Через російські блокпости: український захисник розповів, як з дружиною вибирався з окупованого Маріуполя

Шлях був майже самовбивчим, але Володимиру з дружиною вдалось вибратись

Через російські блокпости: український захисник розповів, як з дружиною вибирався з окупованого Маріуполя
Фото надане героєм інтерв'ю

Маріуполь – знакове для України місто. 2014-го він витримав навалу орди та відродився, ставши європейським містом та форпостом для всієї країни. Саме тому Маріуполь став для ворога, який любить символізм, однією з тих цілей, на які не шкодували ресурсу. З самого початку повномасштабного вторгнення місто потрапило під окупацію, було повністю зруйноване, його мешканців катували, вбивали та незаконно вивозили на територію боліт. Вся Україна молилася за Маріуполь, його мешканців та Захисників. Прорватися до міста, як і вибратися з нього, було практично неможливо.

 

Майже нереально було виїхати цивільним. А для військових і поліціянтів спроба залишити місто дорівнювала самогубству. Однак ми поговорили з бійцем, якому вдалося не лише вивезти із Маріуполя сім'ю на початку окупації, а й виїхати самостійно. Виїхати, щоб приєднатися до підрозділу та захищати країну на фронті.

Володимир Петренко із позивним Вольдемар розповів свою історію спеціально для Інформатора.

— Ким ти був у цивільному житті?

Особливо не встиг попрацювати, тільки-но почав вчитися. А у зв'язку з війною в Україні одразу пішов служити, не встигнувши проявити себе в цивільному житті. З літа 2015 я служив у полку АЗОВ. Потім звільнився і служив у 90-й бригаді. Моя спеціальність - "сапожник", хто знає, той зрозуміє (йдеться про СПГ - станковий протитанковий гранатомет). Ще в АТО брав участь в операціях у Павлополі, Мар'янці, Чермалику.

— Як тобі пройшов день початку повномасштабного вторгнення? Як ти вибрався з Маріуполя?

Повномасштабне вторгнення для мене стало явним за кілька днів до 24 лютого. 5 лютого я звільнився зі служби та поїхав із дружиною вчитися до Маріуполя. У двадцятих числах за містом почалися серйозні бої, про вторгнення почали говорити в інтернеті. Я вже почав телефонувати друзям, пробивати інформацію.

Ми вибралися з Маріуполя 17 березня, до того ми знаходилися в місті абсолютно без засобів комунікації. Іноді вдавалося виходити в місто, спілкуватися з військовими, хоч щось дізнаватися. Було прийнято таке дивне необдумане рішення — виїжджати через російські блокпости. Ми вийшли на волонтера, який займався евакуацією населення. Дружина мені вибила місце, він спочатку не хотів мене брати, бо я колишній військовослужбовець. Волонтер сказав, що на нас чекає близько 3-х блок-постів, за фактом їх виявилося 13. Автобус був повністю закритий і заклеєний, єдине - були невеликі щілинки, сліди від куль, в які ми могли виглядати назовні.

На перших двох постах була "міліція ДНР". Там перевірили документи, переглянули вміст рюкзака. Перевіряльник помітив у мене на руці татуювання і вирішив подивитися, що саме в мене набито. Тоді я відбувся тим, що просто показав своє фото, оскільки роздягатися було холодно. У мене багато татуювань, але немає якихось серйозних ідеологічних.

На одному з постів у мене перевіряли ключиці, щоби там не було слідів від використання зброї. Там же змусили роздягатися, показувати татуювання.

На наступних постах вже були військові підрозділи "ЛДНР". Знову у всього автобуса перевіряли татуювання. Я побоювався, що на цьому пості молодший, хто перевіряє, може розбиратися в тату. Проте мене пронесло, мене не перевірили.

На наступному посту нас знову поділили. Подальші пости були саме російські. На щастя, на той момент точки ще не були повністю обладнані, щоб перевіряти імена по базах.

Місця в автобусі не було: хтось їхав навпочіпки, хтось напівлежачи, хтось у когось на руках. Я їхав всю дорогу навпочіпки, ми з одним хлопцем мінялися місцями іноді - щоб сидіти на колесі й хоч іноді ноги розгинати.

Я думав лише про те, щоб вивезти дружину, на рахунок себе не знав - чи виберуся. На одному з останніх постів до автобуса підбіг військовий у повному екіпіруванні, одразу забрав у всіх телефони – переглянув усі соцмережі, листування. На наступному пості довго не відпускали, опитували — чи служив, чим займався. Я хоч і жив усе життя у Рубіжному, але народився у Росії. Тому сказав перевіряльнику, що жив у Росії останнім часом – і мене відпустили.

На останньому посту нас також ретельно перевірили, після чого російський військовий почав агітувати нас їхати на непідконтрольну Україні територію – до Бердянська. У той момент я подумав: зараз відправлю дружину, сам залишусь тут і шукатиму інші шляхи виїзду. Однак нас таки відпустили.

На наступному блокпості вже були наші військові, я почув українську мову. Поставився скептично, чекав каверзи. У результаті ми приїхали до Запоріжжя. Нас перевірила поліція. На радощах я випав з машини, тому що в мене оніміли ноги в дорозі.

Річ у тому, що я не веду соцмережі, на телефоні у мене інформація не зберігається. Тому, коли перевіряли телефони – проблем не було. Мене внесли до російських баз "карателів і фашистів". Пощастило, що в них на момент нашого виїзду не було електронної бази для перевірки особистості. За кілька днів після нас виїжджали інші люди, їх уже пробивали по базі.

— Що зараз із твоїм містом, будинком?

У Рубіжному була така сама бійня, як і в Маріуполі. Наше місто просто менше, його скоріше розбили. Один мій будинок постраждав, один начебто ще цілий. Залишилися кілька знайомих, сусідів, які доглядають квартиру. Однак комунікацію нормально підтримувати не можемо, щоб не наразити їх на небезпеку. Я жив у такому оточенні, що багато людей там справді чекали на "руській мір". Проукраїнські жителі Рубіжного виїхали. Залишилися ті, хто проти нас налаштований.

Поки точно не знаю, що робитиму далі. Можливо, повернуся до Рубіжного, облаштовувати нове житло, виховувати дитину, яка має народитися днями. Назвемо Остапчик. Дружину вмовляв виїхати за кордон, але вона вирішила залишитися тут - ближче до мене. Наразі знаходиться у Дніпрі. Місто хороше, але я звик до маленьких затишних містечок, а не мегаполісів.

— Розкажи про ситуації на війні, які відклалися у твоїй пам'яті, змінили тебе.

Ми мали виїжджати на завдання. Командир сказав – хочете їдьте, хочете – ні. Там не треба було багато бійців. Мене тоді розривало чуття, що нам туди їхати не варто. Ми з товаришем відмовились. У результаті цього завдання ніхто не повернувся цілим. Нашу точку спостереження розвернуло прямими влучаннями.

Ще був момент. Виїжджали на операцію, мали прикривати інший артилерійський розрахунок. Спочатку зіграло чуття. У результаті ми наїхали на міну. Тепер завжди прислухаючись до свого чуття, намагаюся бути обережним і довіряю собі.

Маргарита Турчак

Головна Актуально Informator.ua Україна на часі Youtube