На лезі ножа: як живуть українці в прифронтових селах під щоденними обстрілами

Вважається, що місцеві заздалегідь покинули населені пункти, що було нещодавно звільнено під час контрнаступу: Лобкове, Левадне, Новодарівку, Нескучне, Сторожове, Макарівку, Благодатне – у Донецькій та Запорізькій областях. Але 14 червня стало відомо, що лише з Сторожового після звільнення виїхали 7 людей. Про це повідомив голова Донецької ОВА Павло Кириленко. Цей приклад доводить, що про стан справ у цих селищах та взагалі у сірій зоні мало що відомо. Інформатор поспілкувався з мешканцями звільнених місць, щоб зрозуміти, яке там було життя – та чи є життя зараз. 

В Нескучному не залишилося жодної хати, куди б не прилетіло

«Моя мама жила в селі Нескучне – це Волноваський район. З початку війни там була «сіра» зона, а навесні облаштували свої позиції росіяни. Вивезти маму вдалося у липні минулого року – тоді там були значні обстріли. Місцеві не розуміли, що відбувається. Потім в ОВА розповіли, що росіяни щось наплутали і обстріляли свої ж позиції», - розказала Ніна, яка зараз живе в Павлоградському районі. 

За її словами, стару матір забирали удвох з чоловіком. Вони погодилися, лише коли майже всю їх вулицю було зруйновано російською артою. 

«Кажуть, що в Нескучному немає жодної хати, куди не прилетіло. До війни там жило близько 400 людей фактично, хоча офіційно – більше 700. Але роботи немає, інфраструктури теж – багато повиїздили. На нашій вулиці одні розвалини. Найстрашніше, це коти, які сиділи на згарищах. Дім згорів, хазяїв вже нема, а кіт в обійсті залишився», - розказує жінка. 

Ніна пояснює, що мамі вже за 70 років – вона хоче повернутися до свого села після деокупації. 

«Найбільше страждає за могилами – чоловіка і свого сина. Картає, що не змогла бути на проводах. Вмовляємо, щоб лишалась у нас, адже там пів будинку зруйновано, я вже мовчу про міни. А мама рветься додому, каже, що житиме у времянці, якщо та вціліла. Звільненню дуже радіє», - розказує донька.

Люди ховаються до останнього, бо не знають, куди їм їхати

Раніше на запит Інформатор-Україна, у поліції Донецької області повідомили, що наразі у звільнених за останні дня селах цивільних немає. Там є лише військові, які проводять стабілізаційні заходи. Воно й не дивно – при таких обсягах бойових дій вижити там просто не можливо. 

За словами прес-офіцера поліції Донецької області Олександри Гаврилко, останню бабусю з села Нескучне вивезли у грудні минулого року. 

Також, на запит Інформатор-Україна до "Білих Янголів" щодо Сторожового та Благодатного ми отримали відповідь, що 17 останніх людей з цих сіл вивезли також узимку. 

Голова Степногірської селищної громади Ірина Кондратюк, куди входить звільнене село Лобкове, теж вважає, що місцевих мешканців там наразі немає, хоча до війни населення Лобкового становило 70 осіб – в основному це люди похилого віку. 

Сторожове звільнила 129 бригада Територіальної оборони 11 червня 2023 року. Лише через добу з'ясувалося, що люди там все ж таки були. Рятувальники та військові не знали про них, бо такі люди ховаються до останнього, тому що не впевнені, що зможуть жити на новому місці. Вони однаково негативно ставляться до спроб їх евакуювати як з боку України, так і з боку окупантів. 

Почекуни в хорошому сенсі

Російські пропагандисти повідомили, що наразі йдуть бої в селах Мала Токмачка, Новоданилівка та Макарівка на Оріхівському напрямку в Запорізькій області. Тривають бої у Ягідному на Бахмутському напрямку та у Веселому на Лиманському.

Валентина Матвійчук з Малої Токмачки Пологівського району Запорізької області, зараз перебуває в Запоріжжі і теж чекає звільнення свого села. До війни в Малій Токмачці проживало майже 3 тисячі людей. Себе та сусідів жінка називає «почекунами», проте, в хорошому сенсі слова. 

