"Психологічні травми дітей від війни будуть з ними і через 30 років". Ексклюзивне інтерв'ю з меддиректором Охматдиту

Коли російські війська 24 лютого 2022 року почали штурмувати Київ, дитяча лікарня Охматдит не зупяла роботу. Лікарі з лютого до квітня цілодобово жили на території лікарні та продовжували під обстрілами рятувати життя дітей та дорослих.

“Інформатор” записав ексклюзивне інтерв’ю з медичним директором Охматдиту. Сергій Чернишук розповів як медики працювали в лікарні аж поки російські війська не були вибиті з території Київщини, та як повномасштабне вторгнення загрожує життю дітей сьогодні.

Мета - не зупинятись ані на хвилину. Як Охматдит підготовувався до російського вторгнення

- У лютому 2022 року ситуація вже була напруженою, і ми знаємо, що лікарі готувалися до можливого військового сценарію. Як ви особисто згадуєте 24 лютого?

- Враховуючи ту інформацію зі ЗМІ, ми бачили, що такий розвиток подій - ймовірний. Але звичайно, ми сподівалися, що минеться, а наші заходи будуть ще одною пересторогою, а плани на випадок повномасштабної війни не будуть застосовані.

Тим не менш, ми розуміли, що як заклад охорони здоров’я, тим більше - провідний, не можемо допустити ймовірності зупинки ані на хвилину. Що, можливо, у разі таких подій, ми маємо бути готові до екстрених заходів, до прийняття не тільки типових пацієнтів, але й поранених. Тому працювали над тим, щоб підготовутись.

Ми не є військовим госпіталем, не є дорослою лікарнею. Врахувати всі моменти було вкрай важко, ніхто не знав, яким чином все буде розвиватись і до чого саме треба готоватись.

Стандартні заходи, які ми мали зробити, зробили. Визначили місця укриттів, підготували їх до розміщення людей, щоб там був запас води, найнеобхідніших медикаментів, визначили, де буде місце оперативних втручань.

Наш оперблок в старому хірургічному корпусі, знаходиться на шостому поверсі, у приміщенні з великими вікнами. Ми розуміли, що у випадку бойових дій це місце буде абсолютно неприйнятне для оперативних втручань, тож визначили новий корпус - територію сьогоднішнього приймального відділення, як місце, куди ми перенесем оперблок і зробимо основну локацію для надання допомоги.

На той час новий корпус був запущений лише частково. Хірургічні відділення мали переїхати в нього в літку 2022 року. Там було будівельне сміття і відделення не було готове повністю до прийняття хворих. Тому ми почали підготовку. Робили прибирання, розробляли план логістики необхідного обладнення в разі потреби.

Тоді ще не було всього медичного обладнення закуплено для нового корпусу, тому ми розуміли, що будемо користуватись тим обладненням, яке є в старому операційному блоці.

24 лютого для всіх було шоком. Тим не менше, на роботі були всі. Не було такого, що люди розгубились, кудись поїхали. Всі наші співробітники першочергово поїхали на роботу, тому що розуміли, що вони потрібні на робочому місці. Ніхто не думав, що 24 лютого розтягнеться так в часі.

В подальшому, фактично більшість наших співробітників, які були на роботу, вимушені були там знаходитися постійно.

Найважче - перші дні. Як лікарі витримали зміну, довжиною в півтора місяці

- Ви, як і інші медичні працівники закладу, знаходилися цілодобово на робочих місцях півтора місяці. Розкажіть про це.

- Перше - ми мали бути постійно готові до прийняття будь якої кількості поранених.

Друге - логістично пересуватись по Києву було вкрай важко. Сполучення з лівим берегом було певний час фактично відсутнє. Без машин це було неможливо, з машинами - вкрай ускладнено і небезпечно. Ніхто не знав, куди буде прильот, чи могла бути атака по мостах. Ми розуміли, що це пересування завжди може бути в один кінець.

Я живу на лівому березі, я розумів, що можу поїхати туди, а зранку вже не матиму змоги повернутись на роботу, якщо проїзд через Дніпро буде неможливим.

Деякі наші співробітники живуть в Бучі, Ірпені, Гостомелі, інших містах і селах Київської області, які опинились під окупацієї, і їм просто не було куди повертатись певний час.

