«На війні ми всі стали фаталістами": як харківський журналіст став волонтером і годує піцою військових
У хлопця, окрім власного інтернет-ресурсу, є своя піцерія
У Харкові Павла Федоренка городяни знають, як журналіста, який не боїться говорити правду. Він – засновник новинного інтернет-ресурсу та автор багатьох розслідувань, а ще має власну піцерію. Наразі свою професійну діяльність хлопець поєднує з волонтерством.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Павло разом із сім'єю були в місті. Вони не чули звуки пострілів, а що відбувається - вже прочитали ранком у стрічках новин. Перше, що зробив хлопець – евакуював дружину та дочку, а сам повернувся до рідного міста, щоб піти у територіальну оборону, але його не взяли через відсутність військового досвіду. І журналіст почав організовувати логістику разом із друзями з евакуації харків'ян.
У перші тижні, коли це було потрібно, допомагали виїхати людям до Полтави. Ставати волонтером не планував, так просто склалися обставини – треба було щось робити та допомагати людям. Незабаром приєднався до інших волонтерів та почали розвозити гуманітарну допомогу адресно.
«Моменту, що я вирішив стати волонтером, не було. Так склались обставини. На війні ми стаємо фаталістами. Якщо так відбувається в цю хвилину, то значить так має бути і ти просто не суперечиш цьому. За цей час я став дуже різкий. Сьогодні все або чорне, або біле, немає півтонів. Став цінувати більше людей, мабуть, навіть їхні вчинки. Багато хто показав себе не тільки з позитивного боку під час війни, але й з негативного. Я перестав звертати увагу на матеріальні речі, перші місяці всі віддавали, що в них є – для перемоги. І вже зараз, коли гуманітарної допомоги, донатів, своїх власних коштів поменшало, часом у розпачі, тому що багато хто телефонує і просить допомоги, а на даний момент ти нічого не можеш зробити», - розповідає волонтер.
Павло разом із командою допомагали багатьом харківським громадам – возили цілі машини їжі та інших необхідних речей. Нині зосередили свої сили з гуманітарною допомогою на звільнені населені пункти, бо там це справді проблема (не працюють магазини, немає роботи, і навіть немає зв'язку).
У Харкові ситуація інша і тут городянам простіше. За всі чотири місяці, каже Павло, вдалося допомогти тисячам людей, а головне – військовим. Майже щодня хлопець відвозить їм піцу, яку печуть на його сімейному виробництві. Нагодувати всіх бійців, звісно, немає можливості, але Павло намагається пригостити максимальну кількість воїнів, аби хоч чимось їм допомогти та порадувати на передовій.
«Знаєте, якось поїхав у Циркуни. Там познайомився з пенсіонерами, до їхнього будинку прилетів снаряд і вбив сина. Бачити сльози матері було дуже боляче, адже я теж батько і в мене росте дочка. Пізніше мені повідомили, що в їхнє подвір'я ще раз прилетів снаряд, а цій жінці відірвало руку. Був настільки вражений, ми всі ходимо під Богом, і ніхто не знає, що буде з тобою далі. Саме тому зараз ми повинні зробити те, що в наших силах для своїх знайомих, близьких, незнайомих, для міста, для країни, але не зупинятися. Тому що у багатьох волонтерів настає момент вигоряння. І його треба пережити. Для мене той момент, коли бачу щиру подяку від людей, змушує йти далі. Я відчуваю, що корисний і роблю щось важливе в такий тяжкий час».
Євгенія Кутнова