«Коли все почалося, думали, місяць, два і все скінчиться. Бігали, ховалися в погреби від обстрілів. Село ж за декілька кілометрів від лінії фронту. Окупанти обстрілювали регулярно», – розповідає Валентина Матвійчук Інформатору. 

З літа минулого року пані Валентина декілька разів виїздила. Але кожен поверталась додому. 

«Тяжко залишити все, виїхати з торбою і жити в дитячому садочку.  Особливо тяжко старим людям. Моя сусідка до останнього не виїздила. У неї така проблема – сеча не тримається. На підгузники пенсії не вистачає, тому треба гратися з ганчірочками, постійно прати, це запах, а біженців звозять в якусь актову залу, гуртожиток чи дитсадок, поселяють всіх разом. Тяжко й старикам, і інвалідам – тому багато хто полишався навіть під обстрілами. Аби в своїй хаті і людей не турбувати», - пояснює.

 Перший раз повернулась восени минулого року разом з волонтерами. 

«Не було на що жити – пенсія є, виплати, гуманітарну таку-сяку дають в церквах. Але не вистачало. Поїхала додому. Зв’язку в нас тоді не було, світло з перебоями, газу не було. Магазини всі закриті. Так і жили з рештою, таких же, як я. Щось військові нам давали, щось волонтери привозили, щось люди своє мали. Все-таки рідний дім, є рідний дім. Та й пожитки всі на місті», - каже Валентина.

Жінка каже, що місцеві жителі завжди знали, коли буде обстріл чи наступ на село. 

«Корів, кіз пасли, де можна було – спілкувались з солдатами з обох сторін. Вони й попереджали. Пізніше мужики стали ходити на позиції росіян – сигарети стріляли, горілку продавали, вони теж казали. Десь з місяць назад і наші і їхні попереджали, що буде контрнаступ саме тут і треба вибиратися. Не знаю, чи всі вибралися, я вже два місяці в Запоріжжі сиджу», - пояснює пані Валентина. 

За її словами, чимало мешканці села виїхали у росію, є такі, хто перебрався до родичів на окуповані території, решта виїхали на підконтрольні Україні території. Більшість селян налаштовані на те, що зимувати доведеться у притулках і по родичах. Адже навіть після деокупації буде процес стабілізації, зачистки та розмінування – так пояснили військові.   

«Всі чекають – а що робити? Дуже хочеться, щоб стало життя таким, як було до війни. Але це неможливо. Тому чекаємо розв’язки цієї війни, а там до нової реальності будемо пристосовуватися», - пояснює жінка. 

Валентина має родичів у Бердянську, Києві та на Житомирщині. 

«З родичами добре спілкуватися здаля, а як жити в одній хаті, ще й довгий час – то родичі стають і не зовсім родичами. Пробувала пару тижнів в рідних –  ніби й не виганяли, але тісно, незручно, свої порядки. А в окупований Бердянськ їхати – це самогубцем треба бути, коли ЗСУ туди дійдуть, росіяни нікого не випустять, будуть прикриватися нами», - зітхає Валентина.

До півтори тисячі осіб в Авдіївці

За словами прес-фіцера поліції Донецької області Олександри Гаврилко, їм вдалося евакуювати повністю цивільних мешканців з прифронтових Марїнки та Красногорівки ще минулого року. Але на лінії фронту у багатостраждальній Авдіївці залишаються зараз від тисячі до півтори тисяч осіб – порахувати людей за таких умов просто не можливо. 

Місто під постійними обстрілами, а переважна більшість тих хто залишились – люди пенсійного віку та інваліди. Вони вже звикли до війни та категорично відмовляються лишати свої домівки. Багато з них стверджують, що воліють краще загинути, ніж виїздити в невідомість, майже всі облаштували собі в підвалах місця проживання. В місті немає комунікацій та зв’язку, не підвозять регулярно ліки та продукти, речі першої необхідності.  