Ми жили в лікарні, змогли досить швидко налагодити свій побут, забезпечити себе харчуванням, додатково нам допомогали волонтери, заклади харчування

Навколо нас було багато людей, які були готові і дуже допомагали. І харчами, і побутовими речами і одежею, і медикаментами. Це був момент, коли всі згуртувались навколо однієї мети - зробити все, щоб головна дитяча лікарня країни працювала безперешкодно і була готова надавати допомогу всім, хто її потребує.

- Залишатись цілодобово на робочих місцях - це було спонтанне рішення?

- Не було інших варіантів. Не було або можливості їхати, або це було небезпечно, через те, що ти не міг гарантувати, що повернешся на роботу. А всі розуміли, що кожні руки будуть на вагу золота, особливо, якщо поступлення буде масовим, зайвих людей точно не буде.

- Травми, які люди отримували в той час, вони були нетипові для цивілього медика. Як справлялися з тим, що потрапляли люди з вогнепальними пораненями?

- Не можна сказати, що ми ніколи не мали з цим справи. Ми, як лікарня, є закладом, який приймає пацієнтів з політравмами. Найчастіше, це ДТП, або падіння з висоти. Але бувало, що це необережні поводження з фейерверками, іноді, кульові поранення через необережне поводження зі зброєю вдома. Але, звичайно, такі випадки були поодинокі і траплялись вкрай рідко.

Тим не менш, наші хірурги, анестезіологи, інші фахівці, мають досвід роботи з серйозними травмами. Це нам дуже допомогло в роботі з пораненими.

Звичайно, певні травми були абсолютно нетиповими. Нашим лікарям було непросто справлятись. Але за рахунок того, що всі наші основні фахівці, професори, залишились, максимальна була концентрація досвіду, вмінь, в одному місці, один одного лікаря доповнювали, це допомагало справлятись з такими проблемами.

Ще одною нетиповою для нас ситуацією було те, що ми були вимушені розпочати надавання медичної допомоги дорослим. Тому що ми є дитячою лікарнею.

Але іноді ми були найближчою лікарнею до місця трагедії, іноді ми були єдиною лікарнею, яка була спроможна забезпечити весь об’єм діагностики та висококваліфікованої допомоги при складних травмах.

Деякі лікарні були закриті, деякі концентрувались на прийнятті виключно поранених військовослужбовців і не приймали цивільних, а іноді - це була травмована ціла сім’я і розлучати дитину з батьками суто по принципу “дорослі мають лікуватись в дорослій лікарні”, тобто додавати крім фізичної травми ще психологічну - було абсолютно не доцільно.

Ми приймали всіх, хто цього потребував. В тому числі були кілька наших захисників, яких до іншої лікарні просто би не довезли.

Мінно-вибухова травма дуже сильно відрізняється навіть від політравми внаслідок ДТП і падіння, бо супроводжується, так само як і кульова, особливим типом ураження тканин по ходу уламка чи кулі. Тому що це не просто отвір в наслідок влучання, чи зламана кістка. Це - контузія навколишніх тканин за рахунок великої кінетичної енергії, яку має уламок чи куля.

Ці рани завжди інфіковані, через бруд на уламку. Уламки або кулі додають інфекцію в цю рану.

Вкрай важко лікувати, особливо, коли не маєш великого досвіду. Це - суттєвий виклик, але з іншого боку це спонукало розвити певні методики в лікуванні ран, які до цього ми використовували лише іноді. Я не буду порівнювати нас з військовими госпіталями, але серед цивільних ми отримали один з найбільших досвідів використання VAC-терапії для травм, де загоїння йде дуже важко.

- Я знаю, ви особисто були свідком перестрілки з ворожою ДРГ за вікном, а пацієнти які до вас потрапляли, були в надважкому психологічному стані. Наскільки важко було адаптуватись до роботи в таких умовах?

Найважче було в перші 3-5 днів, до тижня. Треба було адаптуватись до ситуації, в тому числі, психологічно. По-друге, треба було в перші 4-5 дні треба було дуже багато і швидко зробити, щоб плани, які ми будували по нашим діям у разі війни, реалізувати максимально швидко і ефективно.

