Восьмидесятирічний ювілей біля зруйнованого житла з посивілим собакою – як справи у Марії Фомінцевої, яка рік тому стала символ трагедії Горенки

Ольга Доценко

Інформатор дізнався у Марії Юхимівні, навіщо вона закутала собаку Боню у хустину та чи оговталося від обстрілів та окупації її рідне село на Київщині

Фотка пенсіонерки із собакою, замотаним у хустину, зробила Марію Фомінцеву з села Горенка Київської області майже всесвітньо відомою. Світлина, автором якої є Олег Переверзєв, потрапила в українські та закордонні ЗМІ як епізод визволення Київщини. А Марія Юхимівна та її собака Боня стали своєрідним символом людяності, на яку здатні українці. Минув рік, Інформатор вирішив дізнатися, як нині живе символ Горенки.  

Випікає Паски, чекає онука з фронту і проклинає путіна 

Марії Юхимівні в травні буде 81 рік. Не зважаючи на вік, жінка напередодні Великодня сама випікає паски. Мешкає вона зараз з сином Анатолієм. 

«Мама проклинає путіна і всю російську орду, – пояснює Анатолій. – Живемо зараз удвох, моя сестра мешкає в Пущі-Водиці. Син з перших днів війни в ЗСУ, був на Чернігівщині, на Харківщині, зараз на Сумщині. Наша бабуся дуже чекає перемоги й онука Сашу додому. Переживає, звісно ж, молиться щодня. До Великодня вирішила спекти паски – на всю родину, може й на Сумщину передамо. Мама все життя випікала паски – вони в неї знатні виходять, як золото».

П’ятирічна собака Боня досі живе з Марією Юхимівною і користується авторитетом серед сусідів.

«Ніколи не думала, що на віку переживу дві війни – зізнається Мрія Юхимівна. – Я у Другу світову війну зовсім маленькою залишилась без батьків. Родилась в Доманівці – це за 30 кілометрів від Чорнобиля. Пережила дитиною і війну, і голод, і нужду. В Горенку переїхала 60 років тому разом з покійним чоловіком. Тут народила сина й доньку».

Все життя подружжя важко працювало у місцевому радгоспі – літом на полях, на сушарці, на сівалці, зимою чистили у Святошині залізничні колії. Інколи працювати доводилось за трудодні, на які потім видавали харчі. 

Ростили дітей, збудували будиночок… 

В Боні сльози катилися з очей, як у людини

Ранок 24 лютого жінка запам’ятає на все життя. 

«Почали бомбити. Сусіди взнали з інтернету, що війна. Спакували речі, пропонували й мені сідати до машини, виїздити. А в мене кури, три коти коти, собака Боня. Думаю, ну куди ще я до чужої машини буду тиснутися, на кого господарство і свої пожитки залишу? Так і залишилась», - розказує Марія Юхимівна. 

Тоді ж почав палати сусідній Гостомель. 

«Боня почала дуже лякатися вибухів, бо було гучно. Плакала, як людина, сльози котилися з очей. Ми з нею в погребі сиділи. Думаю, тварина мучиться – що ж зробити? Зняла з голови хустку, закутала її вушка, щоб менше чула і менше пісок з стелі погребу сипався. Боня в мене не просто собака, як буває у дворі на цепу тримають, Боня в мене компаньйон, як кажуть сусіди. Мене її невістка привезла якогось разу, щоб не сумно було самій», - розказує пенсіонерка. 

За її словами, з погребу довелося виходити, щоб взяти продуктів і води. 

«Раз вийшли, були в хаті, і поруч ракета прилетіла. Вибило шибки, двері аж вивернуло від удару. Я їх відчинити не змогла. Взяла іконку, пішла в кімнату, сіла на ліжко й плачу. Думаю, мабуть мій час прийшов. І собака мене обіймає, так і плачемо вдвох. Потім до вечора трохи стихло. Аж біжить до хати наш солдат. Питає: «Бабушка, ви живі? Давайте збирайтеся, вивозимо вас. Вам є до кого поїхати?». Я вже не витримала, взяла Боню, котам, курям їсти насипала. Хоча з тих курей мабуть кілька лишилось – майже всі від вибуху лягли в дворі. А було ж 80 голів», - згадує жінка. 

