ми бачили, як лікар намагався врятувати маленьку дівчинку, поранену шрапнеллю. Вона померла.

Померла друга дитина, потім третя. Машини швидкої допомоги перестали підбирати поранених, бо без зв'язку люди не могли викликати медиків, а медики не могли об'їжджати розбомблені вулиці.

Лікарі благали нас зняти сім'ї, які привозили загиблих та поранених родичів, і дозволяли нам використовувати їхній генератор для підзарядки наших камер. Вони казали: Ніхто не знає, що діється в нашому місті.

Обстріли ушкоджували лікарню та навколишні будинки. Вікна нашого фургона були розбиті, бік машини - пробитий, шини - проколоті. Іноді ми вибігали з лікарні, щоб зняти будинок, а потім бігли назад серед вибухів.

У місті залишалося лише одне місце із гарним зв'язком — біля розграбованого продуктового магазину на проспекті Будівельників. Щодня ми їздили туди і ховалися під сходами, щоб надіслати фотографії та відео. Сходи не сильно нас захистили, але під ними ми відчували себе безпечніше, ніж на відкритому повітрі.

До 3 березня сигнал і там зник. Ми намагалися відправити відео, піднявшись на сьомий поверх лікарні та висунувшись у вікно. Звідти ми побачили, як грабували торговий центр "Порт-Сіті", і попрямували до нього крізь артилерійський та кулеметний вогонь. Звідти вибігали десятки людей, штовхаючи візки з електронікою, їжею, одягом.

На даху магазину розірвався снаряд, і мене кинуло на землю. Я напружився, чекаючи на другий удар, і сотні разів проклинав себе за те, що не ввімкнув камеру, щоб записати все це. Другий удар був, снаряд з жахливим свистом врізався в житловий будинок поруч зі мною. Я сховався за ріг.

Мимо пробіг підліток, котячи офісний стілець, навантажений електронікою, з нього падали коробки. «Снаряд впав за 10 метрів від нас. Там були мої друзі. Я гадки не маю, що з ними трапилося», — сказав він.

Ми помчали назад до лікарні. Протягом 20 хвилин почали прибувати постраждалі, деякі з них у магазинних візках.

Протягом кількох днів нашим єдиним засобом зв'язку із зовнішнім світом був супутниковий телефон. І єдине місце, де він працював, було на вулиці, поряд із вирвою від снаряда. Я сідав, зіщулювався і намагався зловити сигнал.

Усі запитували: будь ласка, скажіть, коли скінчиться війна. Я не мав відповіді.

9 березня два авіаудари прорвали пластик, який прикривав вікна нашого фургона. Я помітив вогненну кулю за мить до того, як біль пронизав моє внутрішнє вухо, мою шкіру, моє обличчя.

Ми побачили, як над пологовим будинком піднімається дим. Коли ми опинилися там, рятувальники ще витягували з руїн закривавлених вагітних жінок.

Акумулятори наших камер були майже розряджені, ми не мали зв'язку для відправки зображень. До комендантської години залишалося кілька хвилин. Поліцейський підслухав, як ми обговорювали способи повідомити про вибух у лікарні.

"Це змінить хід війни", - сказав він. Він відвів туди, де була електрика та інтернет.

Ми зняли так багато мертвих людей та мертвих дітей, нескінченно багато. Я не розумів, чому він думав, що більше смертей щось змінить.

Я був неправий.

У темряві ми надіслали зображення та відео, розділивши його на три частини, щоб прискорити процес. Це зайняло кілька годин. Давно настав комендантський час, обстріл тривав, але поліцейські, призначені супроводжувати нас містом, терпляче чекали.

Потім наш зв'язок зі світом за межами Маріуполя знову обірвався.

Ми повернулися до порожнього підвалу готелю з акваріумом, тепер заповненим мертвими золотими рибками. Ізольовані ми не знали про російську кампанію дезінформації, націлену на дискредитацію нашої роботи.

Посольство Росії в Лондоні опублікувало два Твіти, назвавши фотографії AP фальшивкою і заявивши, що вагітна жінка була актрисою. Постпред Росії продемонстрував копії фотографій на засіданні Ради Безпеки ООН та повторив брехню про напад на пологовий будинок.

Тим часом у Маріуполі нас брали в облогу люди і запитували про останні новини про війну. До мене часто підходили і говорили: будь ласка, зніміть мене на відео, щоб моя сім'я за межами міста знала, що я живий.

На той час у Маріуполі не працювали українське радіо та телебачення. Єдиний радіосигнал, який можна було вловити, транслював перекручену російську брехню, що українці тримають Маріуполь у заручниках, стріляють по будинках, розробляють хімічну зброю. Пропаганда була настільки потужною, що деякі люди, з якими ми спілкувалися, повірили їй, незважаючи на те, що бачили на власні очі.

11 березня під час короткого дзвінка наш редактор запитав, чи можемо ми знайти жінок, які пережили авіаудар по пологовому будинку, щоб довести їхнє існування. Я зрозумів, що кадри з пологового будинку мали бути достатньо потужними, щоб спровокувати реакцію російської влади.

Ми знайшли цих жінок у іншій лікарні. Одні були з немовлятами, інші — у пологах. Ми дізналися, що одна жінка втратила дитину, а згодом померла сама.

Ми піднялися на сьомий поверх, щоб надіслати відео. Звідти я спостерігав, як танки один за одним під'їжджали до лікарняного комплексу, кожен був відзначений буквою Z, яка стала російським символом війни.

Українські солдати, які охороняли шпиталь, зникли. А шлях до нашого фургона з їжею, водою і спорядженням перегородив російський снайпер, який вже підстрелив медика, що вибіг на вулицю.

Ми сиділи у темряві і чули вибухи. Так минули години. Тоді за нами й прийшли солдати, кричачи українською.

Це не було схоже на порятунок. Було відчуття, що нас просто відправляють з однієї небезпеки в іншу. На той час у Маріуполі ніде не було безпечно, і ніхто не міг допомогти. Ти міг померти будь-якої миті.

Я був неймовірно вдячний солдатам. Але ще відчував заціпеніння. І сором за те, що я йду.

Ми вдвох і сім'я з трьох людей втиснулися в Hyundai та стали в 5-кілометрову пробку за містом. Того дня з Маріуполя виїхало близько 30 тисяч людей — так багато, що російські солдати не мали часу вдивлятися у вікна машин, замотані поліетиленовою плівкою.

Люди нервували. Вони лаялися, кричали один на одного. Щохвилини з'являвся літак або чувся авіаудар. Земля тряслася.

Ми перетнули 15 російських блокпостів. На кожному з них мати сім'ї, з якою ми їхали, сиділа на передньому сидінні, шалено молилася — досить голосно, щоб ми могли почути.

На заході сонця під'їхали до мосту, зруйнованого українцями, щоб зупинити наступ росіян. Там застрягла колона Червоного Хреста приблизно з 20 автомобілів. Ми всі звернули з дороги в поля.

Охорона на блокпості КПП № 15 говорила російською мовою з важким кавказьким акцентом. Вони наказали всій колоні зняти фари, щоб не розкривати зброю та техніку, припарковані на узбіччі. Я ледве міг розрізнити білу букву Z, намальовану на машинах.

Під'їхавши до шістнадцятого блокпосту, ми почули голоси. Українські голоси. Я відчув величезне полегшення. Мати на передньому сидінні розплакалася. Ми вийшли.

Ми були останніми журналістами у Маріуполі. Тепер там немає журналістів», – розповів Чернов свою історію. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливі новини. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.