Ми майже не спали, практично не їли, просто через брак часу на це, вкупі з тим, що в кожного ще були особисті моменти. Одна справа - ти стаєш свідком подій, типу перестрілок чи вибухів. Інша - що в кожного були рідні і близькі, які в той час були не тут. а в різних місцях, і дуже часто - в ще більш небезпечних.

Дуже важко, коли ти на робочому місці намагаєшся допомогти людям, але разом з тим не можешь допомогти близьким, які знаходяться в небезпеці, а через брак зв’язку не можешь зв’язатись з ними щоб переконатись, що все добре.

- Чи можна відокремити, кому з лікарів було важче працювати в тих умовах?

Я не думаю, що комусь з лікарів було легше, а комусь складніше. Звичайно, ті, хто приймав участь в операціях, мали багато роботи і мало часу на відпочинок. Але були й інші служби, не тількі лікарі і медсестри.

Це і харчоблок, який працював майже цілодобово, аби прогодувати і пацієнтів і співробітників. Це і технічні служби, які робили все можливе і неможливе, щоб все працювало не зважаючі на війну. Це й прибиральники, які не припиняли прибирати теріторію.

Лікарня має бути лікарнею у будь яких умовах. Це - великий організм і країна в країні. В певний момент ми організувались і стали великою сім’єю, яка знала, що має зробити все можливе, щоб забезпечити свою життєдіяльність по всіх моментах. Важко було всім. Для кожної людини власні випробування - найважчі. І так воно і є.

Одна справа - робота, це складно. Інша справа - особиста історія кожної людини. В нас були лікарі, які продовжували допомогу, коли їх рідні весь час був в Бучі. Можна уявити психологічний стан цих людей. Але вони не розкисали, робили свою роботу так, ніби нічого не відбувалося. Я пишаюся всіма нашими співробітниками, починаючи від прибиральників, закінчуючи нашими професорами.

Пацієнтів побільшало. Робота лікарні після вигнання росіян з Київської області

- Півтора місяці тягнулося 24 лютого, а потім російські війська почали виганяти з Київської області дуже активно. Як ви сприйняли те, що напружена робота, та жахливі події, які відбувалися протягом 1,5 місяці вже позаду?

- Коли я потрапив вперше додому, в мене було досить дивне відчуття. Я ніби відчував в квартирі ті емоції, хвилювання, які були, коли ми виходили з квартири о 5 ранку. Це досить гнитюче відчуття напруги, яке залишилось в квартирі не зважаючі на те, що нас там не було.

Ми почали отримувати пацієнтів з територій, які звільнили наші захисники. Там були різні історії - і поранені, і хворі, які не могли вчасно отримати допомогу. Це дозволило нам через певний час організувати виїзні групи, адже ми розуміли, що не всі можуть доїхати до Києва через брак транспорту та підірвані мости. З травня ми почали діяльність навколо Києва по деокупованим територіям - Ірпінь, Буча, Гостомель, Ворзель.

Зараз ця практика продовжується в інших областях, де люди цього потребують. Звичайно, в умовах війни і лікарі повиїжджали з деяких регіонів. Але й пацієнти побоюються зайвий раз пересуватись з міст, які вважаються більш менш безпечними до Києва, якій нещодавно ще кожного дня витримував ракетні удари.

- Як змінилась ситуація з кількістю пацієнтів в лікарні у порівнянні з показниками до вторгнення?

- Кількість пацієнтів особисто в нашій лікарні виросла. Це і завдяки тому, що наші спроможності виросли. Ми запустили новий корпус і це дозволило збільшити нам кількість хірургічних пацієнтів.

Сьогодні у нас був піврічний звіт, і порівнюючи з 2021 роком кількість оперативних втручань в нашій лікарні зросла більше ніж на 40 відсотків. Це дуже серйозний приріст, який вимагає і зусиль і витрат.

Сказати, що в нас змінився профіль не можу. У більшості, це наші типові пацієнти. Єдине, що багато з них мають запущений стан і мали б отримати допомогу раніше.