Комунікації в Горенці до сих пір не повністю відновлені

Українські військові евакуювали її до доньки в Пущу-Водицю. Проте населений пункт почали бомбити. 

«Сиділи з дочкою в хаті, в сусідню хату ракета влетіла, хата горить, сарай, ми бігом підвал через чотири хати побігли. Там у сусідів мати була лежача, живцем згоріла. Сиділи сім днів в підвалі з дочкою, спали на картоплі і ящиках, їли закрутки. Але хіба тоді до їжі було? Там мокро, сиро, я кашляти почала. Собака труситься, мордочку мені в руки ховає. А оченята в саму душу дивляться. Я її знов в хустку закутала, бо шкода стало. Але ж розумна яка тварина – хто б це так смирно в хустці закутаний сидів? А вона сидить собі, тільки сльози котяться. Мені здається, вона дуже боялась, щоб я її не залишила. У нас багато хто тікав, позалишав і собак, і котів», - згадує ті події Марія Юхимівна. 

Тоді її сфотографував Олег Переверзєв. Фото стало символом людяності, на яку здатні українці навіть в умовах нелюдської війни. 

За півтора тижні жінка повернулась в Горенку. 

«Приїхала, й хату не впізнала. Все розвалене, дах побитий, вікон нема. Труби газові, батареї – все повиривало. Похазяйнували в хаті – вкрали все. Геть і постіль вживану, і насіння, що я збирала, і вудки синові покрали. Зайшла в обійстя, а мені на зустріч коти мої біжать -  Мама, Синок і Дружок. В мене їх ціле сімейство живе. Всі вціліли», - розказує пенсіонерка.  

До війни в селі Горенка Бучанського району, площею менше 30 кв. км проживало приблизно 5,3 тисячі осіб. А з перших днів повномасштабного вторгнення окупантів населений пункт опинився під обстрілами, а згодом деякий час був у окупації. Руйнування інфраструктури оцінили майже у 80%. Деякі вулиці в Горенці повністю зруйновані – особливо на околицях. 

Сільська староста Тетяна Шепелева каже, що комунікації у селі відновлюють і досі. 

Анатолій Фомінцев розказує, що все літо з сестрою працювали коло материної хати. Відновили дах, посклили вікна, замінили газові труби та батареї опалення. 

Треба завжди залишатися людиною

Минулого травня у Марії Юхимівни був ювілей – 80 років. Жінка каже, що зустріла його біля напівзруйнованого житла з посивілою собакою і сльозами на очах, чекаючи звістки від онука з війни. 

«Подякувала путіну і всій його орді за такий празник», - каже Фомінцева. 

Разом з тим, жінка каже, що не боїться.

«Зимою постійно розказували, що з Білорусі можуть піти. Перший час боялась, а зараз вже ні. Знаю, що ЗСУ їх спинять. Та й набридло боятися. Хай вони нас бояться», - пояснює вона.

Героїнею Марія Юхимівна себе не вважає. 

«Треба в будь-якій ситуації залишатися людиною. Війна йде, ракети летять, росіяни лізуть – а треба попри все лишатися людиною, робити те, що маєш. Я сиротою рано залишилась, було всякого на віку, другу війну переживаю – і дітей своїх вчу людяності. Сьогодні ти поміг, завтра тобі поможуть. Такий світ», - пояснює.  

Жінка зізнається, що все життя любила тварин. 

«Кіт, собака, курка – то святе в селі. Деякі, як члени родини стають. Тварини – вони, як діти маленькі. Жива душа, все розуміє, і страшно їм, і боляче так само, як людям, тільки що сказати не можуть», - бідкається пенсіонерка. 

Син додає, що на весну Марія Юхимівна буде брати маленьких курчат, готується садити невеликий клаптик городу після Великодня. 

«Життя триває, ждемо перемоги. Он навіть Боня жде її», - розводить руками  вона. 

Раніше Інформатор розповідав історію чоловіка з Горенки, який під час обстрілів минулого року 8 діб ховався у підвалі. Потім його завалило. 

Також відомо, що за кошти Німеччини у Горенці будується модульне містечко. Жити там будуть люди, які втратили житло під час обстрілів та окупації села. 

 

No ad for you