«В Авдіївці працює «Пункт незламності» – волонтери, військові та «Білі Янголи» постійно привозять туди продукти, воду, ліки, побутову хімію. Там працюють генератори, де можна підзарядити телефон», – розповідає Олександра Гаврилко Інформатору.

За словами Олександри Гаврилко, бувають випадки, коли людина захворіла і просить її забрати. 

«Екіпаж приїздить, а людина каже – у мене вчора увечері боліло, а сьогодні вже нічого не болить, я нікуди не поїду. Вибачається, що викликав евакуаційний екіпаж. Нічого вдіяти не можемо – насильно людей не вивеземо, хоча кожна така поїздка – це ризик для поліцейських», – каже Гаврилко. 

  

Військові з обережністю ставляться до місцевих

Військові з забезпечення 26-ї артилерійської бригади, які воюють на Бахмутському напрямку, в одному з сіл потоваришували з жінкою – переселенкою. Раніше вона жила в селі на сході Бахмута, зараз живе в західній частині району. 

«На вигляд їй років 60. Зізналась, що виїхала з окупації. Спочатку думала, що перечекає і «будь що буде», а потім прийшли до неї окупанти – почали тероризувати, то горілки вимагали, то курей покрали, то сказали, що мусить їхати в Донецьк, оформляти російський паспорт, мовляв «расєя тут навсєгда» – вона не витримала і втекла. Йшла пішки, полями. Добралась до нашого села. Підійшла до сільського голови, попрохала хату, що пуста – оселилась. Вже й город встигла засадити. А фронт тут всього в декількох кілометрах проходить. Вмовляли, щоб виїздила подалі – ні в яку, чекає, поки звільнимо її село, а вірніше те, що від нього лишилось», - розказують військові.       

Солдати ЗСУ живуть у сусідньому з жінкою приватному будинку. Спочатку обережно відносились до неї – раптом шпигує. Декілька разів перевіряли телефон. А згодом потоваришували. 

«Бабця нам і борщу може зварити, і черешень нарвала – дала, і салату з городу свого давала. Ми їй печива і морозиво можемо купити, як у магазин їдемо. Так  і живемо», – кажуть військові. 

І пояснюють, що місцеві їх вражають – насамперед тим, що всього в кількох кілометрах від лінії фронту розводять тварин, садять городи, подекуди навіть поля. Хоча більшість місцевих все-таки виїхала, але люди продовжують там проживати. 

«Коли посилають на позиції в такі глухі села, напівмертві села – подалі від начальства, поближче до місцевих – це, як відпустка. Поїхали, розклалися, можна й чарочку випити. Якось попросилися у місцевого орендаря ставка половити рибу – він тримає ставок з коропами на самій лінії фронту, майже на «нулі». Дозволив, тільки сказав, щоб вибухівкою не глушили. Ми дочекались поки канапи відстріляються, наловили здоровецьких коропів, насмажили, під горілочку, без начальства – ото був відпочинок», - розказує один з військових. 

Контранступальні дії тривають

У Міноборони України повідомили, що лише за останній тиждень ЗСУ звільнили декілька населенних пунктів у Донецькій та Запорізькій областях, зокрема:

• Лобкове,
• Левадне,
• Новодарівка,
• Нескучне,
• Сторожеве,
• Макарівка,
• Благодатне

За словами заступника голови Міноборони Ганни Маляр звільнено населені пункти, також йде просування на Бахмутському та Торецькому напрямках. Але йде воно дуже повільно - 200 - 250 м у день. 

«Наразі бої йдуть у районах Малої Токмачки, Данилівки та Макарівки, а також поблизу Ягідного на Бахмутському напрямку та Веселого на Лиманському», – повідомляє Маляр. 

Водночас, радник голови ОП Михайло Подоляк стверджує, що контрнаступ ще не почався. Він вважає, що зараз ЗСУ тестують лінію фронта. 

Раніше Інформатор-Україна повідомляв, що речник Генерального штабу Збройних Сил України Андрій Ковальов заявив про успіхи ЗСУ на Бердянському та Бахмутському напрямках. Також 15 червня стало відомо, що просування ЗСУ вглиб окупованих теріторий помітили на Заході. Зокрема про це повідомив Sky News.