Ми повностю відновили нашу онкологічну та онкогематологічну службу, тому що 99% відсотків цих пацієнтів були евакуйовані за кордон, і відділення були пусті вже у середині березня. Були побоювання, що ця служба буде зруйнована через те, що лікарям не буде кого лікувати і вони поїдуть за кордон. А це - високоспеціалізована допомога, щоб відновити яку з нуля знадобились би десятки років.

Влітку 2022 року ми почали проце відновлення, зараз ми вийшли на показники 2021 року по цьому напрямку. По хіргургії та іншим відділенням ми суттєво додали. Тому роботи в нас багато.

- Пацієнти з запущеними формами хвороб, це, напевне, онкологія?

Не обов’язково. Це і хірургічні пацієнти, які мали б отримати операції раніше, це і соматичні захворювання, бо ми лікуємо багато різних хронічних захворювань. Є пацієнти, які маючі певні захворювання мають з певною періодичністю звертатись до лікарні для профілактичного огляду чи дообстежень, чи лікувальних процедур.

Якщо вони пропускають ці планові візити, то можуть виникнути додаткові ускладнення, які потребуватимуть додаткових зусиль, додаткового лікування, обстеження.

Війна та діти. Чого очікувати в майбутньому

- Навесні 2022 року ви зіштовхнулися з ситуацією, що пацієнти не отримували належної допомоги через окупацію на півночі. Через півроку звільнили Харьківську область,  а зараз йде звільнення півдня, і там також люди, які довгий час не отримували допомоги. Наскількі серйозною проблемою є те, що серед них є діти, які весь час без доступу до медицини, як це вплине на суспільство в перспективі?

- Це дуже серйозний фактор, тому що ми вже отримуємо пацієнтів, які мали потрапити до нас набагато раніше. Це призводить до того, що їх стан стає гіршим, що вони вимагають більш тривалого і складного лікування, а результати лікування можуть бути гіршими, ніж якщо б ми вчасно отримали цих пацієнтів та провели лікування.

Ми тільки готуємось до того, що стикнемося з цією проблемою. Таких пацієнтів, і дітей і дорослих, буде дуже багато.Скільки їх загинуло, не дочекавшись, не отримавши вчасно допомоги, сказати важко. Можливо, колись така статистика і з’явиться, але я у цьому не впевнений.

Але з тим, що ми отримуємо багато пацієнтів з запущеними хворобами, які призведуть до, можливо, їх інвалідізації, це абсолютно точно. Крім того, ці захворювання погіршуються психологічним станом. Стреси, той кошмар, який ці люди пережили, безумовно, має вкрай негативний вплив на здоров’я навіть попередньо здорової фізично людини. Це погіршує ситуацію суттєво.

В комплексі це створить суттєве навантаження на охорону здоров’я в найближчому майбутньому та середньостроковій перспективі. В довгостроковій перспективі ми будемо мати серйозну проблему з психічним здоров’ям. Ті психологічні травми, які зараз отримують діти, досить ймовірно, що знайдуть своє відображення через 10, 20, 30 років, коли вони стануть дорослими людьми.

Але те, що ми будемо мати ці проблеми, і що ми маємо готуватись з ними справлятись - це абсолютно точно.

- На кого в психологічному плані війна впливає найбільш серйозно? Хто в найбільшій зараз зоні ризику - діти, чи підлітки? 

- Вікова група, напевне, має вплив, але багато залежить від додаткових факторів - чи втрачала людина когось з близьких, чи всі живі та здорові, і весь час дитину підтримували та допомагали. В кожного своя історія, в кожного свій бар’єр стресостійкості, відповідно, наслідки будуть абсолютно різні.

Ті діти, які вже усвідомлюють, що відбувається, тобто діти від 7 років, для них це буде найважче, вони все розуміють, і вони подорослішали набагато. Але це не значить, що малі діти, 3-5 років, які на даний момент, може не розуміють що таке війна, що для них це пройде безслідно. Певне відображення це буде мати.

Нагадаємо, раніше "Інформатор" публікував інтерв'ю з речником Повітряних сил Юрієм Ігнатом. Він розповів про перспективи війни, роль західних літаків у веденні війни.

Також ми публікували інтерв'ю з начальницею Об'єднаного пресцентру Сил оборони Півдня. Спілкувались, зокрема, про нові тактики росіян у ракетних обстрілах України.